До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Розпізнавання пропаганди й мови ненависті

Розпізнавання пропаганди й мови ненависті
Джерело матеріалу:

Розпізнавання сучасної пропаганди як пропаганди 2.0 є складним процесом, оскільки вона спеціально створюється так, щоб бути «незчитуваною».

Складно переводити населення на позиції аналітиків. У населення немає на це ні часу, ні бажання, ані відповідних знань і навичок. Тим паче, що, як вважає Бернейс, маніпуляція громадською думкою настільки ж різноманітна, як і саме життя. Тобто не може бути і єдиного шляху протидії.

Споживач інформації взагалі почувається набагато комфортніше, коли на нього не перекладаються дискусійні моменти або взагалі роль єретика, тим паче, коли розглянута проблема не входить в коло його особливих інтересів. Він просто бере подачу інформації як даність.

Пропаганда 2.0 як новий тип пропаганди, що реалізується не в кіно та літератури, як раніше, а в новинних потоках, ми можемо описати в якості використання іншого полюсу для її створення. Якщо в стандарті новини тяжіють до полюсу відображення фізичного світу, то пропаганда 2.0 прагне в інформаційному потоці відобразити світ віртуальний, який вона сама і створює. Щоправда, при цьому вона переконує всіх, що відображає саме світ фізичний.

При цьому новини в нормі можуть допускати й альтернативну точку зору, оскільки за ними не стоїть жорстка віртуальна реальність. Коли ж ми маємо справу з пропагандою 2.0, там не може бути альтернативного підходу, оскільки для неї аж ніяк не головною є відображення саме фізичної реальності.

Ми можемо відобразити ці два види пропаганди в наступному вигляді:

  • Радянський досвід, якого не має молоде покоління, навчив споживачів мистецтву читання «між рядків». Інтенсивність повтору меседжів також є прикметою активного управління інформаційним потоком. Завищення емоційного напруження майже завжди також буде прикладом приходу пропагандиста, якщо перед нами не спортивні змагання.
  • Пропаганда 2.0 робиться так, щоб приховати свій пропагандистський характер. Але певний інструментарій для її розпізнавання можливий, оскільки все одно така пропаганда вибудовується за певними прийомами, яким можна і потрібно навчати населення.

Тобто першим кроком може бути переведення населення на мета-рівень, в рамках вже наявних підходів до медіаграмотності або медіанавчання.

Наприклад, якщо ми подивимося на певні правила, сформульовані Лассвелом з досвіду першої світової війни, то слід визнати їхню дієвість і сьогодні. Вони такі:

  • переносите провину за війну на ворога,
  • акцентуйте єдність і перемогу в ім'я історії та сакральних цілей,
  • формулюйте чіткі цілі війни,
  • підсилюйте віру людей в те, що ворог несе відповідальність за війну, прикладами порочності ворога,
  • змусьте населення повірити, що несприятливі новини є ворожою брехнею,
  • супроводжуйте все це жахливими історіями.

Як бачимо, всі ці спостереження в основному настільки ж дієві сьогодні, як і багато-багато десятиліть тому.

Бернейс, процитувавши ці три правила Лассвела, додав три свої власні вимоги під три різних типи аудиторії:

  1. посилювати моральну єдність своєї власної країни,
  2. послаблювати мораль ворога,
  3. вигравати на теренах підтримки нейтральних країн.

Другий пункт — це перевірка фактів з альтернативних джерел. Однак населення не дуже полюбляє перевіряти в принципі. Це порада тільки для активного прошарку цього населення. Більш того, пропаганда часто базується на правдивих фактах, вона тільки підсилює потрібні для себе характеристики і применшує непотрібні. Еллюль пише, що зміст пропаганди прагне бути фактичним. Спираючись на факти, вона намагається вводити в оману на більш високому рівні обробки інформації.

Третій [пункт]. Ліппман вважав, що пропаганді для ефективності потрібно мати цензурування. Отож якщо певний факт замовчують, а значущість його значна, це може бути доказом його правдивості.

Четвертий [пункт]. Оскільки ми довіряємо конкретним спікерам за своїм минулим досвідом, цей же метод довіри може бути використаний і для оцінки нових ситуацій.

П'ятий [пункт]. Довіряйте авторитетним нейтральним джерелам. Наприклад, за радянських часів всі слухали BBC, розглядаючи цю радіостанцію як джерело, що заслуговує на довіру.

