Онлайн реальність

Онлайн реальність

Ера всемогутьності, все можливостей, все доступності і ще купа всіляких «все» і «най».

«Давай, мила моя давай,

Більшого вимагай»...

Так послухати, подивитися, почитати, то в світі є генії і генії, які ще не скористалися зі своєї геніальності. Всі такі унікальні, особливі, успішні… В інтернеті (зокрема у різноманітних соц. мережах) можна побачити змагання, на кшталт: «а де я був!» плюс фоточки. Або «а я що я купив!» плюс фоточки. Або ще «а що я зробив!!!», ну і, звісно – плюс фоточки. От дивишся на то все і думаєш: то це я один такий лузер? Це лише в мене зарплата, якої вистачає хіба на хліб з маслом і чай в пакетиках? Це лише в мене цього літа замість морєй-океанів запах ряски у волоссі із сусіднього ставка? Це лише я ще не стрибав з парашутом (дивись: не був на концерті ОЕ, не маю спінера, не купляю одяг в Zara, не опанував техніку квілінгу чи ще якоїсь біди)? І от, як на замовлення, на очі потрапляє наступний допис в стрічці новин: «10 способів боротьби із депресією» або «Як стати успішним». Все в комплекті… Таке враження, що якщо в твоєму житті відбулося бодай щось варте уваги, то ти обов’язково мусиш запостити звіт і фоточки у Facebook, Twitter, Instagram чи енчу мережу, де 1000 твоїх френдів (більшість з яких ти бачив раз або два в житті, а може й не бачив бо то френди твоїх френдів) побачать і, дай Бог, лайкнуть твій пост. І ці лайки то ж прям найважливіше в житті. От прям кіт буде ходити голодний і білизна не буде попрана, доки той пост не набере хоча б скількись там лайків – фуууф, лайкнули, значить я в тренді, шось кульне зробив. І як мама сміє питатися чого я такий (така) нервовий(а), у мене ж немає ще жодного комента! То я лузер?!

Люди, зупиніться!!! Перестаньте дивитися на світ крізь монітор ноутбука чи екран телефону! Будь ласка.

Не знаю, як ви, а я починаю тихо дуріти від такого стилю життя. Я справді часто почуваюся лузером, бо, начитавшись того всього брєду, розумію, що в мене немає супер-талантів, щоб брати участь у всіляких «Фейсбук має талант», я не була в диких племенах Африки і Мачу Пікчу, я не пробігаю щодня по 20 км і ще досі не врятувала нікому життя. То я ніхто?

Кожен з нас унікальний, але це не означає, що нам потрібно увесь час це доводити комусь і собі. А що робити людям, які не володіють надздібностями, великими талантами і супер силою? Чи означає, що такі люди «ніхто»? Чи можуть вони стати гідними похвали, визнання, бути для когось найкращим, найважливішим просто так, такі, якими є? Бо в когось усмішка тепла і щира, а хтось вміє ніжно обіймати і заспокоювати, а ще з кимось можна не прикидатися, а говорити про що завгодно. Де ота межа між визнанням і сприйняттям?

Ще зовсім недавно я голосно зізналася собі і оточуючим, що найбільше боюся бути посередністю, бути однією з маси, не відчувати своєї значимості в цьому світі. І ось зараз я замислилася – чому? Чому я боюся цього? Звідки взявся цей страх? І в якийсь момент я раптом зрозуміла, провела паралель – я не геній, але я унікальна. Просто не люблю виставляти своє життя напоказ і дуже прискіпливо відбираю інформацію, яка з’являється на моїй сторінці у Fb. Вже більше року я дотримуюся принципу – не вітати у соціальних мережах людей, лише тому, що Fb нагадав і треба шота написати. Я вітаю тих, хто мені справді важливий, хто реально є в моєму житті. Того самого очікую і від інших, саме тому давно видалила свою дату народження з усіх сторінок. Хто важливий, хто пам’ятає і так напише чи задзвонить. Але ж то я підла, нє? ;)

Серйозно, часом просто смішно дивитися, як люди постять все підряд, типу: я п’ю каву, я з хот-догом, я на ровері, я в ліжку, я з квітами, я з новим макіяжем, я з кумою… І те саме стосується котів-псів-дітей-пляжів-горів і т.д. СЕЛФІ! Король сьогодення. Жартома навіть рівень адекватності зараз вимірюють в денній порції селфі. Але отако подивитися – це ж всеньке життя в онлайні. Там зачекінився, там сфоткався, там пост закинув – можна мало не по секундах відслідковувати усе життя. А в ті хвилини, коли нічого не з’являється – значить людина сидить на унітазі; слава Богу цього ще не постять (якщо не можна витягнути з того якийсь прикол про сусіда чи хлопця чи когось там іще).

