До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Як підловити брехуна: від рисових зерен – до комп’ютерної мишки

Як підловити брехуна: від рисових зерен – до комп’ютерної мишки
Джерело матеріалу:

Пам'ятаєте комедію «Брехун, брехун» із Джимом Керрі в головній ролі? Тамтешнього головного героя — патологічно брехливого адвоката Флетчера Ріда — «вилікував» від його згубної звички (щоправда, всього лише на один день) син Макс. Втім, дива на кшталт «виконання дитячої молитви на день народження» стаються лише в кіно. Натомість, у реальному житті боротьба шукачів правди з любителями «навішати локшину на вуха» розпочалася дуже давно і триває з перемінним успіхом донині...


«Мамою присягаюся!»

Вміння розпізнати правдивих і неправдивих людей в усі часи й для всіх народів було неабиякою проблемою. Недарма ж бо народна мудрість стверджує: «Чужа душа — темний ліс». Мабуть, немає такої дорослої людини, яка ніколи в житті не відчувала особливо нагальної потреби «влізти в голову» комусь іншому. Тож всі знають, як це важко.

І саме тому нечесних завжди намагалися вирізнити через якісь зовнішні ознаки. «Бреше й оком не моргне», — казали про особливо вправних брехунів. Отже, «моргання оком» під час розмови (блукаючий погляд або повне уникнення зорового контакту із співрозмовником) автоматично змушує сумніватися в правдивості того, хто говорить.

Інша зовнішня прикмета подібного штибу — це мимовільний дотик до кінчика носу під час розмови: вважається, що саме так поводиться той, кому є що приховувати, хто намагається не видавати співрозмовникові якусь частину інформації або ж відверто бреше. Пояснення наступне: розуміючи, що каже неправду (або ж не всю правду), людина намагається інстинктивно прикрити долонею джерело слів — рот, але, натомість, торкається кінчика носа. Інше пояснення: коли брехун торкається пальцями носа, рот (звідки виходять неправдиві слова) стає візуально прикритим долонею.

Прагнення приховати щось від інших може засвідчувати так звана показова байдужість чи безпристрасність. В нормі людина має, бодай, якось реагувати на ті чи інші зовнішні подразники. Під застиглою маскою, немов «одягнутою» на обличчя, насправді буяють пристрасті — просто людина намагається не показувати це… і перебільшує зі самоконтролем.

Проте виникає закономірне запитання: наскільки надійно подібні зовнішні ознаки дозволяють викрити брехуна? Наприклад, якщо співрозмовник уникає зорового контакту з вами, це може означати також, що його увага прикута до чогось більш важливого. Мацання кінчика носа може бути пов'язане не з інстинктивним бажанням затулити долонею рот, а з іншими — суто фізіологічними причинами. Що ж до байдужості чи безпристрасності… А раптом перед вами типовий доконечний флегматик?! Теж варіант...

Природно, люди намагалися тим або іншим переконатися, що їм не брешуть. Найпростіше, що можна придумати — це різноманітні обітниці від «присягаюся Богом», «присягаюся власною головою», «мамою присягаюся» до «зуб даю», «щоб я здох» і «падлом буду».

Однак, розплата від вищих сил за порушення присяги коли ще настане (і чи настане загалом?), тоді як вигоду від введення в оману ближнього свого можна отримати тут і зараз! До того ж, покарання від вищих сил, здебільшого, уявляється абстрактним, тоді як вигода від піддурення часто-густо є матеріальною і конкретною. Тому подібні присягання даються при свідках, публічно й супроводжуються різноманітними обрядами, як-от цілування релігійних символів чи «магічні» жести.

Та навіть це не завжди допомагало! Тому, наприклад, пошуки істини в судовому порядку супроводжувалися тим чи іншим впливом на підозрюваного. Наприклад, у Давньому Китаї була розповсюджена наступна практика: перш ніж зачитувати вирок, до рота піддослідному засипали порцію рисових зерен, а потім оцінювали їхню зволоженість. Якщо рис був занадто сухим, робився висновок, що від хвилювання у людини пересохло в роті — отже, справді винен. Хоча… Хтозна, яке слиновиділення у конкретної людини можна вважати нормальним?! Не вгадаєш.

Не надто довіряючи подібним практикам, встановлена в деяких середньовічних країнах судова система не просто допускала, а навіть заохочувала слідчі тортури, які вважалися гарантією правдивості отриманих відомостей. Однак, навіть найвитонченіші прийоми дознань не гарантували результат: якщо людина мала залізну волю, то була ладна швидше померти, але не видати правду навіть під найжахливішими тортурами.

Не кажучи про те, що обдарована акторським талантом людина може «зіграти» потрібні емоції настільки правдоподібно, що від справжніх не відрізниш, у введенні в оману інших нізащо не запідозриш. Що ж тоді лишалося — застосовувати судові тортури до всіх, як потенційно винних, так і зовсім ні?! Нісенітниця...


