До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Абсолютне і відносне положення єдиного ч.2

Абсолютне і відносне положення єдиного ч.2

У першій часині статті «Абсолютне і відносне положення єдиного» тут було розглянуто суть існування чогось, як чогось необхідно обмеженого.

Але існування себе-обмеженого виявляється є існування себе і протилежного іншого, як необхідної умови межі, що це інше і виконує.

І щось і інше є у такому випадку злитими і служать, таким чином, один одному межами, надаючи один одному визначеності і існування, але парадоксального існування – двох, як одне.

Але існування чогось злитого з іншим(ідеї) не фіксується нашою чуттєвістю у реальності, натомість фіксується відособлене існування, про що говорить і Сократ, що не потребує доказів існування речей – так чи інакше причетних до подібності і неподібності – у їх роздільності, бо є фактом існування і таке не може визвати ніякого здивування. Його більше здивувало б інше:

Отже, якщо хтось візьметься показувати тотожність єдиного і багато в таких предметах, як камені, колоди і т. п., то ми скажемо, що він приводить нам приклади багато чого і єдиного, але не доводить ні того, що єдине множинне, ні того, що багато єдине, і в його словах немає нічого дивного, але є лише те, з чим всі ми могли б погодитися. Якщо ж хтось зробить те, про що я тільки що говорив, тобто спочатку встановить роздільність і відособленість ідей самих по собі, таких, як подібність і неподібність, множинність і одиничність, спокій і рух, і інших в цьому роді, а потім доведе, що вони можуть змішуватися між собою і роз'єднуватись, ось тоді, Зенон, я буду приємно здивований.

Нехай-но хто доведе, що єдине, взяте саме по собі, є багато і, з іншого боку, що багато [само по собі] є єдине, ось тоді я викажу здивування. І по відношенню до всього іншого справа йде так само: якщо б було показано, що роди і види мають самі в собі ці протилежні стани, то це було б гідне подиву.(«Парменід», Платон.)

Дійсно, факт реальності існування ідей, втілених у речах, у їх змішаності і роздільності, потребує прояснення на рівні самих ідей.

Як примирити настільки взаємовиключні стани ідей: з одної сторони – злитість, з іншої – роздільність. Злитість – факт існування обмеженого щось. Два, що є одне ціле. Роздільність – факт існування в реаліях буття двох, що є одне, але вже відособлено.

У першій статті було доведено злитість чогось і іншого, які у силу цього виступають межами один одного, що не потребує присутності чогось третього, задовольняє умову обмеженості-межі, а також існування конкретних і визначених обох – факт існування ідей як таких.

Але злитість містить в собі певний нюанс. Вона має тонку область межі, в ролі якої обидві ідеї виступають одна по відношенню до іншої.

Цікавою властивістю стану самої межі є та, що кожна з двох ідей нею завершується, а завершуючись, кожна з них переходить фактично в межу, будучи з нею нероздільною. Але межа є фрагментом іншого, що протистоїть чомусь. Тому перехід у межу, як своє завершення, – є перехід в інше, набування його статусу і властивості.

Отже кожна ідея вимушена перевтілюватись одна в одну, міняючись властивостями між собою, але не змінюючи при цьому суті самих ідей як таких.

Таким чином вирішується питання, яке займало Сократа.

Нехай-но хто доведе, що єдине, взяте саме по собі, є багато і, з іншого боку, що багато [само по собі] є єдине, ось тоді я викажу здивування.

Єдине і багато, будучи межами один одному, переходять завдяки цьому один в одного. Єдине – є собою багато, а багато – є собою єдине.

Далі.

Суть ідеї визначається межею, а нею є щось інше, що знаходиться поза ідеєю і проти стоїть їй. А що тоді є інше?

Що може найприродніше займати положення поза ідеєю і проти стояти їй? Це її відсутність поза собою, по-скільки щоб бути обмеженою, вона є зібраною вся в собі. І цій відсутності теж природно проти стоїть сама ідея, будучи сама відсутністю відсутності поза собою.

Область відсутності є абсолютною і не може не бути такою, по-скільки все з чогось зібране у собі і ніщо з нього не є поза ним – абсолютно відсутнє.

Саме область відсутності відіграє роль межі, по-скільки протистоїть тому, що зібране у собі.