Інтимність. Це те, що належить лише тобі (чи то пак мені, якщо я говорю від першої особи). Лише мені, ну і хіба ще комусь дуже близькому. Де вона, сьогоднішня інтимність – аууу? Зникає. А жаль. Ця вседоступність і все для всіх, нас невідворотно знищує, як особистостей, як тих, хто має свої таємниці, загадкові і невідомі. Оце мене в романтику занесло))) Але як жити, коли нас штампують як курів-бройлер?

Зараз добра половина тих, хто це прочитав подумає: хм, це не про мене, я не настільки шизанутий. Але зараз запитайте себе – коли ви останній раз щось постили, лайкали, чекінились, коментили? Що? Коли кажете? Ні-ні, це я ні на що не натякаю. Що ви, звичайно, то геть інше.

Чи це я снобом зробилася, чи то дійсно щось не правильне відбувається. Мені стало реально страшно, коли я усвідомила, що раніше, в дитинстві, мені часом бувало нудно (телевізора я ніколи не мала, компів і мобільних тоді ще не було), нічого важливого не відбувалося, тому я нудьгувала сидячи на підвіконнику. А зараз це не нудьга, це паніка: аааа, зі мною щось не так, за останні три дні в мене не сталося нічого супер-мега-важливого! А люди он вже з Ісландії прилетіли, встигли зустрітися з усіма однокласниками-одногрупниками-однощехтосьтам, а ті завели собі дикого кабана в хаті. Що ж це в мене за життя таке ніяке. Заздрість – скажете ви. Можливо – відповіла б я ще вчора. Але сьогодні розумію, що це не стара добра заздрість, тепер це страшна залежність, яка веде до зневіри в собі, відсутності відчуття себе, як індивідуальності, цілісного і самодостатнього. Бо твої особисті бажання переплуталися з модними тенденціями, популярними трендами і брендами, модними течіями і віяннями. Не маєш гель-лаку на нігтях? Фііі, відстала ти якась. Як це ти не ходиш у спорт. зал? Подивися, яку дупу вже наїла і целюліт видно. Та ти що? Як можна не дивитися «Гра престолів»? Аааа…

Мене зараз заплюють і заклюють більшість людей, але мені тепер абсолютно пофіг. Я вірю, що у світі ще є диваки, які люблять хліб з маслом, а не суші, які досі читають паперову «Книгу Джунглів», а не підписи в групах, які дивляться старе чорно-біле кіно, хай навіть на You tube і які мріють посидіти у величезній мисці з криничною водою на подвір’ї біля сільської бабціної хатини, а не на мармурових сходах Дубайського басейну.

Нормальних диваків стає все менше, світ рівняється по команді – онлайн, клік, рендер!

А я спеціально пишу ці рядки кульковою ручкою на папері в клітинку. І хай завтра вони перетворяться на друковані електронні літери, адже я не є противником сучасних технологій і можливостей. Та давайте не забувати про реальне життя, по цей бік екранів і зустрічатися не лише у фейсбуці, а й особисто. І бачити світ таким прекрасним і справжнім. Не десь там, у далеких країнах, а тут, за вікном, в сусідньому парку, на тихій вуличці чи за старою фіранкою.

+4
665
SAN
RSS
Як емоційно. Вітаю з першим дописом. _троянда
18:08
+2
Сан, о, я це все прочитав. І скажу, що ти попала, куди треба. Мене теж цікавить реальне життя, хоч мені, скажу тобі, приємно, коли читають і коментують мої дописи. А та велика миска з водою у бабиному дворі називається БАЛІЯ. Цього жаркого літа в ній любила купатися найменша наша онука. Ось подивлюсь, може й найду світлинку.
18:17
+2
Ось у нас в селі є балія, якою ми іноді користуємося:

