До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Письменник: хто це такий?

Письменник: хто це такий?

Шановна SAN стала наступною, вкотре запитавши мене: «Важче розібратися з талантами і здібностями. Де межа між браком досвіду і навичок і повною бездарністю». Друг Анатолій в одному з нещодавніх матеріалів також зазначив: «Письменник пише, бо не може не писати». Я це далі прокоментував… Та оскільки ця тема періодично виринає на поверхню (й не тільки на Світочі), спробую коротко розібрати питання: хто такий письменник, що він собою являє і на яких принципах працює.

Отже, насамперед дам наступне визначення:


Письменник — це хвора на всю голову істота, яка не може не писати.


З таким визначенням можна погоджуватися, а можна й не погоджуватися. Я зустрічав людей (з письменниками включно — причому з явно непоганими письменниками!), яких подібне визначення обурювало до глибини душі. «Як?! Я — і раптом хворий на голову?! Я здоровий!!! Ти за себе кажи, а не за інших». Отже, підкреслюю ще раз: це суто моє світобачення.

Але з нього можна зробити наступний висновок:


В основі своїй кожен письменник є графоманом!


Як не парадоксально, але це так і є. Мій друг Роман Кухарук навіть запровадив наступну градацію стадій еволюції письменника, яку я дуже добре засвоїв, додавши лише базовий рівень «проба пера»:

Отже, «випробувавши перо», людина для початку «графоманить», потім стає «епігоном» — учнем, який мавпує когось більш відомого. Пам'ятаєте, як там сказано у Володимира Володимировича?..

Уважаемые поэты московские!
Я, в искусстве правду любя,
Умоляю: не делайте под Маяковского.
Делайте под себя
.

Це звернення саме до натовпу епігонів. Лише подолавши цю стадію, почавши «робити під себе», а не «під когось», письменник стає Майстром. Тим, хто має свій абсолютно оригінальний і впізнаванний стиль. З тим, хто визнає інших — але й себе не дасть образити...

До речі, звідси ще одна ознака зрілого Майстра, яку я підгледів у Ліона Фейхтвангера. Лише тому, що він вклав її до вуст одного з головних героїв одного зі своїх романів — художника Франсіско Гойї, звучить це визначення наступним чином:

Господи! Дякую Тобі, що був такий художник, як Веласкес — але також дякую Тобі, що я не Веласкес!

В контексті художньої літератури я так само вдячний Богові, що був такий Майстер, як Михайло Булгаков — але через низку причин я так само вдячний, що особисто я не Булгаков.

Якщо справедливою є лише ліва частина («дякую Богові, що були Веласкес… Булгаков… Моцарт… Канова… та інші»), це означає, що митець визнає власну ницість у порівнянні з Великими Майстрами. Отже, він сам — ніщо в порівнянні з Великими Майстрами.

Якщо справедливою є лише права частина («дякую Богові, що я не Веласкес… не Булгаков… не Моцарт… не Канова… та інші»), це означає повне спростування чужих досягнень, найповніший егоїзм і навіть нарцисизм. І це точно призводить до метраїзму — чого я терпіти не можу.

Отже, формула працює лише в обох частинах: ти маєш визнавати інших Великих Майстрів — але ти також вдячний Богові, що Він дав тобі йти своїм шляхом… куди б той шлях не завів.

А тепер найдраматичніший момент: як же визначити, хто ти такий — графоман, епігон чи Майстер?!

(В дужках зазначу, що питання, чи є ти не просто Майстром, але Великим Майстром, за життя людини не вирішується. Потрібно, щоб з моменту смерті митця минуло кілька десятиліть — тоді безжальний час або зітре саму пам'ять про митця, або введе його до обраного кола Великих. Та оскільки самому померлому митцю це вже байдуже, зациклюватися на цьому не варто. Не треба забувати лише, що прагнення прижиттєво записувати будь-кого — із собою насамперед! — до кола Великих є моветоном.)

Відповідь тривіальна: окрім власного внутрішнього відчуття — ніяк! В тім-то й біда, що орієнтир тут — суто внутрішній. Лише сам митець може виробити в собі відчуття критичного «внутрішнього ока», на яке й мусить орієнтуватися. Бо будь-хто сторонній може навмисно принижувати тебе, навмисно обзивати «графоманом» та «епігоном», не обґрунтовуючи свої нападки жодним чином. Типу такого: ти такий жахливий графоман, що навіть не достойний аналізу з мого боку!.. До подібних невмотивованих оцінок завжди треба ставитися з пересторогою. І найкраще, що можна з ними зробити — це відкидати.

