До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Як перестати відкладати життя

Як перестати відкладати життя
Джерело матеріалу:

«У людини всього два життя, причому друге починається тоді, коли ми розуміємо, що життя всього одне».

© Том Хіддлстон

Я пам'ятаю день 16 березня 2011 року, коли почалося наше друге. Ми брели по набережній Сени зі стаканчиками кави в руках, вітер доносив складні запахи з довколишніх кафешок, наша дочка кидала качкам шматки багета, серце завмирало від майбутнього великого трампліну без страховки, від свободи, від нового початку, від сильних цілей, за які тепер повністю відповідаємо тільки ми самі. Я бажаю, щоб в житті кожної людини одного разу настав такий день. Коли ми починаємо робити те, про що роками мріяли і відкладали. Коли ми починаємо проживати своє відкладене життя.

Відкладене життя — це не Париж і не гамак під пальмами, і навіть не будиночок на березі моря. Відкладене життя — це взагалі не про відкладені задоволення. Це про відкладений сенс. Тим воно й небезпечне. Задоволення купити нескладно. Повернути сенс даремно витраченим років — неможливо.

Сенс — це наша відповідь на питання, хто я, що я в цьому світі роблю, і де воно, моє місце. Це прості питання, на які повинна бути проста відповідь. Дуже проста. Тому що вона справжня. Коли він є — у людини з'являється сильне відчуття людини на своєму місці. Людини, яка не функціонує, а людини, яка живе.

Щодо задоволень — я тільки за! Спосіб життя, те середовище, яке ми хочемо, — воно дуже важливе. Але без відповіді на питання навіщо воно не працює, стає порожньою оболонкою. Звідки знаю — у мене багато листів від людей, які виїхали в райські місця і, як виявилося, поміняли тільки декорації.

Зміни неминучі, але географія тут ні при чому. Відкладене життя може перестати бути відкладеним рівно в тому ж кріслі, сидячи в якому ви читаєте цю статтю.

Відкладене життя — це про вас?

У своїй практиці я спостерігаю три стадії «відкладеного».

Стадія 1: неясне відчуття альтернативи. Таке відчуття, що ви зараз «забрели» в не свою площину і заблукали, а справжнє, ваше могло б проходити якось ще. Десь ще або навіть з кимось ще. На цьому етапі ви ще не знаєте, що це могло б бути, просто часто відвідує відчуття — «Здається, я не на своєму місці», «І це що, все?».

Стадія 2: нереалізована мрія. Якщо в першому випадку людина просто відчуває альтернативу, без конкретики і картинок, то в другому випадку нереалізована реальність вже набуває певні риси, наповнення та деталі. «Мій власний ресторан» або «написана мною книга». Так-так, часто в вашому сховищі файлів це йде під грифом «нездійсненна мрія». Час починає цокати дивно голосно, з кожним кроком ставлячи під сумнів можливість все це якось здійснити.

Стадія 3: людині погано. Якщо в першому і в другому випадку відкладене життя — це такий собі віртуальний образ, почасти навіть прикрашає життя справжнє (приємно помріяти на дозвіллі), який може реалізуватися в якомусь умовному майбутньому, то в цій стадії людина вже відверто нещасна.

Ситуація стає вже токсичною. Причому токсичності їй може додавати знаходження в ситуації нескінченного зважування рішення.

Кинути — не кинути, почати — не почати, сказати — не сказати, зважитися — не зважитися, їхати — не їхати і так далі. Витрата енергії колосальна. Чим довше в такому режимі, тим менше сил залишиться уже на здійснення.

Чому ми все відкладаємо і відкладаємо?

Причина в тому, що ми чекаємо настання двох умов:

  • ідеального часу;
  • повної ясності.

Давайте я відразу заощаджу вам час і скажу, що перше і друге в реальних змінах майже недосяжні.

Про ідеальний час. Після 30 ми все обростає зв'язками, будинками, обставинами, ми вже прилаштувалися в якийсь хід речей, і вони самі по собі ідеально не сформуються так, щоб взяти і все безболісно перебудувати.

Про повну ясність. У великих змін занадто велика кількість невідомих. Хороша новина в тому, що ці невідомості — це найчастіше можливості, а друга хороша новина в тому, що коли ви будете затуплені на ціль за методом смарт (як нас усіх учили), то ви більшість цих можливостей просто не помітите, крокуючи з пункту А в пункт В і не дивлячись на всі боки.

Тому єдина стратегія, що працює для великих змін — це стратегія відкритого плану. Підходить для пересувань в незнайомому просторі з утрудненою видимістю і великою кількістю змінних.

Уявіть собі, що ви йдете в тумані. Напрямок зрозумілий, але видно лише на два кроки. Тоді ви два кроки робите, потім наступний крок-два і при цьому уважно дивитеся і слухаєте, що і як навколо, і оцінюєте нову інформацію. Просто? Ха. Я можу цілий день розказувати, як складно людям прийняти таку модель руху. І ця тема варта окремої великої статті. Скажу відразу, якби нам з Ромою хтось розповів про це ще на березі, то ми б не спалили три кіло нервових клітин, переживаючи, що дійсність не дуже-то слідує нашим розумним розрахункам. Одного разу ми просто забили на початкові плани, стали відкритими і уважними, і все запрацювало.

А як же відповідальність за інших?

Відповідальність за інших — це не залізобетонна відмовка і бронь від всіх змін, а самий недовикористаний суперресурс.