Шостий [пункт]. Доброю ознакою є відсутність емоційних перекосів у висвітленні. Коли ж вони присутні, градус суперечки завищений, є варіант того, що перед нами пропагандистський матеріал.

Сьомий [пункт]. У кожного з нас часто бувають свої власні свідки подій. Це можуть бути родичі, знайомі родичів, дуже часто їхні свідчення відрізняються від того, як трактують події ЗМІ. І це відхилення також потрібно фіксувати.

Восьмий [пункт]. Раптовий початок і закінчення інформаційної кампанії (або її чітких етапів). Вхід і вихід з кампанії відбувається стрімко, оскільки підпорядковується не інформаційним, а зовсім іншим законам.

Дев'ятий [пункт]. Наявність на телеекрані обмеженої кількості спікерів, яких запрошують всі телеканали, також видає спеціально організовану інформаційну кампанію.

Десятий [пункт]. Мова ненависті ніколи не може бути мовою об'єктивного викладення фактів. Тому використання негативу, особливо щодо цілої країні, етнічної групи відразу повинні сигналізувати про пропагандистські цілі.

Сучасними дослідниками ненависть трактується як екстремальні негативні почуття і уявлення щодо групи або конкретних представників групи. Ненависть проявляється в мові й діях.

К.Берк відносить до мистецтва лідера створення з різноманітних ворогів ворога одного типу. Ще він зазначає гідність за правом народження (арійська раса), символічне відродження, географічну матеріалізацію (Мюнхен), об'єднаний голос, створення цапів-відбувайлів, комерційне використання (прибираючи євреїв, відродиться арійська економіка). Берк зауважує: «Ефективність гітлеризму — це ефективність єдиного голосу, що проводиться через тотальну організацію».

Все це доволі тонкі спостереження над нацистською пропагандою. Причому багато з цих пунктів вибудовані так, щоб споживач інформації відчув «вигідність» для себе, якщо він прийме подібну точку зору.

Дослідники мови ненависті на комерційному радіо виділили наступні чотири типи спотворень:

  1. фальшиві факти,
  2. неадекватна аргументація (наприклад, сюди потрапило невірне уявлення позиції опонента),
  3. мову, що розділяє ( «ми проти них»),
  4. дегуманізаційні метафори (наприклад такі, що викликають поняття ворога, криміналу, корупції, зла тощо).

Пропаганда 2.0 ховає своє «коріння» дуже глибоко, тому доказ її маніпулятивного характерну утруднений. Ще складніше просувається справа і в тому випадку, коли відбувається нескінченне її повторення. Політичні психологи вважають, що в цьому випадку не можна її просто спростовувати, все це вже введено в масову свідомість намертво, можна тільки вибудовувати поруч альтернативну версію.

Є тести, що навчають журналістів розпізнавати мову ненависті, щоб не давати її на поширення. В одному з таких тестів — п'ять пунктів:

  1. статус мовця: коли мовою ненависті промовляють непублічні люди, це може бути проігноровано;
  2. поширеність мови: приватна бесіда не може завдати такої шкоди, як поширення мови ненависті в медіа мейнстрімі;
  3. цілі мови: хто може стати жертвами такої мови;
  4. зміст і форма мови: журналіст повинен запитати себе, чи не є ця мова небезпечною;
  5. економічна, соціальна і політична ситуація: якщо вона напружена, то слід уникати посилення напруженості, можна згадати про промову, але без прямих цитат з неї.

Сюди можна додати ще один фактор: один сегмент населення може бути стриманим, а інший може вибухнути від такої мови ненависті. Наприклад, Н.Сноу зазначає, що США, гадаючи, нібито говорять з арабської вулицею, насправді тримають перед собою англомовний сегмент арабського населення. До речі, таке «відхилення» властиве всім: від пропагандистів і рекламістів до спічрайтерів. Все це відбувається, коли вони орієнтуються на самих себе як на свою аудиторію. Справжня ж аудиторія завжди буде іншою.

Мова ненависті в цілому не є маніпулятивною мовою. Вона нічого не приховує, а атакує свого опонента, часто роблячи це безпосередньо. І в цьому її серйозна небезпека, оскільки вона вмикає емоційні реакції максимальної потужності. А вони завжди є автоматичними з боку аудиторії, тому добре прогнозовані авторами таких кампаній.