Бо коли я в 11,5 років раптом зрозумів, що немає в світі нічого цікавішого, ніж розповідати людям цікаві історії, то весь дорослий світ одностайно торочив мені: ти письменником ніколи не станеш, бо не станеш ніколи! Й якби я слухався «розумних», «збагачених неоціненним життєвим досвідом» дорослих… Овва, не було б такого «Золотого письменника України», як Тимур Литовченко!

Варто зазначити, що дві людські статі тут перебувають в нерівних умовах. Як каже мій улюблений психолог Олексій Капранов, усім чоловікам від народження вищі сили чіпляють своєрідний «пейджер», яким «згори» скидається та чи інша корисна інформація. Тому зазвичай «чоловік знає, що треба робити саме так, а звідки знає — не знає»! Й лише у невеликого кола чоловіків є не односторонній «пейджер», а цілий «стільниковий телефон» для зворотнього зв'язку з вищими силами:

(В дужках зазначу: мені пощастило мати саме отакий «стільниковий телефон», приклад на Світочі я наводив. Просто минув певний час, доки я навчився цим «телефоном» користуватися...)

Жінці з цим складніше. Жінка — істота довершена, енергетично надлишкова, талановита скрізь і в усьому. Одне слово — "Інь". Зате чоловік — істота недосконала, максимально спрощена, «заточена» під якесь одне завдання, максимально пристосована саме до його виконання. Що називається — «Ян». Саме тому чоловік і жінка складають ідеальну, базовану на взаємному доповненні пару:


«Ціль», «мета», «завдання» + «енергія» на реалізацію, на досягнення.


І саме тому жінці важко розібратися з ціллю: вона від природи знає, що талановита в усьому й відразу, що універсальна і всеосяжна. Ну просто SUPERSTAR! І якщо зосередиться на чомусь одному — то впустить багато, багато інших шансів… А хочеться ж усього й відразу!!! Гуртом і в роздріб!!! Тому жінка без чоловіка зазвичай губиться, перебираючи всі можливі варіанти — бо для жінки немає неможливого… І в той час, як жінка безнадійно «застрягає», перебираючи варіанти — чоловік досягає однієї-єдиної, але чітко поставленої мети.

Отака трагедія...

На завершення лишається повторити, чим епігон відрізняється від графомана, а Майстер — від учня-епігона. А всього лише глибиною проникнення в матеріал і здатністю володіти словом! Автоцитата: «Різниця між Шекспіром і Васею Пупкіним — в натренованості «письменницького ока», в здатності бачити окремі деталі й якомога коротшими словами передавати читачам свої враження». Повторюю по пунктах:

  • натренованість«письменницького ока»;
  • здатність бачити окремі деталі;
  • вміння якомога коротшими словами передавати читачам свої враження.

Графоман не звертає уваги на дрібні деталі (навіщо?!) + не може передати свої відчуття читачам адекватними словами. Тому його тексти «не чіпляють», «не вставляють», «не штирять»… і таке інше. Постать графомана не смішна, не жалюгідна й не огидна. Насправді вона трагічна — бо перед «внутрішнім оком» графомана теж розгортаються світи, однак він не здатен ні вловити самої суті цих світів, ані бодай приблизно передати своє бачення іншим.

Епігон бачить значно більше, ніж графоман. До того ж, він вже досконально вивчив чужі методи передачі читачам внутрішнього бачення, а отже, вміє писати «як Хтось», «в стилі» письменника, обраного в якості Вчителя, зразка для наслідування.

Майстер бачить найдрібніші деталі світів, що розгортаються перед його «внутрішнім оком», вміє вловити саму глибинну суть цих світів й адекватно передати читачам своє бачення за допомогою слів.

В цьому напрямі варто розвивати свій талант. А чи зможе конкретна людина піднятися від графомана до епігона, а потім від епігона до Майстра — заздалегідь нікому невідомо. Навіть самій людині! В це можна тільки вірити так, як вірять у свій дороговказ… Але наскільки вірним є це відчуття?.. Хтозна. В тім-то й полягає трагедія життя, що можна грати і… програти! А можна й виграти. Шанси рівні — 50:50. Більшого нікому знати не дано.

Лишається тільки ризикувати відповідно до власного внутрішнього відчуття.


