До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

ЧИ БУЛИ РУНИ У СЛОВ'ЯН? Частина 2.

ЧИ БУЛИ РУНИ У СЛОВ'ЯН? Частина 2.
Джерело матеріалу:

Частина 1.


МІКОРЖИНСЬКІ КАМЕНІ 

Схожі на ретринські, були знайдені руни на так-званих Мікоржинських каменях у Познанській області в Польщі, у 1836 році. Восени цього року була знайдена могильна плита із зображенням людини чи бога, а рік потому — інша плита із зображенням конячки. Обидві пам'ятки були вкриті рунічними написами. З півтора десятка відомих знаків — більше десяти на Мікоржинській пам'ятці близькі до знаків молодших рунічних алфавітів, тобто близькі до венедських рун початку II тис. н.е. Спроби прочитати написи як германські неминуче приводять до невдачі, так що слов'янське їх походження навряд чи може бути оскаржене. 

Першу замітку про них опублікував Петро Дрошевський, брат власника Мікоржина. У ній йшлось про знахідку на схилі невеликого пагорба — каменя на глибині двох стоп від поверхні землі. Під каменем виявили урну з глини грубого ліплення з прахом спаленого тіла і залишками срібних та мідних ножних браслетів. Селяни повідомили, що років з 10-ть тому вони знайшли на цьому ж місці камінь з птахом, кіньми і різними дияволами. Цю замітку Дрошевський послав епіграфісту Пшиборовському, який в тій же «Газеті Великого Князівства Познанського» № 161 за 1856р. під заголовком «Прове Великопольський» помістив своє прочитання напису: ПРОВЕ, СБІР, КБЕЛ. Через рік Дрошевський знайшов другий камінь із зображенням коня. Цього разу він надіслав повідомлення не в газету, а відразу Пшиборовському, який, як і в першому випадку, повідомив про знахідку Лелевелю, автору багатотомної «Історії Польщі середніх віків», тож і цей напис був прочитаний: СБІР, ВОІН, БОГДАН, ІНАВОЙ С. Однак якщо на прильвіцьких фігурках писали, мабуть, жерці, то Мікоржинські камені свідчили про військові поховання.

Прове (лат. Prove) — бог в західнослов'янській міфології. Шанувався як вище божество в Старгарді (Вагрія). Пов'язаний зі священними дубами, лісами і гаями, де і шанувався під час святкувань, що проводилися в другій день тижня жерцем. Згідно з однією з гіпотез Прове — видозміна загальнослов'янського імені бога грози і правосуддя Перуна (той самий зв'язок з дубом — деревом громовержця). За іншою гіпотезою, ім'я Прове — один з епітетів Перуна — * prav, «правий, справедливий». 

Як свідчить німецький монах-священик Гельмонд із Босау: 

"… По дорозі прийшли ми в гай, єдиний у цьому краю, який цілком розташований на рівнині. Тут серед дуже старих дерев ми побачили священні дуби, присвячені богу цієї землі, Прове. Їх оточував дворик, обнесений дерев'яною, майстерно зробленою огорожею, що мала двоє воріт. Всі міста рясніли пенатами і ідолами, але це місце було святинею усієї землі. Тут був і жрець, і свої святкування, і різні обряди жертвоприношень. Тут кожен другий день тижня був звичай збиратися усьому народу з князем і з жерцем на суд. Вхід у дворик дозволявся тільки жерцеві і бажаючим принести жертву або тим, кому загрожувала смертельна небезпека, бо таким тут ніколи не відмовлялося в притулку… У слов'ян є чимало різних видів ідолопоклонства. Бо не всі вони дотримуються одних і тих же язичницьких звичаїв. Одні прикривають неймовірні статуї своїх ідолів храмами, як, наприклад, ідол в Плуні, ім'я якому Подага; у інших божества населяють ліси і гаї, як Прове, бог Ольденбургської землі, — вони не мають жодних ідолів".