Вона видовжена, а є ще й круглі. Колись у селах купалися ще й у НОЧВАХ. Але це така екзотика, яку ти з-за свого молодого віку навряд щоб бачила.
У нас колись приблизно отака була:
Балія
Як був малим, мама мене в такій на кухні купала.
19:27
+1
Мене зараз заплюють і заклюють більшість людей

_дідько _дідько _дідько
Міг би й таке зробити…
Але для першого допису людини на Світочі так вчиняти негоже.
Тим більше, що це неконструктивно.
Отож запльовування відкладаю до другого допису (жарт).
_сильно_сміюсь _сильно_сміюсь _сильно_сміюсь
_дідько _дідько _дідько

Люди, зупиніться!!! Перестаньте дивитися на світ крізь монітор ноутбука чи екран телефону! Будь ласка.

Ви це серйозно?!
_здивований _здивований _здивований
Але ж люди є такими, якими вони є…
Тому я, наприклад, не припиню «дивитися на світ крізь монітор ноутбука».
Хоч би тому, що є лежачим інвалідом, для якого вийти на вулицю — то є ціла проблема…
Отже, без «вікна ноутбука» я тойво… опинюся замкненим в чотирьох стінах на своєму євродивані.
_здивований _здивований _здивований
Отже, категорично «ні»!!!

Але зараз запитайте себе – коли ви останній раз щось постили, лайкали, чекінились, коментили?

Та будь ласка! Останній мій репост на ФБ був 2 години тому — це оця сама Ваша стаття, шановна!
_сміюсь _сміюсь _сміюсь
Автоматично з ФБ у мене все репоститься на Твітер і Google+
А останній мій камент ось зараз строчу — знов-таки під Вашим матеріалом.
_сміюсь _сміюсь _сміюсь
А в проміжку я встиг ще з другом Анатолієм Висотою кількома листами обмінятися, один зі свіжих рукописів трохи, в деталях виправити, поповзти на кухню, приготувати родинну вечерю, повечеряти і продивитися на Ютубі один з каментів Олексія Арестовича.
Десь так…
_сміюсь _сміюсь _сміюсь
19:42
+1
А тепер загальна рекомендація: мені так здається, Вам не завадить уважно переглянути на Світочі моє вчорашнє відео про піраміду Ділтса.


Бо як на мій хлопський розсуд, оці Ваші заклики в першому ж матералі спричинені тим, що Вам бракує мети в житті. Ось Ваші слова:

Я вірю, що у світі ще є диваки, які люблять хліб з маслом, а не суші, які досі читають паперову «Книгу Джунглів», а не підписи в групах, які дивляться старе чорно-біле кіно, хай навіть на You tube і які мріють посидіти у величезній мисці з криничною водою на подвір’ї біля сільської бабціної хатини, а не на мармурових сходах Дубайського басейну.