Протиборство на «поліграф-арені»

Природно, що в добу науково-технічної революції відрізняти брехунів від правдолюбців взялися на підставах даних медицини, фізіології, нейрології та інших природничих дисциплін прикладного характеру. В принципі, це та ж «пригорща рисових зерен у роті» чи «блукаючий погляд», тільки виміряні більш точно й об'єктивно.

Піонерами наукових робіт у цій царині стали італійці. В 1877 році фізіолог Анджело Моссо встановив за допомогою приладу, що має незвичну обивательському вуху назву «плетизмограф» (графічно фіксує коливання обсягу різних частин тіла залежно від їхнього кровонаповнення), що показування людині предметів чи зображень, які вселяють страх, позначається на частоті серцебиття.

Естафету у колеги перехопив знаменитий лікар-психіатр і криміналіст Чезаре Ломброзо. У 1881 році застосував під час допитів підозрюваних інший прилад — гідросфігмограф (пристрій, що графічно фіксує зміни кров'яного тиску піддослідного) з подальшою аналітичною обробкою отриманої інформації. В 1895 році Ломброзо описав отриманий досвід у книзі «Злочинна людина».

Згодом Моссо й Ломброзо також виявили, що реакцією піддослідних у відповідь на демонстрацію різних зовнішніх стимулів (предметів, зображень) стає зміна дихання. В 1914 році третій італієць, Вітторіо Бенуссі, професор Ґрацького університету (Австрія), дослідив динаміку дихальних процесів (частоту і глибину дихальних циклів, співвідношення тривалості вдихів та видихів) залежно від того, каже піддослідний правду чи бреше.

Базуючись на цих досягненнях, американський психолог, винахідник і теоретик фемінізму Вільям Марстон, спільно з дружиною працюючи в сімейній лабораторії, в 1920-х роках розробив спеціальний тест на правдивість піддослідного і прилад для його проходження, згодом названий «детектором брехні» або поліграфом — адже він фіксував в аналоговому (а згодом і в цифровому) вигляді одночасно параметри дихання, серцево-судинної активності, електроспротиву шкіри та ін.

Паралельно з Марстоном свій варіант «детектора брехні» в 1921 році виготовив каліфорнійський поліцейський Джон Ларсон, його поліграф фіксував зміни пульсу, артеріального тиску й дихання. В 1933 році його послідовник Леонард Кілер доповнив поліграф Ларсона пристроєм для фіксації електроспротиву шкіри, а в подальшому налагодив серійне виробництво поліграфів.

Завдяки гостросюжетним «шпигунським» романам, трилерам та іншому кримінальному чтиву, слава «детектора брехні» розлетілася по всьому світу. Водночас, про поліграф ширилися нічим не підтверджені, гіпертрофовані масовою свідомістю чутки: нібито, це таке собі «всевидюче око», сконструйоване передовою науковою думкою, від якого не сховатися — бо завдяки йому можна прочитати думки піддослідної людини! Зрештою, тестування на «детекторі брехні» стало розповсюдженою практикою не лише поліції та силових структур різних держав, але навіть великих компаній і потужних корпорацій при наймі персоналу.

Хоча ці чутки, природно, не мають з дійсністю нічого спільного: поліграф — це ніяке не «всевидюче око», він не читає думки, а лише фіксує цілий «букет» фізіологічних показників функціонування людського організму паралельно з опитуванням, здійснюваним за певною методикою. З іншого боку, застосування «детектора брехні» в інтересах роботодавців поза сферою діяльності силових структур спричинило появу широкої спільноти «антиполіграфістів» — тих, хто збирає, аналізує, накопичує та розповсюджує відомості про те, які прийоми дозволяють успішно протидіяти тим, хто прагне «влізти в голову» підлеглим.

Рекомендації «антиполіграфістів» стосуються не лише професіоналів — наприклад, акторів, які здатні продемонструвати певні фізіологічні реакції організму «на замовлення» чи розвідників, яких спеціально навчають дурити «детектори брехні». Певні засоби протидії під час досліджень на поліграфі доступні навіть пересічним людям. Серед них можна згадати:

— непомітне для зовнішнього спостерігача напружування певних груп м'язів, що викликає больові відчуття;

— непомітне натискання на гострі предмети — наприклад, пальцем ноги на канцелярську кнопку, заздалегідь підкладену в черевик, або на шпильку в кишені тощо;

— застосування напередодні проведення досліджень заспокійливих лікарських препаратів чи невеликих доз алкоголю (тоді фізіологічні реакції організму виходять «змазаними»);

— кількадобове недосипання перед проведенням досліджень (для досягнення того ж самого ефекту);

— переключення уваги на сторонні думки, відтворення в пам'яті певних образів, «картинок» з минулого, безпосередньо не пов'язаних із запитаннями і таке інше.

Звісно, ті, хто проводить тестування, добре знають про подібні практики, а тому зі свого боку вживають контрзаходи: роблять аналіз крові на вміст алкоголю й інших речовин, які гальмують фізіологічні реакції, намагаються заплутати опитуваного спеціально підібраними запитаннями, відстежуючи його свідомі дії на кшталт напружування окремих груп м'язів, непомітного натискання на гострі предмети, короткочасних затримок дихання тощо. Справжнісіньке протиборство на «поліграф-арені»...


