До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

 Не встаючи з крісла

 Не встаючи з крісла

Як люди з інвалідністю, які пересуваються за допомогою візка примудряються їздити по країні

Незважаючи на проблеми української інфраструктури та інші складності, в Україні є кілька ініціатив, які просувають туризм для людей з інвалідністю.

Купувати квитки тільки в касі, в ідеалі за п'ять днів, а то і приїжджати два дні поспіль. На таких умовах продає квитки людям на візках Укрзалізниця. Онлайн-продажу для маломобільних пасажирів недоступні. Скільки людей в цих умовах вирішуються подорожувати, чи багато з них можуть побачити в українських містах і що, на їхню думку, потрібно змінити в першу чергу?

«Секретна» Вінниця

9 вересня киянка Юлія Миронюк виставила в Мережу фото світанку над залізницею. О шостій ранку вони з братом вже були на центральному вокзалі. Куди поїдуть, ще не знали.

За тиждень до цього папірець з номером Юлії витягли на зустрічі з мандрівником Дмитром Щебетюком. Організатори заздалегідь оголосили про розіграш поїздки для людей з інвалідністю на візках. Незважаючи на те, що інформацію активно поширювали в соцмережах і ЗМІ, учасників розіграшу було всього троє.

Поїздку для Юлії розробляла нова українська фірма Secret Ticket, що пропонує секретні подорожі. Клієнтам підбирають місто, купують квитки, бронюють готель і рекомендують, що відвідати. Куди поїде, людина дізнається за добу до відправлення, а іноді і відразу на вокзалі. З Юлією організатори вибрали другий варіант.

На візку Юлія через генетичне захворювання — вродженої ламкості кісток. Хвороба невиліковна. Дівчина розповідає: раніше бувала в Одесі, за кордоном, а в дитинстві їздила в кримські санаторії. Але спонтанну поїздку пам'ятає тільки одну — до друга в Черкаси на травневі свята.

Тур для Юлії фірма продумувала разом з громадською організацією «Доступно.юа», яка намагається облаштувати простір українських міст для людей на візках.

Юлію відправили до Вінниці. Організатори знайшли для Юлії волонтерів-супроводжуючих і поселили в єдиному міському готелі, доступному для людей з інвалідністю.

На батьківщині прем'єра туристка провела два дні.

— Враження різні, але в цілому позитив перекриває. У порівнянні з Києвом, багато пандусів в різні приміщення. Більшість — наближені до будівельних норм. Бордюри підземних переходів переважно низькі. Досить чисто — у нас в Києві дуже часто на тротуарах бите скло, і ти їдеш і дивишся під колеса замість того, щоб дивитися по сторонах і милуватися містом. Не сподобалося, що є проблеми з транспортом. Багато тролейбусів і трамваїв з високими сходами. Але при цьому на зупинках у Вінниці є спеціально вказане місце, де відбувається така посадка, — розповідає Юлія Миронюк.

В плюс Вінниці дівчина записує і городян — люди були привітні, допомагали з коляскою. В мінус — Краєзнавчий музей, чию експозицію побачити не змогла.

— Вхід там був доступний. Однак далі співробітники вибачилися і попередили, що всередині багато сходів. Це старий будинок, хоча зовні реставрований. Коли його будували, про доступність, мабуть, ніхто не думав, — розповідає Юлія Миронюк.

Щоб не було розходжень

У організаторів секретної поїздки вже є одна заявка від туристки з інвалідністю — з Полтавської області. Для неї маршрут в стадії розробки. Хоча компанія націлена на прибуток, поїздки для клієнтів на візках власники хочуть зробити соціальними — шукають спонсорів.

— Коли хлопці з «Доступно.Юа» запропонували робити доступні подорожі, я відразу відгукнулася — хотілося внести свою лепту. Часто чуєш від знайомих, що в Європі чи Америці багато людей на візках. Я сама, коли була в Парижі, в Діснейленді, бачила багато відвідувачів на візках — на кожному атракціоні є спеціальні місця для людей з інвалідністю. А в Україні немає. І захотілося зробити хоч щось. Сумно, коли люди сидять вдома, — розповідає співзасновниця Secret Ticket Тетяна Косянчук.

Тетяна розраховує на ентузіастів — тих, хто буде на своєму прикладі показувати, що туризм для людей з інвалідністю можливий. Розповідає: до них вже зверталися люди з іншими формами інвалідності, не тільки на візках. Були й ті, хто пропонували себе в якості волонтерів.

«Тема доступності зараз піднімається часто. Влада знає про нас, але грошей в бюджеті не передбачає!»

Співзасновниця проекту знає історії, коли люди, отримавши інвалідність, 10 років сиділи вдома — не було підходящої коляски або не дозволяв психологічний бар'єр. І хоче показувати позитивні приклади. Організатори розуміють, що повну вартість туру їхні клієнти сплатити не зможуть, але хочуть, щоб вони платили хоча б частину.

