До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Енциклопедія методів пропаганди (частина 8)

Енциклопедія методів пропаганди (частина 8)
Джерело матеріалу:

© Віктор Сороченко, 2002 р.

Енциклопедія методів пропаганди

(Як нас обробляють ЗМІ, політики й реклама)

(Продовження. Початок — тут)


Підміна

Підміна — це один з варіантів горезвісних «подвійних стандартів». Полягає у використанні сприятливих визначень (евфемізмів) для позначення несприятливих дій і навпаки. Основною метою застосування прийому є створення сприятливого іміджу насильницьких дій. Наприклад, погроми називаються «демонстраціями протесту», бандитські формування — «борцями за свободу», найманці — добровольцями.

Свого часу великих успіхів на цьому терені досягли пропагандисти Третього Рейху. Щоб знизити гостроту сприйняття мародерства, тортур, вбивств і геноциду, здійснюваних як державна політика, нацисти використовували численні евфемізми. Наприклад, гестапо не заарештовувало громадян, а «робило попереднє затримання». СС не грабували власність вбитих євреїв, а «брали її під надійну охорону». Вторгнення в Польщу в 1939 році було «поліцейською акцією», а подальше вбивство її громадян стало «екстраординарною акцією з умиротворення». Будівлям в концтаборах давали радісні назви типу «Щасливий соловей», «Райський куточок». В'язнів там ніколи не труїли газом і ніколи не вбивали; їх просто приводили до «остаточного вирішення» або застосовували до них «спеціальне поводження».

Сьогодні в західній пропаганді використовуються такі самі прийоми. У висвітленні «антитерористичних операцій» і «миротворчих акцій» вживаються вирази «захисна реакція», «обмежений повітряний удар», використовуються позначення: «моральний обов'язок США», «програма об'єднаних сил демократії». Підривні організації, які створюються західними спецслужбами для повалення неугодних політичних режимів, отримують гарні назви штибу «Національний фонд підтримки демократії», «Міжнародний демократичний форум», «Інститут відкритого суспільства», «Вільний дім» тощо. Коли вбивають американців або євреїв десь на Близькому Сході — це тероризм; коли вбивають російських солдатів в Чечні — це боротьба за незалежність і право народу на самовизначення...

Взагалі, метод вербальної підміни використовується дуже широко. Якщо ви летите бомбити військові об'єкти в іншій державі… ні, ви не агресор, ви — учасник миротворчої операції. Це у нас ловлять шпигунів, у них же — наших розвідників. Коли наші спецслужби ліквідують державних злочинців — це вимушена самооборона, коли їхні — це брудні політичні вбивства. Коли тубільці воюють проти нас — вони «душмани» (бандити), коли на нашому боці — «моджахеди» (борці за віру). Список можна продовжувати до нескінченності.

Друга чеченська війна в Росії призвела до виникнення цілого сонму вербальних підмін, покликаних «правильно» описувати ситуацію: «Це не війна, а антитерористична операція...», «Йде зачистка територій...», «Федеральні війська зайняли, федерали просунулися...». Г.Почепцов наводить цікавий приклад із вживанням/невживанням слова «кордон» щодо Чечні. Оскільки перетин кордону передбачає акт агресії, це слово швидко зникло з лексикону російських ЗМІ.

Напівправда

Історичні писання маркіза Астольфа де Костіна розклали мізки не одного російського «вільнодумця» XVIII-XIX століть. Маркіз продемонстрував, що стрижнем пропагандистської війни є брехня. Наприклад, описуючи погані санітарні умови життя в Росії й дикі звичаї місцевого населення, він абсолютно «забув», що в цей же час в кожному поважному французькому домі, в тому числі й королівському, під час гри в карти на стіл ставилася спеціальна тарілочка для роздавлювання вошей, які періодично вибігали з розкішного одягу дам і кавалерів...

Метод напівправди активно використовувався за часів розпаду СРСР. Наприкінці 1980-х років в союзних республіках виникли відцентрові тенденції. Для їхнього посилення республіканські еліти, які прагнули влади і повної незалежності від Москви, активно формували образ ворога. Впроваджувалася ідея: Росія нас грабує. Естонці були глибоко переконані, що саме вони годують весь СРСР. Та ж ідея була дуже популярна в Україні, де дуже полюбляли підраховувати кількість областей, що «працюють» на забезпечення Москви продовольством. Схожі міфи розроблялися в республіках Середньої Азії й на Кавказі. Вони активно використовувалися для формування й управління національними рухами, що охопили на початку 90-х років більшість союзних республік. Дійсно, республіки віддавали більшу частину свого валового продукту в союзне користування. Цей факт активно використовувався для розпалювання невдоволення Союзом взагалі й Москвою — зокрема. Але при цьому була зовсім «забута» та обставина, що союзні республіки отримували «з центру» нікель, олово, кадмій, нафту, газ та інші ресурси, необхідні для функціонування національних економік. Це — класичний приклад застосування напівправди.

