До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Фестиваль «Просто на Покрову» – свято чудове!

Фестиваль «Просто на Покрову» – свято чудове!
Джерело матеріалу:

Для початку потрібно зрозуміти, що просто так на рівному місці, ні з сих, ні з тих, літературний фестиваль в умовах теперішньої України виникнути не може. Головним «двигуном» такого процесу стають люди з особливою натурою, з особливим складом характеру.

І, до того ж, на особливій землі народжені — в регіональному сенсі. Бо в сучасних українських умовах багато що вирішують земляцтва: якщо проаналізувати, то «всевладдя стольного міста Києва» — це лише напівправда… Повна ж правда значно більш складна й неоднозначна.

Древлянський характер

Коростенщина відповідає всім окресленим вимогам якнайкраще. Й завжди їм відповідала, бо належала до земель древлянських, древляни ж вирізнялися з-поміж інших східнослов'янських племен, з одного боку, — гостинністю, але з іншого, — характером крутим і норовистим. Насамкінець, не варто забувати, що це тепер Коростень є всього лише райцентром, натомість, літописний Іскоростень за часів легендарного князя Мала був столицею всієї древлянської землі.

Саме тут і тоді сталася подія, відшукати аналоги якій у давньоруській історії доволі непросто. Попри те, що данина київському князеві Ігорю була сплачена сповна, він з невідомої причини вирішив повернутися й зібрати податки, так би мовити, «по другому колу». Природно, древлянам таке свавілля дуже не сподобалося. Їхнє військо під проводом згаданого князя Мала розбило дружину киян. Самого ж князя Ігоря ще донедавна гостинні древляни полонили і стратили: пригнувши до землі верхів'я двох беріз, вони прив'язали до них бранця за ноги… й розірвали навпіл!

Вдова князя Ігоря, княгиня Ольга, жорстоко помстилася древлянам за смерть чоловіка: одне їхнє посольство було поховане живцем в лодії, інше спалене в лазні (знов-таки, живцем). Після чого княгиня привела під стіни Іскоростеня ціле військо, взяла столицю непокірного племені в облогу і спалила місто, вдавшись до хитрощів. Достеменно не відомо, як помер і князь Мал. Ймовірно, в київському полоні...

Відтоді Іскоростень ніколи вже не досягав колишньої величі… проте остаточно не зник. Нікуди не подівся і знаменитий древлянський характер. Що й підтвердилося невдовзі по завершенні ІІ Світової війни. В 1947 році весь Радянський Союз єдиним дружним хором (керованим «батьком народів» товаришем Сталіним) вітав Москву з 800-річчям від дня заснування. А тепер уявіть собі: в цьому хорі дружного славослов'я прозвучала одна-єдина дисонансна нота у вигляді урочистої телеграми: «Прийміть щирі вітання зі славетним вісімсотрічним ювілеєм Москви від тисячолітнього Іскоростеня».

Ясна річ, наступного ж дня весь партійно-господарський актив бунтівного міста був звільнений з обійманих посад. Однак, справу було зроблено: пихатій столиці СРСР нагадали, хто кому насправді «старший брат», морально покарали за самомилування. При цьому, зі суто формальної точки зору все правильно: під юрисдикцію згаданого князя Ігоря древлянська столиця потрапила в 945 році, що на цілих два сторіччя випереджає 1147 рік — першу літописну згадку про Москву. Ну, й характер теж проявився повною мірою: мешканці Іскоростеня не помилували жадібного київського володаря, їхні нащадки — самого Сталіна… Хоча поплатитися за непокору довелось в обох випадках.

Зруйнувати мур байдужості

Озираючись на ситуацію, що склалася в Україні кілька десятиріч тому, мимоволі приходиш до висновку: без знаменитого древлянського характеру, як сполучення безмежної щирості до друзів з екстремальною здатністю будь-що опиратися недоброзичливцям, про літературне свято всеукраїнського рівня в Коростені годі було би мріяти. Справді, в середині «лихих 90-х» ще надто велика кількість українських громадян почувалися такими лише ситуативно. Для них все найкраще було там… далеко-далеко на цивілізованому Заході, все те, що «гірше від західного, але краще, ніж у нас» — через кордон у північного сусіда. А що ж тут, під боком?.. Та бозна що! Глуха провінція.

Звісно, нащадків князя Мала подібна ситуація аж ніяк не влаштовувала. Як ніхто інший, вони знали, до чого талановиті люди зростають на їхній землі! Лише один промовистий приклад: коли в штаб-квартирі ООН (Мангеттен, Нью-Йорк, США) відбувалася зустріч голови Президії ЦК Союзу комуністів Югославії президента Йосипа Броз Тіто з вищим парткерівництвом СРСР, для звукового оформлення радянська сторона вибрала, зокрема, пісню «А льон цвіте...» на слова Василя Юхимовича й музику Івана Сльоти. А звідки родом поет Юхимович?! Та зі Сингаїв — є таке село на Коростенщині...