Тестування через… Інтернет

Настання інформаційної доби внесло в проблему нові відтінки. Спочатку різноманітні Інтернет-спільноти й форуми, а згодом і соціальні мережі привчили користувачів реєструватися не під справжнім ім'ям, а під вигаданим нікнеймом, до того ж, прикриваючись намальованою в довільному стилі аватаркою. Внаслідок усього цього «світова павутина» рясніє фальшивими профілями, немов лісова галявина грибами після дощу.

Далі — більше: навіть справжній профіль справжньої людини може бути під зав'язку натоптаний вигаданими подробицями життя, змонтованими в фотошопі світлинами й іншим фейковим контентом. Якщо ж деякі унікуми беззастережно брешуть про себе, чом би не брехати всім іншим?! Ну хоч би трохи, хоч трішечки-трішечки… За таких умов пошук правди перетворюється на майже невирішувану проблему.

Ще один аспект — проведення анкетувань і тестувань в онлайн-режимі. Як діяти роботодавцеві чи HR-менеджерові в процесі пошуку найманих працівників? Можна запрошувати натовп претендентів на персональну співбесіду, що включатиме стандартне тестування на «детекторі брехні» — але ж перевірені часом методи роботи не відповідають сучасним умовам і темпам життя. Можна вдатися до дистанційної роботи через Інтернет з подальшим аналізом надісланих електронною поштою анкет — та де гарантія, що претенденти на ту чи іншу посаду, розбещені анонімністю й тотальною брехнею в соцмережах, подадуть правдиві відомості про себе?..

Хоч як дивно це може виглядати, та ініціативу знов перехопили італійці, про досягнення яких Метью Хатсон (Matthew Hutson) розповів в матеріалі «Ви брешете про свою ідентичність? Штучний інтелект може розповісти, як ви використовуєте мишку», оприлюдненому на ресурсі Sciencemag.org (http://www.sciencemag.org/news/2017/06/are-you-lying-about-your-identity-artificial-intelligence-can-tell-how-you-use-your). Дослідники попросили 20 добровольців спочатку вивчити різноманітні особистісні дані фейкових персонажів, а потім уявити себе такою фальшивою особистістю і пройти комп'ютерне анкетування.

Останнє складалося з низки простих запитань, що висвічувалися посеред екрана монітора і вимагали відповіді «ТАК» чи «НІ». Відповідати потрібно було, натискаючи на одну з двох кнопок, розташованих біля верхнього краю екрана монітора. Зразки запитань: «Твоє ім'я Джулія?» (так/ні), «Ти народився в 1995 році?» (так/ні) та ін.

Особливість експерименту полягала в тому, що окрім 12 очікуваних запитань, відповіді на які справді містилися у заздалегідь вивчених відомостях, перед піддослідними ставилися ще 12 неочікуваних запитань про завчені фейкові особистості. Наприклад: «Який твій знак зодіаку?», «Яке головне місто регіону твоєї країни, в якому ти живеш?» тощо. Метою ж дослідження було… вивчення особливостей траєкторії, якою рухалися курсори мишок від кнопки зі запитанням до кнопок «ТАК» або «НІ».

В результаті, дослідники отримали комп'ютерний алгоритм, який навчився, спираючись на мимовільні паузи, що виникали при відповіді на неочікувані запитання, викривати брехню з ймовірністю 77-85%. Ба, навіть більше: враховуючи особливості траєкторії руху курсору комп'ютерної мишки від кнопки з запитанням до кнопок «ТАК» або «НІ», ймовірність виявлення брехунів зростала до 90-95%!

Чи прийнятним є такий метод для реального застосування? Судово-медичний невролог з Падуанського університету (Італія) Джузеппе Сарторі впевнений, що його можна використовувати як перший етап для перевірки алібі у кримінальних справах, встановлення тотожності в Інтернеті або навіть викриття терористів серед великої маси біженців на прикордонних контрольно-пропускних пунктах. І хоча результати не настільки ж точні, як отримані в лабораторії судмедекспертизи, однак Джузеппе Сарторі вважає проведення дослідження гарним «доказом концепції».

Тимур Литовченко, Київ. Спеціально для «Час і Події»

+3
579
RSS
15:11
+2
Моя стаття для «Часу і Подій» про технічні методи виявлення брехунів _соромлюсь
20:39
+3
А що порадите для буденності?
Жести, жести… Це не настільки точно, зате доволі очевидно.
Жести брехуна
Алан Піз. Мова тіла. Як читати думки оточення через їхні жести.
Це класика невербальної психології. Але я не з усім в цій книжці згідна.
05:37
+3
Дякую, Дзвінко.
21:22
+3
Щиро дякую, пані.
05:35
+3
Стаття, Тимуре, пізнавальна. Дякую. Читав, що в якомусь африканському племені брехуна виявляли так:
Ряду підозрюваним всипали у рот ложку борошна. І те борошно вони жували. Хто не бреше, показував кульку з тіста, а хто бреше — й далі жував борошно.

Випадкові Дописи