Вони засвідчують, що Ви незадоволені власним оточенням: «вірите» в існування «таких» людей — отже, поруч з Вами їх катастрофічно бракує.
Чому довкола Вас немає таких людей? Мабуть, через вади Вашої поведінки — бо Ви «притягаєте» в своє життя не таких людей.
Чому Ви поводитеся не так, як треба? Бо розвинули не ті навички.
Чому не ті навички розвинули? Мабуть, через хибні переконання.
Звідки хибні переконання? Через фальшиві цінності.
Звідки взялися фальшиві цінності? Через хибну ідентичність.
А чому Ваша ідентичність є хибною?! Бо не маєте місії в цьому дитті. Або ж невірно бачите своє життєве призначення.
Отак ми й дісталися від фундаменту піраміди Ділтса до її верхівки. Вам лишилось небагато: всього лише сміливо, без упередження зазирнути вглиб власної душі й чесно визначити свою життєву місію. Без понтів і напинання щік. Тоді Ваше життя зміниться і… Вас раптом оточать приємні Вам люди…
_чудово _чудово _чудово
SAN
20:30
+2
Дякую за такий розширений коментар.
Але все таки хочеться трохи посперечатися.
Стосовно не можливості чи не бажання. Одна справа, коли людина «живе» у мережі, бо вона не має фізичної змоги вийти на вулицю, або зараз десь далеко від рідних-друзів і т.д. А інша справа, коли замість зустрітися із друзями, які живуть за 10 хв від тебе, ми воліємо спостерігати і ділитися через інтернет.
І про те, коли востаннє щось постили і т.д. то було питання швидше до людей, які не усвідомлюють скільки часу проводять за компом.
Стосовно моїх особистих оточень, потреб, цінностей і т.д. — тут Ви багато в чому праві. Я не дуже задоволена моїм оточенням, бо не поділяю масових захоплень, а однодумців дуже важко знайти і тут постає вибір: бути вірним собі і бути самотнім, або іти по втоптаній стежці загальних тенденцій, щоб було про що з людьми поговорити.
А якщо іти ще далі то зараз я дуже розгублена, бо дісталася до критичної точки: те, що мені подобається, чим би я хотіла займатися — не маю до цього особливого хисту. От Вам і цінності, і переконання, і ідентичність. Бо скрізь читаю, що треба займатися тим, що приносить радість. задоволення і т.д. Але це все одно, що Ви б хотіли бути професійним спортсменом-бігуном.
І раптом виявляється, що якщо ти не можеш бути цікавим людям, не можеш бути в чомусь кумиром, то про тебе забувають і немає з ким навіть на каву піти. Доводиться грати піддавки і намагатися бути в тренді. Бо інакше можна іти в монастир і ставати відлюдником.
Вибачте за надмір емоцій, але я зараз намагаюся знайти хоча б якийсь позитив і спробувати зрозуміти, де ж мені «бути на своєму місці».
А якщо іти ще далі то зараз я дуже розгублена, бо дісталася до критичної точки: те, що мені подобається, чим би я хотіла займатися — не маю до цього особливого хисту. От Вам і цінності, і переконання, і ідентичність. Бо скрізь читаю, що треба займатися тим, що приносить радість. задоволення і т.д. Але це все одно, що Ви б хотіли бути професійним спортсменом-бігуном.
І раптом виявляється, що якщо ти не можеш бути цікавим людям, не можеш бути в чомусь кумиром, то про тебе забувають і немає з ким навіть на каву піти. Доводиться грати піддавки і намагатися бути в тренді. Бо інакше можна іти в монастир і ставати відлюдником.

_сміюсь _сміюсь _сміюсь


_пиячимо _пиячимо _пиячимо

А якщо серйозно… Не знаю, скільки Вам років. А от коли я навчався в першому класі (1970-1971), то рік відходив в авіамодельний гурток районного Палацу піонерів. Навіть «муху» там зробив власноруч — це такий пропелер на довгій паличці, який при розкручуванні злітає. І простіший планер склеїв… А потім виявилося, що керівник того гуртка розраховував, що моя мама допоможе йому всякі дефіцитні матеріали діставати — мама по роботі могла…
Коли ж відмовила йому, то керівник того гуртка перестав звертати на мене увагу й навіть покрикувати почав. Ну, пішов я звідти… але ще десь рік мріяв. як повернуся туди й перейду вже до складних розбірних планерів, а потім і до кордових моделей літаків — з такими гасовими моторчиками… Отож прийшов до того гуртка на початку третього класу (восени 1972 року). Покрутився там. Керівник сказав: гаразд, приходь завтра, займешся планером. Я прибіг додому щасливий-прещасливий!!! Але ніч переспав з тим щастям, а на ранок прокинувся і зрозумів: в подальшому житті я без тих моделей літачків можу обійтися! Так, це дуже красиво й романтично — але без цього я обійдусь!..
_зупиняю _зупиняю _зупиняю

Отож в подальшому житті я на це й орієнтувався. Бо деякі таланти я маю, певні бажання стати тим-то і тим-то періодично виникали також… Однак виявилося, що все це при потребі я можу здати, відмовитися від того чи іншого.
Й є лише одне-єдине бажання, одна-єдина потреба, від якої я не відмовився б нізащо в житті: розповідати людям цікаві історії! Простіше кажучи — бути письменником. От від цього я б не відмовився нізащо!!! Заради цього я готовий хоч кам'яну стіну своїм впертим лобом прошибати!!!

І раптом виявляється, що якщо ти не можеш бути цікавим людям, не можеш бути в чомусь кумиром, то про тебе забувають і немає з ким навіть на каву піти.