Читання написів на Мікоржинських плитах здалося деяким епіграфістам незадовільним, тому спроби розшифрування були продовжені. З вельми цікавих спроб прочитання першого напису можна відзначити Цибульского, що прочитав СМІР, КМЕТ, ПРОВЕ, тобто три незв'язних імені, і К. Рогавського, що прочитав: С МИР ПРОВЕ ЧЕСТ, тобто — З МИРОМ НА ЧЕСТЬ ПРОВЕ. Із спроб прочитання другого напису згадаємо читання Рогавського: С МИР БОГДАН! ВОІН С ЛЮДВОЙ, тобто МИР БОГДАНУ, ВОЇНУ З ЛЮДВОЮ! 

Були й менш цікаві прочитання. Нам здається, що усі вони відповідають похоронним надгробним написам. У всякому разі, звернення С МИР в якості початку напису цілком відповідає сучасному, зрозумілому нам: МИР ПРАХУ ТВОЄМУ, що виказує слов'янську суть цього напису. Не викликає сумніву й ім'я ПРОВЕ, тим більше, що воно узгоджується із зображенням. Ймовірно, йдеться про якесь символічне поховання воїна Богдана, на честь бога Прове. Одне можна сказати: безумовно перед нами військове поховання.

Порівняльна таблиця ретринських, мікоржинських і молодших скандинавських рун по А.Платову 

ЕТИМОЛОГІЯ СЛОВА «РУНА» 

Не пізніше самого початку X століття в Болгарії ченцем Храбром були написані рядки, що збереглися до наших днів і викликають безліч суперечливих, іноді абсолютно протилежних за змістом, суджень:«прежде убо словене не имеху писъменъ, ну чрътами и резами чьтеху и гатааху, погани суще… потомже бог члколюбець помиловавь род чоль, посла им стго Константина философа, нарицаемого Кирила, сьтвори имь письмена й осмь.»

Найбільш цікавою у даному фрагменті є згадка про так-звані «черти і різи». Дослідниками робилися зовсім різні способи витлумачити це туманне місце. 

Аби зрозуміти що мав на увазі Храбр, варто розглянути саме походження слова «руна». 

Традиційне нині його тлумачення устоялося в науковому середовищі ще наприкінці минулого сторіччя. Так, цілком справедливо німецьке runa, rune, що позначає літеру рунічного письма, зв'язується з готським runa — таїна та ін-нім. дієсловом runen (суч. нім. raunen) у значенні шепотіти. Певне розмаїття в трактування вніс Найджел Пенник, що вказав на його непівнічноєвропейські паралелі: др.-кельт, run, ср-валл. rhin зі значенням шепіт, шепотіти; суч. ірл. run — таємниця; шотл.-гельської. run — жребій. Практично всі сучасні дослідники не беруть до уваги слов'янські мови (до слова, набагато ближчі до скандинавських, ніж ті ж кельтські). 

Цікаво, що основа run/ran зі значенням різати, поранити була відома і древнім германцям, й дивно, чому на цей факт не звертають увагу дослідники. Так, знаменитий наконечник списа з Дамсдорфа, що датується першою половиною I тис., несе рунічний напис RANJA, що перекладається як «пронизуючий», «протикаючий», «той, що завдає поранення», «ранячий». 

Тож, ймовірно, слово руна походить від найдавнішої слов'янської основи зі значенням різати (що виглядає природним) і тільки в пізніший час у північноєвропейських народів воно набуло сенсу — таємниця, мовити в тиші. Це свідчить про розвиткок у германо-скандинавів шаманських традицій із застосуванням рунічної магії, де руни — засіб отримання таємних знань про сили Природи і процеси, що лежать в основі буття. Тут руни служать не літерами, а зарядженими силою символами, які могли використовуватися як для оборони так і руйнування.

На відміну від простих літер, які писалися або малювалися на пергаменті, шкірі, тканині та інших матеріалах, руни вирізалися, вирубувалися, процарапувалися, що, як правило, припускало достатню твердість матеріалу. Відповідно, «руна» — це«те, що ріжуть, вирізують». На користь такої етимології говорить й сам графічний вигляд рун — вони складаються з прямих ліній, розташованих під кутом одна до одної. Подібні графеми зручно наносити саме за допомогою різання, вирубування, процарапування на відміну від округлих буквених знаків.