— Мій партнер з «Доступно.Юа» Дмитро Щебетюк пересувається на візку і вважає, що внесок клієнта повинен бути хоч і невеликим, але обов'язковим. Головне — психологічно мотивувати, надихнути людину на активне життя, показати, що він повинен заробляти гроші, а не жити за принципом «мені всі винні» — така позиція є заздалегідь програшною, — каже Тетяна.

Транспортне гальмо

Доступну поїздку Тетяна Косянчук готувала вперше в житті. Каже, підозрювала, що купувати залізничні квитки для людини на візку потрібно по-іншому, але не думала, що все буде настільки складно.

— Була надія, що можна купити квиток через інтернет. Подзвонила на вокзал. Мені сказали, що потрібно приїхати і звернутися до адміністратора каси. На кожен поїзд є місця броні для пасажирів на візках. Дізнатися по телефону, чи вони не зайняті, не можна — тільки на місці. Каса для людей з інвалідністю на центральному вокзалі Києва одна. Вона не працює. Потім мені сказали, що квитки з Києва до Вінниці є, а ось з Вінниці до Києва потрібно замовляти на станції відправлення. Там цей відділ працює до п'ятої вечора. Мені довелося їхати на вокзал ще раз, на наступний день. Для мене на ногах це ще допустимо, але для людини на візку це дуже погано, — ділиться враженнями Тетяна.

І продовжує розповідь.

— Адміністратор квиткових кас квиток виписує, але не продає — тобі потрібно в іншій касі без черги заплатити і отримати його.

В Укрзалізниці є спеціальні вагони-купе з місцями для людей на візках. У таких вагонах 20 спальних місць плюс два місця для людини з інвалідністю і супроводжуючого. Є спеціальний туалет. За заявою пасажира такий вагон чіпляють до поїзда, але звертатися потрібно мінімум за п'ять днів до виїзду.

— Не факт, що ще дадуть спецкупе. Бувало, що замовляла, а на платформі виявлялося, що його немає. Цей вагон просто не чіпляли. Є місця для людей з інвалідністю в "Інтерсіті", але все одно квитки потрібно брати на центральному вокзалі. Може поїхати інша людина з документами, самій їхати необов'язково, — розповідає Юлія Миронюк.

За даними Укрзалізниці, з січня по вересень 2017 року спеціальні вагони для пасажирів на візках чіпляли до поїздів 48 разів, ними скористалися 243 особи. Крім того, як пояснюють в компанії, в кожному поїзді передбачені 4 купейних і 6 плацкартних місць для людей з інвалідністю, в тому числі і для тих, хто на візках.

Втім, керівництво залізничного монополіста визнає, що ситуація з перевезенням людей з особливими потребами далека від ідеалу. Директор Укрзалізниці з пасажирських перевезень і сервісу Ігор Романків розповідає, що онлайн-продаж квитків для людей з інвалідністю можна буде запустити лише після того, як компанія налагодить взаємодію з централізованим банком даних з проблем інвалідності. Останній веде Мінсоцполітики. За його словами, УЗ зараз займається розробкою програмного забезпечення, необхідного для об'єднання двох баз даних. Однак менеджер не може назвати конкретні терміни.

У Національній асамблеї людей з інвалідністю розповіли, що в Укрзалізниці всього 19 спеціальних вагонів для людей з інвалідністю. Але допустили, що це можуть бути застарілі дані — частина вагонів могла залишитися в окупованому Криму.

Туризм всупереч

Незважаючи на складності, в Україні є кілька ініціатив, які просувають туризм для людей з інвалідністю. Наприклад, ініціатива «Шалені Мандрівники» (активісти громадської організації «Гармонія») готує доступні маршрути по Вінниці і околицях. Перевіряє заправки, кафе, залишає відгуки.

«Що важливо для мандрівника? Забезпечити базові потреби: десь поїсти і знайти туалет. Якщо їду можна взяти з собою, то туалет шукаємо, і він повинен бути доступним. Заїхали в Клембівку (село в Ямпільському районі Вінницької області), до туалету навіть доїхали, двері широкі, але замість унітазу — дірка. Залишили пропозицію в книзі відгуків і довідник з параметрами. Мріємо далі », — був один з відгуків.

А волонтери Ужгородської громадської організації «Дивосвіт» ще в 2010 році створили туристичну карту міста для незрячих шрифтом Брайля. Допомагала їм кафедра туризму Ужгородського національного університету. По карті можна прочитати історію міста, дізнатися про його основні пам'ятки.

Надихнутися красою. Учасниця доступного подорожі з братом на березі Південного Бугу

— У 2010 році ми зробили карту шрифтом Брайля і макет греко-католицького собору, щоб люди з проблемами зору могли відчути красу архітектури. Карта дуже затребувана — незрячі молоді люди не сидять вдома і не просять їх пошкодувати, а активно подорожують. А в 2009 році реалізували проект «Доступне Закарпаття» — встановили сім світлофорів для незрячих. Далі ми подавали багато ідей на проекти Євросоюзу, але, на жаль, грантів так і не виграли. Тема доступності зараз піднімається часто, але все в стані "інформаційному": влада знає про нас, але грошей в бюджеті не передбачає, — розповіла голова організації інвалідів по зору «Дивосвіт» Оксана Богданець.