А от конкретно тут не надто зрозуміло. При чім тут «кумир»?! Мені було наплювати і є наплювати, чи буду я чиїмсь там "кумиром". Десь в моїй душі народжується слово, яке я мушу донести до людей. Але коли житиме мій читач: або ось зараз, або через 10 років, або через 50-100 років, — мені якось наплювати…
_стежу _стежу _стежу
Це тепер у мене є своя аудиторія — але ж знадобився час на її виховання… Наприклад, наш з дружиною останній за ліком роман «Принц України» писався з 4 травня по 29 жовтня 2016 року, потім ми відправили його на «Коронацію слова», в червні цього року отримали диплом, а зараз він готується до друку. А якби не це, то книгу би ще навесні видали…
Але то зараз. А от коли я був в сучасній українській літературі ніким і звали мене ніяк, то, наприклад, повість «Дульцінея» я написав в липні 1990, потім 1991 року відніс її до видавництва «Молодь», там штатний рецензент виніс мені вирок: «Ваша писанина вирізняється низьким художнім рівнем, особливо ДУЛЬСІНЄЯ». Після чого я сховав повість років на 6 «до шухляди»… Аж поки мене не прийняли до Спілки письменників. Далі в 1997 році відніс «Дульцінею» до спілчанського журналу «Київ», де від неї просто офонаріли й надрукували там в 1999 році. А в журналі «Київ» рукописи перебирали дуже й дуже ретельно, туди абищо не пропускали… А в 2000 році мені за цю саму повість «особливо низького художнього рівня» несподівано дали Міжнародну україно-німецьку премію імені Олеся Гончара. Отже, від моменту закінчення роботи над повістю (1990) до моменту визнання, причому експертами як з України, так і з Німеччини, минуло цілих 10 років. Але я був готовий чекати і 50, і 100 років! І не треба мені бути нічиїм кумиром — просто щоб хтось це прочитав…
_соромлюсь _соромлюсь _соромлюсь

Якщо у Вас є щось таке — не дивіться на навички!
_танцюю _танцюю _танцюю
Це діло наживне — навички ці. Коли я лише починав серйозно займатися літературою, то витрачав на мізерне оповіданнячко обсягом 4 рукописні сторінки (2 аркуші з зошита «в математику») цілий тиждень. Зараз пишу на декілька порядків швидше. От хоч би «Принца України» — роман на 10 авторських аркушів (десь 400'000 знаків з пробілами) ми писали цілих півроку — та й то лише тому, що паралельно іншими літпроектами займалися.
Отже, навички — справа наживна, повірте вже мені! Було б бажання…
SAN
22:42
+2
Браво. Я, напевно, після рецензії «Низький художній рівень» назавжди б сховала свої творіння до шухляди. Я теж пишу, але лише раз пробувала надіслати на конкурс, нічого не здобула і після цього якось не дуже хочеться. Просто пишу для себе і декого з друзів.
Тоді пишіть, пишіть, пишіть!!!
_браво _браво _браво
SAN
22:45
+2
Стосовно навичок — цілком погоджуюся. Важче розібратися з талантами і здібностями. Де межа між браком досвіду і навичок і повною бездарністю.
лише раз пробувала надіслати на конкурс, нічого не здобула

Запам'ятайте: будь-який конкурс — це трішечки лотерея. Може пощастити, а може не пощастити. Як в тому анекдоті:

Чи можна зустріти летючого крокодила, гуляючи Хрещатиком?! Можна зустріти, а можна й не зустріти. Отже, шанси 50:50.

_сильно_сміюсь _сильно_сміюсь _сильно_сміюсь

Простий приклад — історія виходу в світ от цієї книжки — «Орлі, син Орлика». Рукопис я завершив восени 2007 року. Надіслав на «Коронацію слова — 2008». Рукопис навіть до фіналу не дійшов — експерти відбракували його ще на першому етапі відбору. Далі я прикинув, що в 2010 році конкурсу буде 10 років — отже, він проходитиме в особливо урочистій обстановці. Тому «КС-2009» я навмисно проігнорував, дочекався осені 2009 року й закинув той самий рукопис (тільки з дещо зміненою назвою та під іншим псевдонімом — цього разу жіночим, «Ярина Роз'ятрена» _сміюсь ) одразу на ювілейну «Коронацію слова — 2010». Результат був наступним:

Одразу два «слона», один з яких — срібна статуетка найпрестижнішого, найгучнішого недержавного літконкурсу України!
_ура _ура _ура