Сьогодні багатьох в Росії дратує та швидкість, з якою колишні «брати по соцтабору» зі Східної Європи побігли в НАТО. Психологічно це не важко пояснити. У прибалтів, поляків, болгар та інших народів ще дуже свіжа пам'ять про васальну залежність від СРСР, жорсткий ідеологічний диктат «старшого брата» — отож і тягне якнайшвидше залізти під ядерну парасольку Дядька Сема. Однак сьогодні в цих країнах чомусь ніхто не говорить, що натомість вони мали дармову зброю, дуже дешеві енергоносії й гігантський ринок збуту для своїх товарів. «Братню дружбу» з Радянським Союзом якщо і згадують, то тільки в негативному ключі. Саме час поспівчувати колишнім сателітам за таку однобоку пам'ять — замість розпоряджень з Москви їм тепер доводиться виконувати будь-які примхи і сексуальні забаганки Вашингтона, на свої кревні купувати дорогу натовську зброю, годувати величезну армію натовських чиновників і генералів (до слова, візит Дж.Буша в Литву наприкінці 2002 року обійшовся їй в 600 тис. доларів — «старших товаришів» з Москви приймати було набагато дешевше).

Метод напівправди застосовується не тільки для вирішення питань великої політики. Влада його активно використовує, наприклад, при черговому підвищенні цін на комунальні послуги, намагаючись переконати нас в тому, що за світло, газ і воду платити необхідно за світовими розцінками — як платять в Америці чи Європі. Про те, що тоді й доходи населення потрібно збільшити до європейського рівня, делікатно замовчується.

Принцип контрасту

Біле добре помітно на чорному тлі, втім, як і навпаки. Психологи завжди підкреслюють роль соціального тла, на якому сприймається людина або група. Нероба поруч з працюючими людьми викликає набагато тяжче осудження. На тлі злих і несправедливих людей добра людина завжди сприймається з особливою симпатією.

Принцип контрасту використовується, коли з якоїсь причини сказати прямо не можна (цензура, небезпека судового позову за наклеп), а сказати дуже хочеться. У цьому випадку забезпечується домислювання в потрібному напрямі.

Наприклад, всі ЗМІ широко використовують особливу компоновку тем новинних повідомлень, наводячи одержувача інформації на цілком однозначні висновки. Це особливо помітно під час виборчих кампаній. Детально, із смакуванням подробиць, висвітлюються всі внутрішні конфлікти і скандали в таборі політичних опонентів. Мовляв, «всі вони там» — збіговисько демагогів і скандалістів. Навпаки, «свій» політичний рух подається як згуртована команда однодумців, які професійно займаються реальними конструктивними справами. Новинні сюжети підбираються відповідно. «Погані» лаються за місця в партійних списках — «хороші» в цей час відкривають збудовану за свій рахунок дитячу лікарню, допомагають інвалідам і матерям-одиначкам. Загалом, декорація така, що поки одні політики борються за владу і з'ясовують відносини між собою, інші займаються творчою працею на благо народу.

Одні ЗМІ виставляють в більш вигідному світлі одні виборчі блоки, інші — інші. За ангажованістю журналістів можна легко вгадати, яке фінансово-політичне угруповання контролює дане ЗМІ.

Пробні кулі

Кампанії з політичної й військової пропаганди завжди ретельно готуються експертами в царині психології, реклами, маркетингу і зазвичай оплачуються фірмами з громадських зв'язків (PR-агентствами), найнятими замовниками. Шляхом попередніх опитувань та інших досліджень фахівці вивчають свідому і несвідому реакції публіки для того, щоб виробити найефективнішу тактику. Нерідко відбувається своєрідна «перевірка на практиці» деякого спектра пропагандистських тем, щоб виявити з них найбільш «прохідні». Для цього на медіа-ринок викидається певна кількість «сенсаційних повідомлень». Ті з них, які не отримують громадського резонансу, знімаються з порядку денного. А найбільш вдалі починають посилено розкручуватися за допомогою підконтрольних ЗМІ (див. Створення інформаційної хвилі).

Під час війни в Югославії пропагандистській кампанії, проведеній НАТО, передували запуски пробних куль. Для Косово такими темами стали потоки біженців, вбивства (які мали місце, але в набагато менших масштабах, ніж це представлено НАТО) і деякі інші. Сербам були висунуті жахливі звинувачення: «концтабори», «щити з живих людей», «масові зґвалтування»...

