До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Дитина має розчарувати

Дитина має розчарувати
Джерело матеріалу:

Дитина має розчарувати батьків. Їй потрібно з'ясувати, хто вона й обрати свій шлях. А для цього дитині необхідно відокремитися і відмовитися бути вдалим проектом батьків. Вона дійсно інша. У неї свої плани на життя, свій шлях, свої завдання.

З того моменту, як запліднена яйцеклітина прикріплюється до стінки матки, починається наш шлях дорогою розчарувань. Розчарування у власній дитині. Ця складна дорога має привести нас в точку, де ми зможемо відійти вбік від свого малюка і побачити в ньому рівну собі, дорослу людину.

Так, ми всі добре знаємо про важливість безумовного прийняття для розвитку дитячої психіки. І ми дуже намагаємося любити і приймати свого малюка таким, яким він народився. Але помріяти ж можна?! Ми мріємо, уявляємо, яким він буде, чим ми будемо з ним займатися, як він буде до нас ставитися. Навіть його зовнішність і голос: на кого він буде схожий, чиї візьме очі, волосся й руки.

І ми спочатку зачаровуємось (інакше не вижити ні йому, ані нам самим), а потім починаємо розчаровуватися. Пік цих переживань припадає на підлітковий вік, але про це згодом поговоримо окремо.

Хотіли дівчинку — а отримали хлопчика. Ні, хотіли хлопчика, але розумненького, спокійного книжника, розумаку і ботаніка, а вийшов якийсь Сімпсон, хуліган і двієчник. ОК, вийшов цілком собі відмінник, але категорично відмовляється займатися музикою, малюванням, французькою мовою, а хоче будувати віртуальну реальність, тому стирчить за компом день і ніч… Хотіли хлопчика, отримали дівчинку, і якби ж милу кучеряву феєчку!.. вона ж характер взяла, судячи з усього, від двоюрідного діда, той ще був сперечальник і демагог, через норовистість свою й загинув! Бігаємо за нею в шість ніг, а вона ще й ховається. Та хіба мало варіантів, коли наші очікування і прекрасні мрії розбиваються об жорстку і шорстку стіну реальності!

Темперамент, форма вух або носа, здатності до навчання, смакові переваги, навіть те, який колір є улюбленим (рожевий, звісно, нема питань! Проблема в тому, що він хлопчик), — будь-який з факторів може стати предметом гордості або причиною насилу стримуваного роздратування. Причому (отака прикрість!) в чужих дітях ті ж самі прикмети геть не зачіпають, їх взагалі не помічаєш. І навіть можеш втішати приятеля, у якого дочка кинула престижну математичну школу і перейшла до не зрозумілої академії макіяжу і нейл-арту. Ну, що за біда, — кажеш ти йому за чашкою пива, — аби здорова і щаслива була, яка різниця, чим вона займатиметься в житті? Ага, це тільки до чужих можна бути толерантним і відстороненим, натомість коли свій, в якого вкладено стільки сил і коштів, і, найголовніше, очікувань, кидає МІФІ й каже, що хоче бути фотографом, вся терпимість кудись випаровується, і залишається тільки гіркота розчарування.

Всі ми мріємо, що діти перевершать нас, будуть розумнішими і щасливішими, доб'ються багато чого, можливо, уславлять наше ім'я, вдало одружаться, народять нам здорових онуків. Без цих надій ми не змогли б витримувати два десятки років повного самозречення, важкої фізичної роботи, позбавлення сну і спокою, тотальної приналежності Іншому, що все разом називається «виховання дитини». Але біда в тому, що він дійсно Інший. У нього свої плани на життя, свій шлях, свої завдання. Так, іноді їхні (дітей) рішення і вчинки завдають нам майже нестерпного болю («Як вона могла розлучитися з цим хлопцем? Він же був уже член сім'ї, немов син! Я відчуваю, немовби це я втратила близьку людину!»). Але вони не зобов'язані виконувати і втілювати наші ідеї та мрії і ставати тією людиною, яку ми собі нафантазували.

Як жити з цим, як впоратися з розчаруванням? Воно роз'їдає душу, знецінює всі зусилля, робить безглуздим все існування. Наче те, що дитина виросла в щось, що відрізняється від початкового задуму, повністю перекреслює мої заслуги.