Одін ріже магічні руни. Художник Франц фон Штассен. 

Отже, логічно, що «чрътами и резами», про які писав Храбр, та на яких наші предки «чьтеху и гатааху», були тим самим докириличним рунічним письмом, котре християни не визнавали за писемність. 

СВІДЧЕННЯ АРАБСЬКИХ МАНДРІВНИКІВ 

Багдадський історик і географ Аль Массyді в своїй роботі «Золоті копальні і розсипи самоцвітів» [4] в розділі LXVI «Опис будівель, шанованих слов’янами», описуючи один із слов'янських хpамів, згадує про висічені на каменях знаки: 

«У слов’янських краях були будівлі, шановані ними. Між іншими була в них одна будівля на горі, про яку писали філософи, що вона одна з найвищих гір у світі. Про цю будівлю існує розповідь про якість її побудови, про розташування різнорідних її каменів і різноманітність їх кольорів, про отвори, зроблені у верхній її частині, про те, що побудовано в цих отворах для спостереження над сходом сонця, про вставлені туди дорогоцінні камені і знаки, помічені в ній, які вказували на майбутні події і застерігали від подій перед їх здійсненням, про звуки, що лунають у верхній її частині...» 

Ібн Фадлан, арабський посол у Волзьку Булгарію у 922 році, розповідаючи про слов'ян кінця I-го тисячоліття, вказує на існування в них намогильних написів на стовпах:«Потім вони побудували на місці цього корабля, який вони витягли з річки, щось подібне круглому горбу і поставили в середині його велику деревинку хаданга (білої тополі або берези), написали на ній ім'я [померлого] чоловіка і ім'я царя русів і віддалилися» [5]. Це свідчення також підтверджує тлумачення Мікоржинських каменів. 

Арабський письменник Ібн ан-Hедім в книзі «Китаб аль-фихрист» [6] (987-988рр) повідомляє про існування слов'янського докириличного письма і навіть пpиводить у своєму тpактаті малюнок одного напису, вирізаного на шматку деpева:«Руські письмена. Мені розповідав один, на правдивість кого я вважаю, що один з царів гори Кабки [Кавказ] послав його до царя Русів; він стверджував, що вони мають письмена, вирізувані на дереві. Він же показав мені шматок білого дерева, на якому були зображення, не знаю чи були вони словами, чи окремі літери, подібно цьому».

В історичній науці даний артефакт отримав назву «Недімовський напис» і має неоднозначні твердження. Вчені намагалися в ньому знайти спільні риси і зі скандинавськими рунами, і з літерами древніх написів Синайського півострова, і з символами слов'янської глаголиці. Висувалася ідея, що це — не напис, а просто малюнки, слідом за нею — інша: напис є піктографічною маршрутною картою з позначенням річок, гір, лісів. Намагалися і прочитати напис як ім'я «Святослав» або як фразу «Слов'янин з Русі», але таке прочитання виявилося не надто переконливим. 

За своєю графікою напис відрізняється і від грецького, і від латинського, і від глаголицького, і від кирилівського письма, більшість вітчизняних та болгарських вчених вважають напис Ібн аль Недіма зразком слов'янського докириличного письма типу «чрът и резов». Напис складається з 8 знаків, але цілком очевидно, що перший і останній являють собою злите написання декількох знаків. У розчленованому стані напис містить 12 знаків. У тексті немає розділових знаків, але присутність трьох «і» підряд, одне з яких, середнє, явно відігравало роль з'єднувального союзу, дозволило відокремити перші три склади від решти тексту. При цьому виділялися і поєднання складів третьої та четвертої частини тексту: 

1-й варіант: РАВ-І І ІВĔСЪ П(0)БРАТАН- 

2-й варіант: РАВ-І І ІВĔРЪ П(0)БРАТАН- 

«Рав(-)і» і «Івесь» — ймовірно, два чоловічих імені, й оскільки мова в написі йшла про двох осіб, то слово «п(о)братан-» слід було читати як «п(о)братанов». Цей висновок справедливий і для другого варіанту прочитання напису, в якому слово «Рав(-)і» може розглядатися як самоназва русів, а слово «Іверь» — як самоназва грузин (давня назва Грузії — Іверія)

Текст напису (кінцевий): 

1-й вариант: РАВЬІ І ІВĚСЪ ПОБРАТАНЕ 

2-й вариант: РАВЬІ І ІВĚРЪ ПОБРАТАНЕ 

ПОБРАТАНЕ, БРАТАНЪ — побратим, від слова побрататись — стати названими братами, потоваришувати братськи на вік (Даль). По-болгарськи, в переносному змісті, побратан — союзник. 

