До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Абсолютне і відносне положення єдиного

Абсолютне і відносне положення єдиного

Якщо ж хтось зробить те, про що я тільки що говорив, тобто спочатку встановить роздільність і відособленість ідей самих по собі, таких, як подобність і неподібність, множинність і одиничність, спокій і рух, і інших в цьому роді, а потім доведе, що вони можуть змішуватися між собою і роз'єднуватись, ось тоді, Зенон, я буду приємно здивований. (Сократ. «Парменід», Платон.)

Прочитавши настільки обнадійливий фрагмент у «Парменіді» я вирішив, що Платон нижче по тексту дане питання описав. Але перші ж рядки були дещо неочікуваними і несподіваними, які одразу показали нерозуміння проблеми і викликали сумнів написання « Парменіда» Платоном.

Цікавим було ще й те, що на даний твір було написано декілька статей, так чи інакше аналізуючи тему і ідеї в «Парменіді» і які притримувались точки зору самого Платона, ніби роз’яснюючи і розширяючи її. І дивно було це читати, бо несумісні і нелогічні аргументи, приведені Платоном, були очевидними і тим не менше ігнорованими.

Так починає свій діалог Патменід.

(Абсолютне і відносне положення єдиного з висновками для єдиного)

— Ну, що ж, — сказав Парменід, — якщо є єдине, то чи може це єдине бути багатьома?

Аристотель. Так як же це можливо?

Парменід. Значить, у нього не повинно бути частин і саме воно не повинно бути цілим.

Аристотель. Чому так?

Парменід. Частина, вважаю я, є частина цілого.

Аристотель. Так.

Парменід. А що таке ціле? Чи не буде цілим те, в чому немає жодної відсутньої частини?

Аристотель. Саме так.

Парменід. Значить, в обох випадках єдине складалося б з частин — і як ціле, і як маюче частини.

Аристотель. Неодмінно.

Парменід. І значить, в обох випадках єдине було б багатьма, а не єдиним.

Аристотель. Правда.

Третя фраза показова.

Парменід. Значить, у нього не повинно бути частин і саме воно не повинно бути цілим.

Отже з ходу стверджується, що ціле має частини і тому єдине не є багато тому, що воно не є цілим.

З таким же успіхом можна говорити, що єдине – це багато і тому ціле не має частин тому, що воно не є єдиним.

Ціле і єдине – ідеї одного роду, взаємодоповнюючі ідеї, тобто єдине – є собою цілісність і ціле – є собою єдність. Тому очевидною є абсурдність доводити не множинність єдиного через частинність цілого, стверджуючи, що ціле не є єдине. Так, єдине не є ціле, але близьке за змістом і кожна з них є множиною себе: ціле має частини, а єдине – є багато.

І множина і присутність частин кожної ідеї вимагає однакового доказу такого їх стану і не може служити прикладом для іншої.

Перед діалогом Парменід ставить собі задачу:

…я почну …з мого положення про єдине саме по собі і розгляну, які повинні бути слідства, якщо припустити, що єдине існує, а потім — що його не існує?, але починає з нелогічності, які присутні і в подальшому.

З чого можна було б почати, щоб ствердити, що єдине існує. З межі. Межа – суть буття речі, як пізніше стверджував наймолодший опонент Парменіда Аристотель.

Чи може щось існувати, не будучи обмеженим?

Очевидно, ні. Бо воно поширює себе у безмежність, а це – невизначеність.

Безмежне не можна охопити, по-скільки не існує меж, які можна зафіксувати.

А не охопивши щось, його не можна сприйняти як щось конкретне.

Тому для існування чогось, як конкретної визначеності, потрібна межа, яка щось охвачує, даючи змогу його сприйняття, як завершеної у собі речі.

Але чи може щось саме себе обмежити? Ні.

Тому межа має бути, але бути чимсь іншим і визначеним сама по собі теж, бо невизначеність не може обмежити щось, надавши йому визначеності, тобто межа має бути обмеженою сама, щоб бути конкретністю.