Ситуація є такою. Те, що є обмеженим, виступає як відносне, бо є залежне від іншого, як його межі, саме яка надає йому значення, бо воно завершується нею.

Але сама межа, як абсолютна відсутність, будучи ідеєю для інших, є також ідеєю для самої себе – абсолютною ідеєю ні від чого не залежною.

Тому область межі, спільна для двох – де обоє виступають в її ролі – є область присутності двох абсолютних ідей, носіями яких є межі – абсолютні відсутності.

Саме у області злитості – області межі – дві абсолютні ідеї присутні поряд і роздільно.

Отже умова межі, як існування чогось, виражає собою стан злитості-відносності двох в одному і стан роздільності-абсолютності двох в тому ж таки одному єдиному, і є його станом поєднання абсолютного і відносного, коли абсолютне стає відносним, а відносне – абсолютним.

Якщо ж хтось зробить те, про що я тільки що говорив, тобто спочатку встановить роздільність і відособленість ідей самих по собі, таких, як подоба і неподібність, множинність і одиничність, спокій і рух, і інших в цьому роді, а потім доведе, що вони можуть змішуватися між собою і роз'єднуватись, ось тоді, Зенон, я буду приємно здивований.(«Парменід», Платон.)

Якщо щось існує, то воно завдячує своєю властивістю тільки своїй відсутності.

  • Переможець, а що таке – істинна межа.
  • Відсутність межі – це істинна межа.

Будда.

+2
49
RSS
18:39
+1
Пам'ятаєте, якщо читали Алісу:«Все дивше і дивше»)) Але це я так, щоб посміхнутися, бо все надто серйозно.
Дивіться, Олександре, Ви тут пишете:
Якщо щось існує, то воно завдячує своєю властивістю тільки своїй відсутності.

Мною це розуміється конкретно так: якщо щось існує, то воно завдячує цій властивості свого існування саме своїй відсутності поза межею свого існування.
22:32
+2
Чому поза межею, якщо відсутність і є сама межа, в яку переходить щось, бо нею завершується. Простіше кажучи, межа накидає свою властивість тому, що обмежує, а так як сама межа є протилежість, то свою властивість передає іншому саме протилежне йому.
12:08
+1
Знаєте, оце «відсутність і є межа» — воно часом дуже зрозуміло, ніби в світлі блискавки, а часом повертаються старі шаблони, і тоді знову треба тої блискавки))
Оце пояснення мені подобається:
Чому поза межею, якщо відсутність і є сама межа, в яку переходить щось, бо нею завершується. Простіше кажучи, межа накидає свою властивість тому, що обмежує, а так як сама межа є протилежість, то свою властивість передає іншому саме протилежне йому.

Зазвичай подобається те, що розумієш) Або до чого здатен дотягнутися розумом чи інтуїцією. Ну, в даному тексті — тільки розумом)
09:36
+2
Дякую пане Олександре! Глибоко і зверхньо!
12:12
+1
Пані Ірино, вітаю Вас) Мені семантично цікаво, чому Ви використали слово «зверхньо»:)? Адже є відчуття, що використали його у незвичному ключі… не негативному.
09:00
+2
Доброго ранку пані Артаніє, саме так, Ви чутлива людина. Зверхньо мала на увазі, що як нам не намагатися у щось заглибитись, всерівно з іншого боку це буде поверхня. Така собі протилежність
17:54
Дякую:) Нестандартне мислення у Вас, пані Ірино:) Та мені дійсно приємно, що якимось чином мною то було відчуто...)
10:28
+2
Але, але, пані Ірина. Пверхневе несе у собі ідею глибини, тоді коли глибина є собою поверхневе. Тому ми з поверхні ідемо у глиб, а не з глибини на поверхню.
А як бути зі «світлом в кінці тунелю»?! Це ж саме шлях навпаки — з глибини на поверхню…
Світло в кінці тунелю
12:17
+2
Так у якому кінці: на початку, чи у кінці. Це гарне порівняння. Ти заходиш із світла у тьму, і потім із тьми повертаєшся у світло. Тобто саме світло переходить у тьму і через тьму вертається до себе — світла. Поздоровляю пане Тимур з такими висновками! _мачо _троянда

Випадкові Дописи