То про яку «третьосортність, порівняно з усім російським», може йтися, якщо насправді подібні приклади зовсім не поодинокі?! Уявлення про власну неповноцінність, провінційність, містечковість існувало лише в головах вчорашніх радянських людей, але ніяк не в реальності. З цим щось потрібно було робити, і чим швидше — тим краще. Бо, не повернувши людям відчуття власної гідності (вагомою складовою чого є гордість за національну культуру), ні про яке успішне майбутнє України не варто було навіть мріяти.

Для того й був потрібен саме древлянський характер, щоб допомогти не комусь одному, а багатьом людям подолати… власну зневіру в них самих! Бо найправдивішим чоловіком у всьому світі — бароном Мюнхгаузеном — було неспростовно доведено: витягати за волосся з болота не когось іншого, а себе самого — це таки найважче. Зате, якби задум вдалося реалізувати, Коростенщина (а, разом з тим, і Житомирщина) могла би стати одним з потужних центрів відродження нашої держави. Тоді виграють усі!..

Приблизно так у середовищі, що згуртувалося довкола «Вечірнього Коростеня» — однієї з трьох місцевих газет і літературно-мистецького об'єднання з промовистою назвою «Древлянка» — поступово й визріла ідея: провести свято під назвою «Просто так!»… причому, не просто так, а приурочивши його до одного з найулюбленіших українських свят — Покрова Пресвятої Богородиці. В загальних рисах ідея полягала в наступному: це мав бути не вузькоспрямований фестиваль, а мистецьке свято в найширшому тлумаченні цього поняття. Таким чином, у випадку потреби його початкову програму можна було б доповнювати й розширювати, не змінюючи початкового формату.

До участі в святі мали б допускатися на рівних як початківці (навіть зовсім юного віку), так і визнані літературні метри. Ймовірно, робилося це з двох причин. По-перше, розраховувати на успішне повалення муру глухої байдужості, яким була відгороджена українська культура в «лихі 90-і» роки, можна було лише концентрованими зусиллями якомога ширшого кола причетних до мистецтва людей. По-друге, організоване в такому форматі свято посприяло би дієвій передачі досвіду успішних митців максимальній кількості тих, хто лише прагнув сказати своє слово в літературі.

Залишається додати, що від початку в ролі головних «моторів» свята «Просто так!» почали виступати одразу двоє письменників і журналістів: головний редактор «Вечірнього Коростеня» Віктор Васильчук і заступник генерального директора інформаційної агенції УНІАН Валерій Нечипоренко. І це, не враховуючи таких кревно зацікавлених в успіху спільної справи митців, як популяризатор ромської культури, педагог, поет, перекладач і самодіяльний композитор Міха Козимиренко, літератори Лілія Бех, Світлана Бароніна, Галина Цепкова та інші...

Про Миколу Островського, корову й фантастику

Авторові цих рядків пощастило брати участь ще в найпершому літературно-мистецькому святі «Просто так!», яке відбулося восени 2000 року, можна сказати, майже на межі тисячоліть. Пригадую, що Валерій Нечипоренко доклав тоді всіх можливих зусиль, щоб залучити до справи якомога більшу кількість столичних літераторів. Близько 7 години ранку святкової суботи, 14 жовтня 2000 року (точнісінько на Покрову!), біля входу в УНІАН вже чекав мікроавтобус, який за три години довіз всіх бажаючих до Коростеня.

В міській адміністрації столичних гостей тепло зустрічали організатори свята на чолі з керівником оргкомітету, коростенським міським головою Володимиром Москаленком. Тоді, під час першого свята, ми майже не знали одне одного. Окрім Валерія Нечипоренка, серед коростенців я зустрів єдиного знайомого — згаданого вище Міху Козимиренка: раніше ми зустрічалися в майстерні головного архітектора комплексу «Бабин Яр» Анатолія Ігнащенка. Та ще в дорозі з'ясувалося, що з літератором, актором і ведучим радіопрограм Василем Довжиком ми знайомі заочно — через Спілку письменників… З рештою присутніх довелось познайомитися буквально на ходу.

Море вражень від спілкування з цікавими творчими особистостями буквально вийшло з берегів, переповнившись потужним впливом коростенських краєвидів, адже після прийняття в мерії нам усім (гостям зі столиці та інших міст, а також усім місцевим) влаштували чудову оглядову екскурсію Коростенем. «Родзинкою програми» стали відвідини т.зв. «купальні княгині Ольги» — місця на березі річки Уж, де у воду покладено декілька величезних пласких валунів. За переказами, саме тут здійснювала водні процедури легендарна княгиня, коли її військо тримало в облозі древлянську столицю. Остання ж була розташована на гранітній скелі над «купальнею» — тепер тут облаштований міський парк імені Миколи Островського.