UPD. Для оцінювання прозових (не поетичних!!!) творів у мене розроблена власна система, яку я називаю «квадратурою твору».

На Світочі я згадував про неї десь в коментарях. На всім відомому сайті, звідки мене викинули, «квадратурі твору» був присвячений окремий матеріал. В будь-якому разі, ця система заслуговує окремого розгляду. Якщо захочете — напишу на Світочі також про неї.

+2
929
RSS
07:33
+2
Молодець, друже. Гарно написав. Схоже на інструкцію, як стати творчою ОСОБИСТІСТЮ. Для мене зразком письменника є БАЛЬЗАК.
Схоже на інструкцію, як стати творчою ОСОБИСТІСТЮ.

Ооооо, друже мій…
Якби насправді існувала би подібна "інструкція" — не було би проблем…
Всі люди від першого до останнього були б такі всі креативні, що аж лячно!!!
_здивований _здивований _здивований
Але так не буває.
Принаймні це не для нинішнього стану суспільства…
_ні _ні _ні

От принаймні пригадую одного з верстальників, з яким мені довелося працювати в журналі «РоботодавецЬ». Сергій був таким собі здоровезним дилдою. Як-то кажуть, «дядечко-дістань-горобчика». І здоровань при цьому. «Качок». І журнал верстає…
Ну, якось над черговим номером працюємо, сидимо в редакції. А у мене, як у творчої особистості, все паралельно йде: тут, де ми з Сергієм журнал верстаємо (як головний редактор і верстальник) — одне, поруч шеф-редактор журналу нагадує, що я іще віце-президент СОПУ по зв'язках з громадськістю, то з мене ще якийсь там прес-реліз — це друге, з-за свого столу бухгалтерка запитує, яку кнопку на клавіатурі їй давити, бо вона в «Екселі» ні в зуб ногою — це третє, тут же на особисту пошту падає повідомлення, що якесь чмо наїхало на щоквартальник фантастики «УФО», тому хоч я пішов з редакції, але хлопці просять моєї авторитетної підтримки — це четверте… І як «вишенька на тортику», харківське видавництво «Фоліо» надсилає на узгодження ескіз обкладинки книжки «Орлі, син Орлика»!!! І наостанок мама дзвонить на мобілку, бо весь день сидить одна в чотирьох стінах, їй сумно і з кимсь поговорити треба…
Десь отакий робочий бордельєрчик, коротше кажучи.
І от посередині всіх цих процесів Сергій на мить відволікається від процесу верстання, дивиться на мій монітор — а там обкладинка свіжої книги висить! Як професійний дизайнер, він щось собі кумекає з приводу обкладинки. Оскільки він та ще дилда, то «картинка» повільно доходить до його мозку, і хвилин через десять Сергій раптом запитує:
— Тимуре Івановичу, а нах*й вам це?
— Що саме нах*й і на який такий х*й?! — запитую я у відповідь.
— Нууу, книжка ця.
— «Орлі, син Орлика»?!
— Так.
— Тобто?!
— Нууу, журнал там, «РоботодавецЬ» чи «УФО» — я це розумію. Журнал — це таке, п'яте-десяте. А от книжки вам писати нах*я?!
Сказати, що я в ступорі — це нічого не сказати. Доводиться пояснити Сергієві, що я, насамперед, є письменником, а вже потім — усім іншим, що розповідати людям цікаві історії — це найцікавіше, найважливіше в житті, що тільки може бути!!! Що журналістикою я лише на хліб заробляю, але для мене це аж ніяк не головне… І таке інше.
До Сергія почуте ще хвилин десять доходить, потім він видає:
— Тю! А як на мене, писати книжки — це така лажа…

Ну, то відтоді Сергій став для мене наочним прикладом нетворчої людини. Хоча дизайнером він був добрим, але — виконавцем. Себто, сам він творче завдання не міг поставити, йому треба було сказати, як зробити — він виконає, зробить красиво. Але зробить — і все, і не чіпайте його. Такій людині ніяка "інструкцію, як стати творчою ОСОБИСТІСТЮ" не допоможе — не потрібна йому ніяка творчість! Творчість для нього — це «така лажа».
Що ж, і такі люди теж потрібні! Треба приймати людей саме такими, які вони є. Кожному в житті знайдеться своє місце.
_стежу _стежу _стежу
17:09
+2
Хто такий письменник — той, хто ним родився.
Так _чудово

Випадкові Дописи