Зокрема, 30 березня 1999 року сербів звинуватили в тому, що вони зігнали албанців на футбольний стадіон в Пріштіні (25'000 місць), щоб там їх стратити. Звинувачення символічне, спеціально відсилає масову свідомість до злочинів піночетівського режиму. Наступного дня репортери вирушили на стадіон: абсолютна порожнеча. Більше про це західні ЗМІ не згадували. Спростування також не було. 7 квітня 1999 року в повідомленні того ж Франс Прес Югославія звинувачується в тому, що створює з албанців «живі щити»: «Доля тисяч косоварів, яким Белград не дає піти з Косово, викликає занепокоєння світової спільноти...». І ця тема не отримала продовження, оскільки в подальшому було заявлено, що «Белград виганяє албанців з їхніх земель». 2 серпня 1999 року Б.Кушнер (глава місії ООН в Косово) робить гучну заяву про те, що знайдено 11000 трупів — жертв етнічних чисток. Наступного дня він мимохідь повідомляє, що «факти не підтвердилися». Постійні повідомлення про «жахливі злочини» підігрівали західну громадську думку на користь агресії НАТО. Деякі з них отримували широкий резонанс, інші проходили непоміченими. Якщо західні ЗМІ під тиском фактів в подальшому і були змушені давати спростування неправдивих повідомлень, то робили це в вигляді декількох слів, надрукованих дрібним шрифтом на останніх сторінках.

Психологічний шок

Психологічний шок — один з різновидів використання Емоційного резонансу, доведеного до пікового рівня. Сьогодні ЗМІ вводять видовище смерті в кожен дім і у величезних кількостях. Ми постійно бачимо зображення вбитих людей крупним планом — так, що їх не можуть не впізнати їхні близькі. Ми дивимося на напівобгорілі трупи жертв катастроф і терактів. Ми бачимо кадри з розкладеними на полицях черепами… Не будемо торкатися моральних аспектів перетворення трупів на телевізійний реквізит. Скажемо тільки, що часто це робиться для того, аби під прикриттям шоку вселити суто політичні ідеї. Психологічний шок зазвичай знімає всі психологічні захисти та пропагандистська абракадабра безперешкодно проникає в наш мозок.

Наприклад, дослідження показали, що відеоряд, який демонструє, наприклад, наслідки війни, справляє надзвичайно сильний вплив на підсвідомість і відновлює громадську думку проти сторони, яка здійснила акт руйнування (незалежно від того, чи є справедливими цілі самої війни). Тому при висвітленні «миротворчих операцій» західні ЗМІ завжди жорстко дозують показ руйнувань і загибелі людей.

Російські ЗМІ широко використовували психологічний шок при висвітленні подій в Чечні. У 1996 році багато телеканалів (особливо НТВ) показували дуже багато відеокадрів з вибухами, руйнуваннями і загибеллю людей — для того, щоб вселити ідею про непотрібність війни. Навпаки, в 1999-2000 роках цілі стали діаметрально протилежними. Висаджені терористами будинки, відрізані голови російських солдатів і західних журналістів повинні були довести, що чеченські бойовики — вилупки роду людського, тому «зачистка територій» необхідна.

Рейтингування

Являє собою різновид вже розглянутого раніше прийому «Констатація факту». Психологи давно встановили, що публікація результатів соціологічних досліджень впливає на громадську думку. Від 10 до 25% виборців при виборі кандидатів, за яких вони голосуватимуть, керуються соціологічними рейтингами. Багато людей хочуть голосувати за сильного, але мало хто — за слабкого. Тут спрацьовує психологічний феномен, властивий середньостатистичному обивателю — бажання бути «як усі». Тому, оголосивши напередодні виборів більш високий рейтинг кандидата, можна реально збільшити кількість поданих за нього голосів.

У зв'язку з цим багато соціологічних фірм у період виборчої кампанії уподібнюються представницям найдавнішої професії та починають працювати за принципом «Будь-який каприз за ваші гроші». «Визначаючи» лідера рейтингу, вони тим самим і створюють почасти цього лідера.

У ЗМІ псевдорейтинги зазвичай подаються під науковим соусом: «Опитування проводилося у всіх регіонах нашої країни. Обсяг статистичної вибірки склав 3562 людини. Враховано всі соціальні категорії і вікові групи. Гранична величина середньостатистичної помилки не перевищує 1,5%» тощо. Розумні слова і наукові терміни покликані вчинити гіпнотичний вплив на обивателя.

(Далі буде)

+1
280
RSS
17:08
+2
Знов-таки, всі ці прийоми зараз активно використовуються в гібридній війні РФ проти України. Особливо Напівправда й Підміна. _шкодую
21:10
+2
Не тільки використовуються напівправда і підміна, а й ПСИХОЛОГІЧНИЙ ШОК. Згадаймо «розіп'ятого хлопчика» в Слов'янську.

Випадкові Дописи