Пропаганда завжди буде «дратувати» споживача, оскільки:

  • а) її продукує держава, а населення завжди ставиться з підозрою до комунікацій такого штибу,
  • б) пропаганда бореться з альтернативністю, її треба приймати в цілому,
  • в) пропаганда, особливо в ситуаціях конфлікту, починає утримувати світ в термінах «ми» або «вони», що відповідає найважливішій реакції «свій/чужий», яка вмонтована в людину з найдавніших часів.

Пропаганда задає координати нашого світу. Вона щосили намагається утримати потрібну модель цього світу. Саме цим пояснюється те, що у німців, наприклад, психологічна війна іменувалася війною світоглядів (див., наприклад, книгу К.Сімпсона).

Доволі складний і продуманий характер нацистської пропаганди взагалі мало вивчений (див. викладення деяких принципів в книзі Р.Марліна, р.120-121). Німці активно, наприклад, займалися чутками, фіксуючи їхнє просування країною. До речі, чутками займалися і англійці, які мали теж достатньо розроблені пропагандистські правила під час Другої Світової війни і потім в період війни холодної (Lashmar P., Oliver J., Britain's secret propaganda war).

У ній в довоєнний час брала участь й Е.Ноель-Нойман, широко відома своєю теорією спіралі мовчання. Коли її запросили для прочитання лекцій в США, розгорівся скандал. Це було викликано фактами її співпраці з нацистським режимом. У відповідь вона заперечувала, що була членом нацистської партії, але визнавала, що писала статті й була керівником низового рівня нацистської студентської організації. Під час війни з 1940 по 1942 [роки] вона редагувала і писала для тижневика Das Reich, контрольованого Геббельсом. Вона згадувала: «Я написала статтю про Рузвельта, яку Геббельс визнав позитивною, тому він зупинив друк і замінив мою статтю на розповідь про «Ліси й озера Шлезвіґ-Гольштейна».

Відповідаючи на звинувачення, Ноель-Нойман сказала: «На мою дослідницьку роботу вплинула травма моєї юності. Це був досвід життя поза свободою, що робило царину вивчення громадської думки настільки захоплюючою для мене». До речі, ці її слова підказують нам, що розуміння спіралі мовчання прийшло до неї саме за часів нацистського режиму, оскільки людина тоді мовчала в умовах одностайності довколишніх [людей].

У п'ятдесяті Ноель-Нойман візу в США не отримала, але потім, коли політика змінилася з анти-фашистської на анти-комуністичну, вона приїхала в США в дев'яності. При цьому Й.Бекер, який написав про неї монографію, все ж вважає наступне з приводу її діяльності після 1945 р[оку]:

  • спираючись на свої старі зв'язки, вона створила приватний Інститут дослідження громадської думки,
  • низка соціал-дарвіністських і нацистських ідей з її дисертації 1940 р[оку] перекочували в її книгу про спіраль мовчання.

До речі, в [процесі] пошуку матеріалів про Ноель-Нойман Й.Бекер знайшов матеріали про те, що актор Хорст Таппер, відомий нам за роллю інспектора Дерріка в однойменному телесеріалі, служив в Waffen-SS, про що повідав журнал Spiegel.

Л.Дуб проаналізував доволі докладно принципи пропаганди Геббельса в статті 1950 р[оку]. Це майже два десятки принципів з дуже детальними поясненнями. І зробив він це на базі аналізу щоденників Геббельса.

Однак це досвід роботи в закритих інформаційних середовищах. Німеччина, як і СРСР, жила в умовах закритості від чужих інформаційних потоків. Сучасні держави працюють у відкритих інформаційних середовищах, прикладом чого може слугувати Інтернет. «Вартість» входу в соціальні мережі настільки мала, що дозволяє це зробити кожному.

Оскільки держава є головним гравцем на пропагандистській ниві, то недержавні пропагандистські потоки завжди будуть набагато слабкішими. Це може бути як контрполітіка, так і контркультура, альтернативні домінантним (деякі приклади див. у «Voice of your blood: nationalist discourses in black metal» і «From Wewelsburg to project Monarch: anatomy of a fringe violence conspiracy», де розкривається прояв нацистської тематики в сучасній контркультурі). Молодіжна контркультура шістдесятих може трактуватися і як контрхід з боку державної машини, яка таким чином перенаправила протестні відносини з політики в культуру. Молодь реалізовувала свою протестність, але в більш безпечному для держави місці.