Саме тут, просто неба, і відбулося найперше літературне свято «Просто так!» Спочатку поети, а потім прозаїки по черзі виходили на спеціально змонтований дощатий поміст, звідки читали свої твори. Суддями на святі були пересічні коростенці: за силою і тривалістю їхніх аплодисментів представники оргкомітету на чолі з мером міста визначали кращих. Що стосується «Поетичного марафону», то заслужену суперперемогу на ньому отримав Василь Довжик з віршем «Змалку був я коров'ячим богом...» — твором, близьким і зрозумілим простим людям та, водночас, філософічно глибоким. Справді, хто у кого раб?.. Хто кого пасе?.. Ось фінал вірша, прочитаного тоді повторно, на біс:

Непогано
коровою бути під Богом -
важче знати...
Важче знати,
що нас так, як мати -
ніхто не пасе!
… Все!

Що ж до автора цих рядків, то прочитане на «Уроці прози» фантастичне оповідання було оцінене найгучнішими серед прозаїків оплесками, дипломом І ступеня, високим званням «Майстра прози» і фірмовим кухлем Коростенського фарфорового заводу.

Тернистий шлях успіху

Відтоді коростенське літературне свято «Просто так!» почало рости й набиратися сил і авторитету. Оскільки осінні дні можуть бути як доволі прохолодними, так і дощовими, в подальшому «Поетичні марафони», «Уроки прози» та власне процедуру нагородження переможців почали влаштовувати в міському Палаці культури ім. Тараса Шевченка. Роботи учасників літературних змагань оцінюють два журі (поетичне і прозове), в різні роки їх очолювали Владислав Бойко, Олексій Опанасюк, Василь Скуратівський, Василь Юхимович, а членами журі були Василь Врублевський, Ніна Гнатюк, Василь Довжик, Євген Дудар, Микола Сингаївський, Михайло Сидоржевський, Василь Шкляр… і багато інших літераторів. Включно з автором цих рядків.

Не все і не завжди було гладко, безконфліктно. На жаль, протягом кількох років мав місце прикрий розкол: частина подій відбувалася то в травні, то в вересні, то традиційно в жовтні. Паралельно зі старою, звичною першим завсідникам назвою «Просто так!» почала вживатись альтернативна назва — «Просто на Покрову».

Дехто з перших активних і, водночас, авторитетних учасників свята, на жаль, відійшов у засвіти. Дуже болісно всі сприйняли смерть у 2011 році одного з «моторів» цього літературного дійства — Валерія Нечипоренка. Зупинка Коростенського фарфорового заводу в 2012 році позначилася на матеріальному аспекті справи.

Разом з тим, з'явилися і свої усталені традиції, і певні позитивні новації. До останніх можна зарахувати, насамперед, конкурс «Література свіжого повітря», участь в якому беруть коростенські школярі: як це колись робили першопрохідці, діти та юнаки читають свої твори просто неба напередодні головного свята — в п'ятницю.

Однак, усе це — деталі. Головне в іншому: попри всі негаразди і навіть зміну назви, тепер уже Всеукраїнське літературно-мистецьке свято «Просто на Покрову» проводиться в найближчу до Покрови жовтневу суботу. Як і 17 років тому, цьогоріч воно проводилося якраз 14 жовтня. Символічно, що в цей день святкувалася ще і 75-а річниця створення УПА.

З'їхавшись до Коростеня з усієї України (включно з представниками міста-побратима Слов'янська), гості та учасники, насамперед, навідалися до міської гімназії, де поклали квіти до меморіальних дошок, встановлених на честь Валерія Нечипоренка і старшого лейтенанта Сергія Романчука, загиблого в АТО. Були в програмі також покладання квітів до меморіальних дошок Миколі Сингаївському (районний будинок культури) та Місі Козимиренку (міська школа мистецтв), відвідини меморіальної хати-музею Василя Юхимовича (село Сингаї). А ще — відбулися традиційні «Поетичний марафон» і «Урок прози», а на завершення — урочистий концерт до Дня захисника України, вручення низки літературних премій, літературно-мистецьких відзнак і нагород переможцям конкурсів.

Ті, хто не мав бажання брати повноцінну участь у літературному святі, мали змогу прогулятися осіннім Коростенем. Місто поступово зазнає суттєвих змін. Хоча міський парк і досі має ім'я Миколи Островського, тепер його прикрасив, наприклад, величний пам'ятник легендарному князеві Малу. На пониззі, на річковому березі, стоїть пам'ятник княгині Ользі. Пам'ятник Леніну перед мерією демонтований, тепер на його місці облаштовано фонтан. А цьогоріч на Покрову було відкрито пам'ятник захисникам України — учасникам АТО.

Тимур Литовченко, Київ. Спеціально для «Час і Події»

+2
398
RSS
15:03
+1
Я вже вивішував на Світочі мій відеофільм з Всеукраїнського літературного свята «Просто на Покрову — 2017»:


Тепер же до уваги тутешніх завсідників пропонується мій матеріал про цю подію, опублікований в чиказькому тижневику «Час і Події». Нехай в діаспорі дізнаються про це чудове дійство!..
_соромлюсь
04:54
+1
Такі колоритні світлини. І текст відповідний.
Не пасе — все! Прочитайте і ви.

Випадкові Дописи