Якщо трошки подумати, то можна зрозуміти: дитина ПОВИННА розчарувати батьків на певному етапі. Щоб відокремитися, з'ясувати, ким вона є, обрати свій шлях, молодий чоловік повинен спочатку відмовитися бути вдалим проектом батьківської пари. Ось всі ці зойки «Я не просив вас мене народжувати!», демонстративні перевдягання в дикі наряди (а мама ж настільки трепетно вибирала для неї це поєднання бузкового і м'ятного, це так пасує до її очей!), відмова займатися тим, що начебто завжди приваблювало і цікавило, — все це ніщо інше, як лютий ривок вперед і вгору, проти течії, бунт проти плану, який не має до мене жодного стосунку.

До смішного ж доходить. Приводять на прийом абсолютно прозорого малюка, який вже і книжку без сліз бачити не може, замордований навчанням. На запитання: «Навіщо вам ці дві іноземні мови, скрипка і тхеквондо в сім років?» — горді батьки відповідають: «Він же може стати колись президентом, ми маємо його підготувати». Та він може стати постійним відвідувачем клініки для душевнохворих, якщо ви не відчепитесь від нього з вашим честолюбством! Не чують.

Я задаю підступне запитання: а ким ви хотіли стати в дитинстві?

Я хотів бути космонавтом і кухарем в їдальні, тому що тоді можна їсти що хочеш і скільки хочеш. Голодний був хлопець, з убогої сім'ї. Тому і стрибнув вище голови, вибився в люди, зубами вигриз кар'єру. А синок його — майже спадковий принц, йому ні за що боротися не треба, не буде з нього президента, мотивація відсутня.

Єдине, що ми можемо робити для своїх дітей — уважно спостерігати, до чого у них лежить душа, акуратно і не надмірно пропонувати свою допомогу, частіше відходити вбік і дозволяти робити їхні власні помилки. Не вкладати всю душу в ЇХНІЙ майбутній успіх. Бо це в будь-якому випадку буде їхній успіх або їхній провал. Зайнятися своїм життям, своєю кар'єрою, своїми мріями. Звільнити їхні маленькі плечі від непосильного вантажу бути Героєм або Талісманом сім'ї. І тоді не буде цього гіркого відчуття, що дитина не виправдала покладених на неї надій. Можна буде просто жити й бути поруч і разом.

