До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Телеексперимент: п'ять діб без інтернету

Телеексперимент: п'ять діб без інтернету
Джерело матеріалу:

Шоу «In Solitary» (на самоті) — антисоціальне дітище британського каналу Channel 5, яке так і позиціонується. П'ять добровольців, які самі забажали перевірити себе, зголосилися бути ізольованими від зовнішнього світу в комфортній одиночній камері. Підкреслюємо — це були не тортури, їм надали м'які ліжечка, санітарні зручності, повноцінне харчування на п'ять днів. Умова була рівно одна: повна самотність, робіть, що хочете. Перша жертва експерименту з'явилися вже через пару годин після початку ...

Цілі телевізійників і конкретно ведучого Джорджа Лемба зрозумілі — зробити реаліті-шоу з непідробними людськими емоціями, плюс сколихнути сонне суспільство, яке не вилазить з Інтернету цілодобово. А слабо добровільно провести хоч пару днів поза інформаційним простором? Учасникам дозволили взяти по три улюблених предмети, але тільки не електронні гаджети. Майбутня медсестра, 28-річна Шармейн, хотіла просто перевірити свою витримку, вольові якості. Чи зможу я годинами безперервно залишатися зосередженою в умовах стресу? Вона розридалася і натиснула тривожну кнопку вже через 4 години після старту.


За словами Шармейн, спочатку вона почала дико нудьгувати, бо їй було нічим зайнятися, а потім її охопили напади паніки. Вона не втерпіла і розкрила підбадьорливий лист від чоловіка, хоча спочатку хотіла зробити це тільки на третій день експерименту. Вона натискала «кнопку порятунку» в розпачі, бо зрозуміла, що залишатися наодинці з самою собою більше не в силах. І важко її звинувачувати.

Телеведучий Джордж чесно висидів першу добу, але потім у нього стався нервовий зрив. У камері освітлення повністю штучне, межа між ніччю і днем умовна, тому у нього почалися проблеми зі сприйняттям часу. Розсерджений телеведучий почав лаятися з лампочками освітлення, а потім прийняв вольове рішення — не сходити з розуму, а припинити ці дурні тортури.

Інтернет-залежний блогер Ллойд, який бачив в такому експерименті шанс впоратися зі своєю згубною звичкою, просидів усі п'ять днів. Але ледь не зійшов з розуму, бо вже незабаром почав розмовляти з камерами спостереження та іншими предметами. Як не дивно, ця тактика спрацювала і він впорався навіть краще, ніж 36-річна мати-одиначка Сара, яку від страху і переживань почало нудити. Організатори шоу навіть хотіли примусово припинити експеримент, але згадали про головну умову — добровільне рішення і залишили її в спокої. Жінка просто ослабла і пролежала на ліжку решту часу.



Оригінальніше за всіх до проблеми самотності підійшла Люсі — блогер скористалася лазівкою і прихопила як особисті предмети оберемок фломастерів і купу паперу. А потім п'ять діб поспіль, з перервами лише на сон та їжу, малювала різні дурниці. Вона практично не відчувала стресу, в порівнянні з іншими учасниками, хоча і зізналася, що це було те ще випробування.


Який же висновок був зроблений за підсумками експерименту? Організатори залишили його на розсуд глядачів. Очевидно, що людина, як соціальна істота, має страждати від самотності, але жителі сучасного світу з постійним доступом в Інтернет не усвідомлюють цього в повній мірі, поки не опиняться в реальній ізоляції. І тут саме час запитати себе: а як же з цим справляються самотні пенсіонери, паралізовані хворі, доглядачі маяків, люди інших професій, які подовгу проводять час далеко від суспільства?
+3
261
RSS
17:23
+3
Як сказав одного разу Сергій Лавров: «Дебіли, б***ь» ©
Я би за 5 днів добряче відіспався, а з собою взяв би почитати 3 книги. Одну з них — точно Біблію: завжди брав її з собою у відрядження, вона у мене на тоненькому папері кишенькового формату, дуже зручно… І якісь дві художні, які саме — вирішив би по ходу. Лежи собі, спи, читай, думай… Суцільний санаторій!
_сміюсь _сміюсь _сміюсь
Люди уже так звикли до "інформаційного шуму", не можуть перебувати на одинці з собою. Це те, про що писала недавно SAN. Це вже можна вважати хворобою, і вона переростає в епідемію.
Я теж спокійно переношу самотність. Мене б напевно більше гнітила відсутність відкритого простору і зелені. Тому я би взяла з собою один зі своїх кактусів, якусь книжку фантастики і набір для вишивання.
Можу лише припустити, що самотність тяжко дається людям, які не вміють зазирати в себе і в Вічність, в Нескінченність, говорити з Богом… Які не знають, в чому сенс життя…
_не_знаю
05:04
+3
Я б узяв з собою МАГА ВІРУ — дуже об'ємну і змістовну книгу. Це українська біблія, бо розкриває погляд українців на життя і Всесвіт. Взяв би ручку і чимало паперу. Став би пригадувати й описувати своє життя. Це було б 5 діб роботи і відпочинку.
14:56
+3
Молодці, я і не сумнівалася що вийдете із 5и добової ізоляції з позит.результатом плодотворної праці- прочитана книга, написання рукопису, вишита картина, я саме так би і зробила! Самотності не боюсь
14:58
+2
Я підтримую Анатолія і Ірину. Це був би чудовий час творчості.
Безперечно. Я би теж міг взяти щось для творчості, але тоді не вкладуся в обмеження. Наприклад, міг би взяти з собою ноутбук без модема — однак це ж електронний пристрій… А якщо брати грубий зошит і ручку, то для внесення великих обсягів виправлень мені потрібні ще ножиці та клей (щоб доклеювати аркуші чи їхні фрагменти з довгими записами у відповідні місця чернетки). А ще бажано коректор. В сумі — 4-5 предметів. А це більше трьох предметів… І це не враховуючи подальшого передруковування рукописного тексту на ноутбук… Отже, від активної творчості на ці 5 днів мені б довелось відмовитися.
_не_знаю _не_знаю _не_знаю
Творчість буває різна. Ви не пробували малювати чи плести макраме?
Плести макраме не пробував, а малювати…
Важливим етапом мого творчого становлення було робота в найстарішій студентській стінгазеті НТУУ «КПІ» — стінгазеті електротехнічного факультету «ТОК», яка була заснована трьома студентами-«електриками» ще в 1944 році. Одним з них був Северин Федорович Дроб'язко — в подальшому професор, викладач ЕТФ і за сумісництвом — беззмінний почесний головний редактор стінгазети «ТОК».
На цьому знімку, зробленому в 1981 році, представлений тогочасний склад редколегії стінгазети разом з випускниками ЕТФ — колишніми «одноТОКчанами». Тут я сиджу крайнім праворуч, Северин Федорович — поруч зі мною:

А тут вже бенкет після «офіційної» частини, на повен зріст стоїть тодішній головий редактор стінгазети Олег Лейбман (він давно в Ізраїлі живе), праворуч від нього я, ліворуч — Северин Федорович:

Я до того, що у Северина Федоровича було таке хобі — на каменях малювати. Враховуючи природну структуру й текстуру каменю, потрібно було «побачити» прихований в глибині каменю малюнок і за допомогою мінімуму фарб «проявити» цей малюнок. Ось одна з робіт Северина Федоровича, подарована мені на пам'ять:

Згодом я став його єдиним учнем і послідовником. У нас були різні стилі — та це природно. Я придумав назву для цього різновиду творчості — «піктоліт» (від грецьких слів «піктос» — «малювати» й «літос» — «камінь», разом — «мальований камінь» або «малюнок на камені»). Знайшов вихід на київський міський аматорський клуб «Природа і творчість», де зосередилися ті, хто займався корнепластикою, ікібаною, флористикою, аплікацією пір'ям та всіма іншими різновидами декоративно-прикладного мистецтва з використанням природних матеріалів. На двох диваків, які малювали на камінні, там дивилися скоса й періодично наполягали на нашому виключенні. Однак голова клубу «Природа і творчість» — Микола Петрович Оцун навпаки ставився до нас прихильно. Його зусиллями ми лишалися в клубі. Отож коли прибилися до «Природи і творчості», то навіть брали участь в міських виставках. Про нас навіть столичні газети писали… За що я щоразу діставав «по шапці» з факультетського бюро комсомолу…
То у мене був повен дім моїх мальованих каменів! З як мінімум пари сотень робіт до сьогодні вціліла одна-єдина — «Кохання йде»:

Від решти мені наказала здихатися мама, коли терпіти це моє хобі їй набридло. Вона ж загалом вважала, що маючи молоду дружину і маленьку донечку, я мушу «припинити займатися всіма дурницями» заради сім'ї й зосередитись на науковій кар'єрі. Стара квартира була записана на ній, отож вона на мене натиснула і…
І я зрозумів, що весь «піктоліт» таки готовий здати — натомість літературні вправи здавати не готовий. Відтоді картини, «прописані» в каменях природним чином, закрилися від мене. Найкращі свої роботи я роздарував друзям на пам'ять, решту втопив у Дніпрі. Собі ж залишив тільки два каменя — подарований моїм вчителем особисто мені (з дарчим написом на звороті) та спогад про перше, ще шкільне кохання… бо це дуже особисто.
Отже, малювання — хвороблива для мене тема. Бо втопити в Дніпрі кілька десятків робіт, на які я діставав вельми схвальні відгуки в напівпрофесійному середовищі — це було важко. Однак цю подію я потім використав в подальших суперечках з мамою як своєрідну «точку опору». Бо коли вона далі наїжджала на мене, щоб я припинив палити ночами зайву електрику, не псував очі, не кропав «якісь там дитячі оповіданнячка» в зошитах та ін. — я заперечував: «За твоїм наполяганням я втопив у Дніпрі мальовані камені, але літературною творчістю займався і займатимусь. І краще не ставай мені поперек дороги».
_шкодую
Отже, за олівці й пензлі, крейду й вугілля, шпателі, туш і фарби я не братимусь. Мені це дуже боляче: травма стара, однак і досі ниє. Бо колись в кожному другому камінчику я бачив цілу картину, а тепер не бачу…
_шкодую
P.S. Якщо треба щось «художньо зобразити», я тепер фотографую. Наприклад:









Або трохи дизайную в Фотошопі:







А тепер ще й відеокліпи навчився робити, як-от цей, останній за ліком:


До речі, тамтешні ч/б колажі — це все мої роботи… Видавець не знав, як краще ілюструвати роман — добіркою історичних фоток чи невеличкими малюнками. Звернулися до нас, як до авторів, з проханням надати спочатку ідеї ескізів для заголовних малюнків, потім — добірку можливих історичних фотоілюстрацій. У підсумку зупинилися на фотках, мої ескізи не знадобилися. Отож я й використав їх для буктрейлера…

Однак все це — «цифра», створена в віртуалі. Звісно ж, для умов експерименту воно не годиться.

Випадкові Дописи