Розумієте?! Це лотерея: можна виграти, а можна і програти з тим самим рукописом. Шанси рівні — 50:50.
_сильно_сміюсь _сильно_сміюсь _сильно_сміюсь

Тому… ніколи не здавайтеся!!!
Мене про це часто запитують, Ви не перша… Доведеться бодай коротеньку статтю наваяти.
_стежу
SAN
23:52
+2
Дякую, Ви дуже мотивуєте)))
А мені, насамперед, треба навчитися нормально ставитися до поразок, бо я їх надто болюче сприймаю і потім по пів року відходжу.
Наваяв — читайте _ура

P.S. Оскільки свого часу я обжерся «метраїзмом» по саму маківку, то ніколи й нізащо не скажу навіть останньому графоману, щоб він припинив писати. Ціна помилки є надто великою, на жаль… Тому від мене будь-хто може почути тільки одне: пишіть, пишіть, пишіть!!! І не інакше… Так, я справді «Золотий письменник України»! Це не моя оцінка — мене інші оцінили:

Але я колись заприсягнувся собі, що будь-які мої досягнення не завадять мені спілкуватися на рівних з найменшим початківцем. Бо мій шлях в літературу не був усіяний трояндами. Я знаю, що таке підлість, безпідставні докори, пустопорожні слова «Ти графоман!», «Ти ніколи не зможеш тому, що не зможеш ніколи», «Тобі не дано», «Не з твоїм щастям», «Тут треба мати блат», «Тільки в Москві, але не в Києві» тощо. На власній шкурі відчув все це.
_шкодую _шкодую _шкодую
SAN
20:33
+2
А до п. Анатолія скажу: Ваша балія просто супер. Я просто містянка і колись бачила, як в селі дітиська дуріли в такій посудині — так захотілося теж. І досі хочеться, особливо в цю спеку.
_ура
11:51
+3
А чому боятись самотності — це саме те місце, де ти є — ти. Якщо вона самодостатня — це прекрасно, це крок у правильному напрямку. Знаєте, колись був мультик: поїзд мчить на шаленій швидкості, весь освітлений, музика, регіт, п'янка і от з нього випадають поодинокі пасажири, випадають у луки повні квітів і запахів. Вони вже нікуди не несуться, а сидять, зачаровані красою, повільно ходять і вдихають аромат. А знаєте, куди прямував поїзд — до прірви!
Коли я шабашив у Волоколамську, ми робили кришу будинку, то з висоти відкривався цікавий вид на долину, де скупчились величезні будинки нових росіян. Так от, нам інколи допомагав місцевий бомж і одного разу я побачив його з висоти, знічев'я гуляючого серед поля з квітами наполовину його росту. Він зривав і нюхав то одну квітку, то іншу і за ним, далі здіймались ці гори-будинки — марнославство і жага багатства, а йому було достатньо заробленого обіду і квіткового поля. Яка була разюча і символічна картина.
Так, ми весь час намагаємося когось наздогнати, перегнати, збудувати дім вищий ніж у сусіда. Але це все через страх перед майбутнім. Мало кому вдається усвідомити себе «тут і тепер». Бо тут і тепер дійсно достатньо ОДНОГО ОБІДУ і запаху квітів. Той бомж був щасливіший від власників бдинків.
Так, ми весь час намагаємося когось наздогнати, перегнати, збудувати дім вищий ніж у сусіда.

Та ну?! Головне змагання відбувається з собою вчорашнім _язик
Головне — це самовдосконалення, інші — постільки поскільки _язик
12:46
+2
SAN, вітаю на Світочі і дякую за цікаву публікацію!
12:52
+3
Щодо теми допису, мені здається згадана проблема стосується в першу чергу покоління якому зараз до 25 років. В моєму житті комп'ютер з'явився коли я вже вчився у ВУЗі. Тому я з того покоління, для якого онлайн — це в першу чергу робочий інструмент, який робить комунікацію зручною. Але для молодшого покоління онлайн — це життя. В цьому є свої переваги та недоліки. В даній статті гарно були описані саме недоліки.
SAN
16:58
+2
Дякую всім за коментарі. Щиро кажучи, не думала, що мої роздуми отримають стільки відгуків. Приємно, що люди переймаються чимось окрім побутових проблем.
_підморгую _соромлюсь _радий

Випадкові Дописи