До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

БІЛЬШІСТЬ ЛЮДЕЙ НЕ ПЕРЕЙМАЄТЬСЯ ПИТАННЯМИ ДОСТУПНОСТІ

БІЛЬШІСТЬ ЛЮДЕЙ НЕ ПЕРЕЙМАЄТЬСЯ ПИТАННЯМИ ДОСТУПНОСТІ

БІЛЬШІСТЬ ЛЮДЕЙ НЕ ПЕРЕЙМАЄТЬСЯ ПИТАННЯМИ ДОСТУПНОСТІ, НЕ РОЗУМІЮТЬ ПОТРЕБ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ, БО ПРОСТО НАС НЕ БАЧАТЬ. НАШЕ ЗАВДАННЯ – ДОНЕСТИ ТЕ, ЩО МИ Є І МАЄМО РІВНІ ПРАВА

Дмитро Щебетюк, спортсмен, музикант

ПРАГНУ ПОТРАПИТИ до Олімпійської збірної України, хоч за освітою я – інженер, закінчив Національний Авіаційний Університет. Займаюся плаванням та стрільбою з лука, майстер спорту з плавання.

НАЙБІЛЬШЕ ЗАДОВОЛЕННЯ отримую вже від самого факту зайняття спортом! Адже коли ти пливеш, коли з твого лука летить стріла – це неймовірно, і заради цього не шкодую ні зусиль, ні часу на тренування.

ГОЛОВНЕ У ЖИТТІ – музика, я граю на гітарі, пишу пісні. Звичайно, тішуся, коли слухачам подобається моя музика, але найбільше насолоджуюся процесом написання пісень. Ще люблю екстрим, прогулянки на природі, ліс, траву, квіти, гори, повітря, воду і вогонь.

РОЗУМІЮ НА ВЛАСНОМУ ДОСВІДІ, ЩО РЕАБІЛІТАЦІЯ НЕ МАЄ СТАТИ МЕТОЮ ЖИТТЯ. У 2011-му, після концерту нашого гурту у клубі «Київ» до Дня закоханих, ми з дівчиною пішли прогулятися парком біля озера в Крюківщині. Встановлюючи фотоапарат зі штативом на крутому схилі, я послизнувся і з'їхав на спині головою вниз. Штатив я, звичайно, впіймав, але сильно вдарився гол
овою в дерево і переламав хребет. Півтора роки я повністю присвятив реабілітації, та, врешті, усвідомив, що можу реабілітовуватися ще довго, а повноцінне життя проходить повз.

ВПЕРШЕ ПІСЛЯ ТРАВМИ САМОСТІЙНО ПОЇХАВ до Євпаторії через півтори року, без супроводжуючих, і зрозумів – я можу робити майже все без сторонньої допомоги!

ГОЛОВНЕ ПОЧАТИ ДІЯТИ. Переймався, як заходитиму в автобуси/тролейбуси, як з них виходитиму. А потім подумав: «Всеодно водій не рушить під час моєї посадки чи виходу – хай там як, але я туди потраплю!» Деякі водії примудряються «віртуозно» під'їжджати до бордюру і нахилити непристосований транспорт так, аби я мав змогу зайти сам.3

ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ДОСТУПНІСТЬ ПРОСТОРУ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД НАС! Мені потрібно відвідувати басейн і тренажерну залу. Коли я дізнався, що неподалік має відкритися фітнес-клуб SportLife, зрадів та вирішив заздалегідь купити абонемент. Я одразу попередив: «Я на візку, приміщення має бути доступним. Тим більше, це – нова будівля, її пристосовувати простіше». «Так, звичайно, все буде гаразд!» – запевнили мене. Потім зателефонував у головний офіс SportLife: «Ми ці питання обговоримо з проектантами та забудовниками! Не переймайтеся – все буде!» Минуло півтора року. Клуб ще не працював, але абонентську картку вже можна було забрати. Коли зайшов у хол, перше, що кинулося в очі – вузькі турнікети, через які на візку неможливо проїхати. Але відділ продажу був поза турнікетами і картку я забрав. Потім мені телефонували менеджери і пропонували продати картку, передати родичам на тих самих умовах, продати без знижок тощо. Запитували, як мені взагалі могли її продати.

Врешті, коли SportLife відкрився і я туди вперше прийшов, зробив от що: зліз із візка, зняв із нього колеса, проліз по підлозі під турнікетом, перетягнув візок і колеса та зібрав його, поставив на гальмо і знову сів на візок. Зайняло у мене це хвилини дві. Назад я проходив так само, чим показав, що ходитиму сюди, і мені по цимбалах, яким чином. До того ж, аби потрапити до зали, спочатку треба було пройти через турнікет, що веде до роздягальні, а перевдягнувшись, повернутися через нього назад і пройти ще один турнікет – той, що перед залою.

У наступні рази я брав із дому подушку, на якій пролазив під обома турнікетами, а охоронці переставляли мій візок. Тобто окрім півторигодинних тренувань я ще мав разів п'ять таким способом пролазити під турнікетами. Не те, щоб я відчував обмеження чи усвідомлював власну дискримінованість – просто неприкольно воно було якось. «Ми ж заздалегідь домовлялися про доступність! – думав я, – це ж нове приміщення. Чому не пристосувати його одразу, відповідно до усіх норм?»

«Ми з такими людьми не займаємося» – врешті почув я від адміністрації клубу одного дня замість пропозиції змінити підхід. А це вже дискримінація! Тоді я написав пост у фейсбук і розповів усі деталі відвідування фітнес-клубу. На нього відгукнулося багато людей. Пропонували різне: сваритися з ними, судитися, але мені був потрібен результат, а не судова тяганина. Одна дівчина, Юля Сачук, допомогла мені зв'язатися з юристкою Ксенією Проконовою. Не знаю як саме, але їй вдалося донести до адміністрації закладу, що мені потрібен доступ до зали, роздягальні й басейну.

Буквально через тиждень-два, в які не мав змоги відвідувати клуб, відбулися зміни – турнікети стали доступними, у роздягальні додали ще один поручень, розширили двері в туалеті. Навіть у душі зробили зручні сидіння – я навіть і не подумав про душ! Персонал почав вітатися, цікавитись, чи мені зручно. Єдине, що сходи басейну не повністю доступні, але я домовився з адміністратором, що мене, у разі потреби, швидко підніматимуть.

2ПОЧИНАТИ ВИРІШЕННЯ ПИТАНЬ ДОСТУПНОСТІ ПОТРІБНО З «М'ЯКИХ» СПОСОБІВ. Часом досить просто не змовчати про це! Так, в Україні необхідно боротися за власні права. Мені вдалося зробити спортивний клуб біля свого дому доступним, цей досвід можна поширити спочатку на інші клуби або, наприклад, заклади харчування!

Я ВИБИВАВ ЦЮ ДОСТУПНІСТЬ НАСАМПЕРЕД ДЛЯ СЕБЕ ВИНЯТКОВО З ЕГОЇСТИЧНИХ МІРКУВАНЬ. Але тепер кожна людина на візку зможе відвідати цей клуб. До речі, поки нікого на візках там не бачив, але люди з інсультом і ті, хто має проблеми з ногами, охоче користуються поручнями для людей з інвалідністю чи доступними кабінками у туалетах. Ніби ж для себе робив, а виявилося, що іншим теж добре! Якщо усі так робитимуть, це значно пришвидшить процес створення доступного для всіх людей простору!

+1
259
RSS
Немає коментарів. Ваш буде першим!

Випадкові Дописи