До речі, якщо я хоч колись закликала піти від реальності в пошуках себе — киньте в мене чимось, краще м'ячем, ми вчора свій закинули в місце, звідки м'ячі не повертаються. Дитині сумно.

Відповідальність за інших — це не те, що завадить розпочати задумане, це те, що допоможе, коли вже нічого більше допомогти не зможе. Це те, що не дасть відступити, коли закінчаться власні сили, згасне віра в себе, і віра в свій проект, і навіть амбіції. Це те, що піднімає з ліжка напівмертвого і в будь-якій депресії, тому що тобі не можна буде дозволити собі закиснути. Готуйся краще. Рухайся швидше. Є заради кого. І відповідальність за інших стає потужним стимулом, на якому, як практика показує, можна поїхати набагато швидше і далі, ніж якщо ти сам по собі і один однісінький.

Просто включіть в свої цілі тих, за кого відповідаєте. Подумайте, що вони виграють в результаті. Навіть якщо зміни будуть стосуватися тільки вільного графіка роботи, як мінімум діти отримають більше вас. А це вже немало.

Страховка від невдачі? А уявіть, що в нашому нестабільному світі все і так піде не так, як ви хотіли. Тільки при цьому ви постраждаєте пасивно, з останніх сил утримуючи свою уявну стабільність, яка вас так підвела. І тоді в дірках вашої реальності вже не буде просвічувати щось велике і справжнє, що вами будується. А буде відчуття порожнечі і підставленості. У вас є від цього страховка?

Що робити?

Ваша стратегія буде залежати від рівня «відкладеного» життя.

Якщо ви на стадії 1 — думайте і шукайте, визначайтеся, спробуйте зрозуміти, що за втрачена альтернатива, про що вона, як вона виглядає. Знайдіть відповідь, що таке ваше «навіщо»!

Якщо ви на стадії 2 — перевіряйте, чи дійсно це ваша мрія, і вивчайте шляхи підступу до неї. Відповідь на питання навіщо на цій стадії вже обов'язкова.

Тому що мрія може виявитися пустушкою, просто оболонкою, що випадково прилипла до вас якимсь чином, і вам не туди. Тому треба діяти і перевіряти. А потім визначати напрямок.

Якщо ви на стадії 3 і ситуація вже токсична до нестерпності — перемикайте режим. З режиму «роздум» переходите в режим «дія».

Режим виходу з глухого кута включається, не тоді коли мости вже димлять і все попереднє життя розоране рішучим бульдозером. Цей режим включається першим зробленим кроком, і крок цей може бути яким завгодно маленьким, обережним і непомітним.

Головне, що ви вже не пасивний мученик обставин, а людина, яка йде. Або повзе. На жаль, на цій стадії просто лежати в напрямку мрії вже не прокотить.

Автор: Олена Рєзанова

+3
454
RSS
14:49
+2
Оцінити повною мірою не можу, оскільки:

Стадія 1: неясне відчуття альтернативи. Таке відчуття, що ви зараз «забрели» в не свою площину і заблукали, а справжнє, ваше могло б проходити якось ще. Десь ще або навіть з кимось ще. На цьому етапі ви ще не знаєте, що це могло б бути, просто часто відвідує відчуття — «Здається, я не на своєму місці», «І це що, все?».

Це ще дитинство, 1975-1980 роки, коли весь дорослий світ одностайно торочив мені, що письменником я не стану.

Стадія 2: нереалізована мрія. Якщо в першому випадку людина просто відчуває альтернативу, без конкретики і картинок, то в другому випадку нереалізована реальність вже набуває певні риси, наповнення та деталі. «Мій власний ресторан» або «написана мною книга». Так-так, часто в вашому сховищі файлів це йде під грифом «нездійсненна мрія». Час починає цокати дивно голосно, з кожним кроком ставлячи під сумнів можливість все це якось здійснити.

Хоча «написання книг» я відклав на час після завершення вищої освіти, однак завдяки знайомству з майбутньою дружиною почав «розписуватися» в 1984 році — ще до закінчення НТУУ «КПІ» в 1986 році.

Стадія 3: людині погано. Якщо в першому і в другому випадку відкладене життя — це такий собі віртуальний образ, почасти навіть прикрашає життя справжнє (приємно помріяти на дозвіллі), який може реалізуватися в якомусь умовному майбутньому, то в цій стадії людина вже відверто нещасна.

До такого паскудства я себе просто не довів — тому й не знаю…
_соромлюсь

Причина в тому, що ми чекаємо настання двох умов:

  • ідеального часу;

  • повної ясності.


Не зовсім згоден. Принаймні "ідеального часу" мені таки довелося шукати в тому сенсі, що я став:

  • повнолітнім (а отже, міг вирішувати сам за себе, як мені будувати своє життя, не звертаючи уваги на «охи-ахи» батьків);

  • взаємно закоханим (бо моя майбутня дружина стала моєю «музою» — а це має колосальне значення для письменника).

05:43
+2
Скільки людей є задоволені від прожитого життя? 1 із сотні, чи 1 з тисячі? Ну точно ж не 99 із сотні, чи 999 із тисячі. Причиною цього є стан людини, який описується словами «сам не свій». А чого так? А чий?
Когось чужого, мабуть _шкодую
Причиною цього є стан людини, який описується словами «сам не свій». А чого так? А чий?

Не своє життя
_танцюю _ура _сильно_сміюсь
А ось мій переклад іншої статті, як варіант відповіді тобі! _соромлюсь
04:40
+1
Зараз почитаю. Дякую.

Випадкові Дописи