Тоді для межі повинне існувати інше – третє – щось, що її визначає як межу і дає тоді у цій якості визначеності обмежити першу річ, надавши їй конкретності.

Але третє щось теж повинне бути визначеним, а для цього виникає потреба четвертого, а для четвертого п’яте і так до незліченності.

Отже межа і щось, що вона має охватити, повинні взаємно обмежувати одна одну, надаючи одна одній визначеності, що виключає третє і поширення цього процесу у незкінченість.

Як це має виглядати. Положення поряд не є задовільним, бо таким чином ні одна з них не зможе охватити іншу. Отже вони можуть виконувати роль межі тільки в положенні одна поза одною.

Таке положення одна поза одною вимагає проникнення, злитості межі і щось, щоб між ними не виникали знову незліченні проміжні елементи, які їх розділяли б.

Якщо дивитись на кожну з них, то вони будуть охвачені іншою, як межею, отже вони повинні мати спільну область присутності їх обох.

Дійсно, спільна присутність двох в певній області, дає їм можливість по чергового проявлення, за умови, що одне відсутнє і є поза іншим, виступаючи собою для нього у якості межі.

Таким чином вони обмежують одна одну і надають визначеності самі собі, не потребуючи третього і не перетворюючись у безмежність.

Але для цього потрібні два. Два, які протистоять одне одному і є нероздільними.

Отже можна відповісти на питання, дослідити яке собі поставив Парменід:

…я почну …з мого положення про єдине саме по собі і розгляну, які повинні бути слідства, якщо припустити, що єдине існує, а потім — що його не існує?,

Слідством існування єдиного – є його існування як двох, що є (іронія долі) ціле. Двох протилежних один одному, які проти стоять, і які є відсутність один одного. Межею єдиного є його відсутність поза собою, бо поза ним присутнє інше, що є його межею. І це інше є його протилежністю – множина, багато. Отже умовою існування єдиного є присутність його обмежувача – множини, з ним злитої і нероздільної. А так як вони обмежують і, таким чином, визначають один одного, то існування єдиного залежить від існування множини в ньому, а існування множини залежить від стану її, як єдиної. Вони існують і виникають тільки як два в одному і зникають тільки як два.

Також чисте, саме по собі, єдине є не існування, якщо воно не є обмеженим множиною і сама множина в чистому вигляді не існує, якщо вона не обмежена єдиним.

Якщо ж хтось зробить те, про що я тільки що говорив, тобто спочатку встановить роздільність і відособленість ідей самих по собі, таких, як подобність і неподібність, множинність і одиничність, спокій і рух, і інших в цьому роді, а потім доведе, що вони можуть змішуватися між собою і роз'єднуватись, ось тоді, Зенон, я буду приємно здивований. (Сократ. «Парменід», Платон.)

Отже була встановлена роздільність і відособленість протилежних ідей, як не існування. Доведено, що вони змішані між собою, що є їх існування – відносне положення єдиного. Лишилось довести, що вони можуть роз’єднуватись, будучи злитими, тобто стан абсолютності єдиного.

(продовження слідує)

+2
515
RSS
19:11
+1
Якщо ж хтось зробить те, про що я тільки що говорив, тобто спочатку встановить роздільність і відособленість ідей самих по собі, таких, як подобність і неподібність, множинність і одиничність, спокій і рух, і інших в цьому роді, а потім доведе, що вони можуть змішуватися між собою і роз'єднуватись, ось тоді, Зенон, я буду приємно здивований. (Сократ. «Парменід», Платон.)

То виходить, Ви, Олександре, робите зараз те, чому Платон був би «приємно здивований»...) Це дуже круто:)
Уважно стежачи за логікою Вашого викладу, не знайшла нічого такого, що викликало б нерозуміння чи заперечення, тож чекатиму на продовження.
21:23
+3
Можливо занадто, маючи на увазі філософа Платона, як опонента. _посміхаюсь
13:48
+1
Мені здається, Платон був би з цього тільки задоволений _заспокоюю ))

Випадкові Дописи