Співзасновник проекту доступних секретних подорожей Дмитро Щебетюк своїм прикладом показує, що не варто сидіти на місці. Влітку він проїхав 2,7 тис. км автостопом — відвідав 17 міст України та Білорусі. Після травми хребта Дмитро вже шість років пересувається на візку.

Його туристичні апетити росли в міру віддалення від дому під час подорожі. Спочатку він доїхав з Києва до Кам'янця-Подільського, потім до Чернівців, далі через Білорусь проїхав до Гомеля, в Україну повернувся через Чернігів. Повернувся з переконанням: якщо наростає розчарування в житті і оточуючих, потрібно подорожувати автостопом — мандрівників на дорогах підбирають тільки добрі люди.

Дмитро розповідає: водії йому зустрічалися різні. Одні говорили, що в салоні немає місця, хоча їхали порожніми. Інші підбирали, хоча їхали великими сім'ями і доводилося ущільнюватися.

З поїздки Щебетюк повернувся з відчуттям, що Україні є чому повчитися у Білорусі: підземні переходи з ліфтами там є навіть на околицях міст, а контрольно-пропускні пункти не зрівняти з нашими.

— Не знаю, чи проводили в Білорусі тренінги по поводженню з людьми на візках. До мене відразу вийшли, попросили почекати. Через секунд 20 з кабінки вийшов прикордонник, поставив штамп, запитав, чи знаю, куди йти. Побажав всього найкращого. У нас питаєш, куди тобі йти, на тебе дивляться, ніби ти з іншої планети. Кабінки на контрольних постах потрібно робити або зниженими, або навчати персонал, що потрібно виходити. Я можу дотягнутися, але мені доводилося мало не вилазити з коляски, щоб подати документи. І туалети потрібно переробляти — цілих три сходинки, — скаржиться Дмитро Щебетюк.

Їхати автостопом Дмитро радить тим, хто витривалий і може переносити контраст емоцій. Діапазон змінюється від «світ мене кинув», якщо мандрівника довго не підбирають, до «світ мене любить», якщо веселий водій розповів багато історій.

Список придатних для людей на візках міст організатори ще розробляють. Але кажуть, що це будуть обласні центри і маленькі міста. Для кожної поїздки стануть шукати волонтерів.

А Дмитро Щебетюк зараз готується до Паралімпіади. Крім того, в наступному році він збирається в нову подорож — по Європі.
Джерело матеріалу:
+2
27
RSS
16:56
+1
Мдяааа… Суцільні проблеми, на жаль _шкодую
Нєааа. Суцільний прогрес, на справді.
Ще два десятки років тому про активний відпочинок, екстремальні види спорту, вищу освіту і повноцінну роботу та сім'ю ніхто й нафантазувати собі не міг, якщо сидів в інвалідному візку. А тепер, якщо в театрі нема спец. туалету, пишемо гнівні статті і скаржимося в управління культури. І цих статей на ФБ уже починають боятися. А за якийсь час будемо до суду подавати і вигравати позови на кругленькі суми.
Ще два десятки років тому

Це було не два десятки роки тому, бо я тоді працював власкором по Києву і трьох областях газети «Голос Донбасса». Був це 2001 рік, їхав я на редакційну нараду до Луганська:
2017-2001=16 — бракує 4-х років до двох десятиліть _соромлюсь
Отож довелося мені їхати в одному купе з двома інвалідами-спінальниками. Вона — віце-міс України «на возиках», він — один з найкращих «лицарів на возиках». Приблизно отак, тільки не на шпагах, а на списах в обладунках:
Інвалідські змагання
Їхали вони на якісь чергові «лицарські» бої _стежу
Коротше, розгорнутий матеріал в «Голос Донбасса» мій головред тоді зарубав, все обмежилося коротенькою заміткою. А десь через рік хлопець зателефонував до мене додому й запросив… бути свідком на їхньому весіллі! Однак довелося відмовитись, бо на той час я звільнився з «Голоса Донбасса» і перейшов працювати редактором відділу в «ПіК». Тамтешня посада відряджень не передбачала — а мені треба було їхати, здається, в Горлівку.

Я це до того, що хто хотів і не здавався, той ще півтора десятиліття тому вів активне життя, не замикаючись в чотирьох стінах _чудово
Так, то правда. Перші табори активної реабілітації за шведською методикою у нас почали проводити з 98 чи 99 року. Я на такий табір попала в 2001, коли вже вчилася в коледжі. А ще раніше були відчайдухи, які самотужки спортом займалися. Але то були одиничні випадки, а зараз це стає нормою життя. І тепер уже дивно слухати, що хтось безвилазно вдома сидить.
Нам, практично здоровим людям, в порівнянні і з колясочниками гріх нарікати на життя. Хоч я й не був у Парижі, як героїня допису. Є ще й така біда, як вроджена ламкість кісток. Дзвінко, тобі — !!!

Випадкові Дописи