Пропаганда — це насамперед точка зору держави (див., наприклад, аналіз інтересу фонду Рокфеллера до досліджень в царині внутрішньої пропаганди, а також інші роботи з аналізу внутрішньої пропаганди). Ніхто інший не намагається вводити загальну модель світу для досягнення стабілізації соціосистеми. Пропаганда стає ще більш інтенсивною в період конфлікту, оскільки цей час вимагає корекції наявної моделі світу.

Пропаганда завжди мутує, щоб зберегти свою дієвість. Вона обов'язково буде захоплювати нові інформаційні простори, тільки-но вони з'являтимуться. Подібний процес відбувся з соціальними мережами, породженими інтернетом. Спочатку їх опанував бізнес, а потім і пропаганда.

Сьогодні істотно зросла залежність влади від населення, принаймні, влада моделює саме це відчуття. Але зросли до недосяжних раніше висот і способи соціального управління, де на перше місце вийшла комунікація.

Ж.Еллюль відзначав: «Сьогодні факт — це те, що переведено в слова або уявлення; дуже небагато людей можуть безпосередньо відчувати на собі те, що виявилося переробленим і набуло характеру загальнозначущості, тому фактом є те, що передано широкому колу людей засобами комунікації, і те, чому був наданий певний відтінок, не обов'язково сприйнятий очевидцями події. Всі ці риси пов'язані разом і конституюють ті абстрактні факти, на яких будується громадська думка».

Ми бачимо, що змінилося навіть розуміння факту, оскільки фактом стає не те, що сталося, а те, про що розповіли. А оповідь завжди робиться з урахуванням того фрейму, в який цей факт поміщається комунікатором.

Пропаганда індустріального типу, коли мільйони людей одномоментно отримують потрібні пропагандистам повідомлення, є винаходом двадцятого століття. Масове суспільство масового споживання автоматично породило масову пропаганду. І масова людина готова її споживати.

© Георгій Почепцов

+1
610
RSS
17:47
+1
Днями Дзвінка Сопілкарка написала в коментарі:

Знати методи пропаганди ще не означає, вміти опиратися їхньому впливу.

Я це прекрасно розумію. Необхідність — дуже паскудна штука. Буває так, що людина розуміє все, що з нею відбувається — тим не менш, діє саме так, як діє… бо обставини сильніші за неї!

Розуміє це й автор цієї статті — Георгій Почепцов:

Складно переводити населення на позиції аналітиків. У населення немає на це ні часу, ні бажання, ані відповідних знань і навичок.

Тим не менш, робити це потрібно. Інакше…

Інакше буде, як в казці про Піноккіо. Тамтешні хлопчики теж не хотіли нічого поганого — тільки б отримувати нескінченні дармові блага на Острові Задоволень. А в результаті вони перетворювалися на віслючків, яких продавали для виконання найтяжчих робіт!


А ще є така країна, як Росія. 86% тамтешнього населення теж не хотіло нічого поганого… але в результаті всіляко схвалили як анексію Криму, так і агресію на Донбасі.

Тому давайте все ж таки вчитися розрізняти сучасну «пропаганду 2.0», хоч як це складно! Нехай ця стаття буде всім на допомогу…
20:05
+1
Протистояти впливу пропаганди важко, але можливо. Про це свідчать зміни, які відбуваються з країнами. Насамперед це розпад СРСР. Ніяка пропаганда не допомагає, коли вона суперечить ходу історії.
Ню-у-у-у… Російські політологи одностайно волають про те, що під кінець «совка» Політбюро ЦК КПРС впало в маразм і, зокрема, припинило протистояння західній пропаганді. Отже, звідси висновок: саме західна пропаганда допомогла розвалити СРСР!
_вибачаюсь
00:37
+1
До речі, ось це відео також закликає до розвитку, спираючись на мультфільм «Піноккіо»:


Отже, не лише я дотримуюсь такої думки _ура
08:50
+1
Повчальний фільм. І деякі москвини роблять правильні висновки. Та їх так мало.

Випадкові Дописи