Авторка — Катерина Дьоміна

+2
342
RSS
12:53
+3
Біда лише в тому, що деякі батьки не бачать себе в іншій ролі, окрім «вихователів» нового покоління, його «помічників» і водночас… «жертв». Всі заклики до таких батьків займатися власними справами, жити для себе тощо розбиваються об стіну нерозуміння. Бо у них немає іншої «життєвої програми», окрім як «приносити себе в жертву наступним поколінням через служіння»! Тож намагаючись позбавитися їхньої нав'язливої опіки, молодші покоління тим самим позбавляють батьків сенсу життя… Як діяти в такому випадку, не надто зрозуміло.
_шкодую
Модшому поколінню просто треба навчитися визначати межі і казати старшим: «Дякую, далі я сам». _крутий
Ага, розігналися
_сильно_сміюсь
Для старшого покоління це виглядає кумедно й несерйозно. З точки зору старшого покоління, дитинка, яка ось тут, поруч в пісочниці бавиться, раптом провела на піску рису, вишикувала вздовж риси свої пасочки і прорікла: «Мамо! Тато! Оце межа моєї особистої території, сюди не заступайте, будь ласка». Ясна річ, дитинка щось там собі надумала, нафантазувала. Насправді ж дорослі в будь-який момент мають право перетнути оту «межу особистої території», позначеної пасочками. Бо це — всього лише незграбні дитячі фантазії.
_вибачаюсь
Й батькам немає діла до того, що їхня «дитинка» вже давно доросла і що у неї самої вже дорослі діти є. В разі чого «межа з пасочок» долається в один дотик. Бо старше покоління просто не бажає розуміти, що таке «межа особистої території».
_вибачаюсь
Доводиться щосили лупастити старше покоління «буком» по пальцях, аби воно нарешті зрозуміло, що перед ним — не дурненьке дитинча, яке «відмежувалося» від батьків накресленою на піску лінією з пасочок, а доросла людина. І що особиста територія — це реальність, а не фейк. Від усвідомлення таких простих фактів у старшого покоління і відбувається оте саме «жорстоке розчарування» дорослими дітьми.
_соромлюсь
Сумно, але історія до болю знайома.
Але то все від елементарного браку культури і життєвого простору. Ми виросли в тісних хрущовках і маленьких сільських хатинках, де для дитини не було окремої кімнати, а часто навіть окремого ліжка. От і звикли наші батьки, що дитина це не окрема особистість, а продовження власного тіла.
Сучасні діти живуть в кращих умовах. Вони змалечку мають окремі ліжечка, а часто й кімнати. І сучасним батькам навіть в голову не прийде зайти в дитячу без стуку. Так і формується культура поведінки. Ви ж не читаєте листів, не лазите по кишенях вашої доньки. Це норма поведінки, повага до іншої особистості.
Ну так, я знаю. Саме про це йдеться в статті про механізм передачі травмич.1 та ч.2.
Я навіть більше скажу: коли мама притягає до нас додому чергову сумку, я ніколи не дозволяю собі розкрити її й розвантажити все звідти саме з етичних міркувань. І мама на це щоразу шалено ображається: «Я ж для вас все це купила! Це ж моя сумка — отже, можеш там порпатися, скільки хочеш». Однак в тім-то й річ, що це мамина сумка, а не моя! Хоч би що вона нам купила — там також лежить частина покупок особисто для неї, її гаманець, її окуляри, телефон тощо.
Буває, що на нашу адресу досі приходять листи для мами, хоча вже і ми, і вона змінили місце проживання… І знов та сама проблема: чому я не відкрив чергового листа, призначеного мамі, й не прочитав?! Я ж її син — отже, мав право прочитати адресованого їй листа…
І так скрізь, і так в усьому… Мама і досі розглядає мене як продовження себе, тому ображається, що я не дозволяю собі порпатися в її речах.
19:11
+2
Батьки і діти, діти і батьки… Постійно є про що поговорити. А вже нема як. А так хотілося б мені розпитати і матір, і батька, порадитися. Сільські діти обділені не лише любов'ю, а й увагою батьків. А міські мають це іноді в надлишку. Старенькі тато й мама живуть доти, поки комусь потрібні. Вони ж так хочуть поділитися своїм досвідом, а дорослі діти стороняться. Це помилка. Для мене радість, коли мене хтось із рідних про щось запитає.
Колись Олександр Македонський зберіг при собі цілу групу радників свого батька — царя Філіпа. І постійно радився з ними… однак при цьому ніколи не дослухався до їхніх порад! Ніхто не міг зрозуміти, чому?! Якось Олександра спитали про це, й він відповів: «Група радників мого батька потрібна мені, щоб знати, як в тій чи іншій ситуації повелися б полководці старої школи. Знаючи це, я можу винайти рішення, як перевершити тих, хто дотримується усталених канонів ведення війни».
_чудово
Коли я став прес-секретарем Мінвуглепрому, то всі очікували, що я вижену до біса старого прес-секретаря. Однак я його не вигнав, а залишив на його старій посаді головного спеціаліста прес-служби. Ніхто не розумів, чому я так повівся. В той час (1998 рік) я ще не знав про особливості поведінки Олександра Македонського. Однак мету мав таку саму: вислухати, як би на моєму місці в тій чи іншій ситуації повівся мій попередник, оцінити дієвість його рішень — і потім повестися по-своєму… ще на порядок ефективніше!
_вибачаюсь
Коли мене справді цікавить, як би на моєму місці повелася мама, я її завжди спитаю. Тут нема проблем! Біда в іншому: я без жодних розпитувань на 95-99% можу передбачити, як поведеться мама в тій чи іншій ситуації — отож і розпитую її дуже рідко. І саме тому, що я наперед не знаю, як вчинить мама лише в 1-5% випадків (бо це надто складні та специфічні ситуації!) — вона намагається «з'їхати з теми», коли я справді хочу дізнатися її відповідь! Це навіть Олена помітила — це не суто мої спостереження!!!
_вибачаюсь
В інших же 95-99% випадків я наперед без всяких розпитувань знаю, як поведеться мама, що вона подумає, що скаже і що не скаже. Ми з мамою це неодноразово перевіряли… Але тут інша проблема: мама «цілиться» на досягнення, грубо кажучи, «досяжного» варіанту — я ж прагну найкращого для мене чи моїх близьких! Мамі ж такі найкращі варіанти не завжди здаються «досяжними», тому нерідко просто випадають з її поля зору… І тут починається: «Чому ти вчинив отак і отак?! Я б тобі порекомендувала вчинити по-іншому — отже, треба було вчиняти, як би я хотіла/рекоменувала». А я ж не зобов'язаний вчиняти, як скаже мама!!! Отже, її ображає мій «непослух»…
_вибачаюсь

Випадкові Дописи