Отже, переклад тексту: 

1-й варіант: РАВЬІ І ІВЕСЬ СОЮЗНИКИ (БРАТИ) 

2-й варіант: РАВЬІ І ІВЕР СОЮЗНИКИ (БРАТИ) 

У Руському літописі [7] під 986 роком (за рік до розповіді посла, записаного Недімом) повідомляється про посольство хазарського кагана до київського князя Володимира. Саме з цим посольством міг прибути на Русь кавказький посол. У зв'язку з цим, історики висунули два припущення: по-перше, оригінал Недімовського напису був виконаний у рік перебування цього посольства в Києві, і, по-друге, напис був «охоронною грамотою» — свого роду посольським документом». Текст напису, який підтверджує, що Равьі і Івесь (Равьі і Івер) союзники (брати), добре узгоджується з версією про призначення напису як «охоронної грамоти».

Розшифрування Недімовського напису, X cт. Особливо варто звернути увагу на українську граматику цього напису, а особливо на літеру "і", яка зазвичай трапляється на інших написах приблизно цього періоду, наприклад на стінах Софії Київської (XI ст.) або на мечі коваля Людоти (XI cт.) та ін.

Писала — стилі для письма з язичницькими елементами, X-XI ст. 

Ще одним археологічним доказом нехристиянського характеру слов'янської писемності на ранніх етапах її розвитку є знахідки писал. Оздоба писал має суто язичницький характер — на них зображені міфологічні тварини, солярна і рослинна символіка. Представлені навіть писала, що є моделями четиреликих і восьмеликих ідолів (?). Примітно, що на жодному з писав немає християнської символіки 

ПАМ'ЯТКИ РУНІЧНОГО ПИСЬМА В УКРАЇНІ 

Найдавніші пам'ятки такого роду відносяться до палеоліту і датуються XVII-XVI тисячоліттями до Р.Х. Прикладами таких пам'ятників можуть послужити руноподібні символи, накреслені охрою на Мамонтовому черепі, знайденому на Межиріцькій стоянці в Україні (Черкащина, Канівський район).

Проторунічні знаки на кістці мамонта за І.Г.Підоплічко

 Реконструкція розпису вохрою на черепі мамонта з поселення Межиріч на Черкащині 

Цей череп під час розкопок був знайдений при вході в житло. Лежав він лобовою частиною вниз (що сприяло збереженню малюнка). Композиція малюнка і його розташування свідчать про те, що цей розмальований череп знаходився при вході в житло у вертикальному положенні, будучи вкопаним в землю максилярною частиною. Малюнок розміром 30х30 см являє собою набір суцільних ламаних ліній (ширина — 8-10 мм), що виходять з одного місця і розташовуються кущеподібно. Усього таких ліній тринадцять, не рахуючи деяких коротких несуцільних. Між суцільними лініями групами розташовані округлі плями діаметром 8-12 мм. Плями погано збереглися, проте 31 пляма піддається опізнанню. Відносно семантики малюнка висловлені різні думки, припускають, що це символіка вогню, зображення язиків полум'я та іскор. Адже в ті часи клімат був близький до полярного і люди без вогню взимку просто не виживали. У міфології індоєвропейських народів голови деяких тварин, зокрема коня були вогненними, символізували полум'я. Зараз череп експонується в Зоологічному музеї у Києві. Вік знахідки — 20 000 років.

Чи не найдавніші рунічні символи зафіксовані у гротах святилища Кам’яна Могила. На плиті, що перекриває вхід в ґрот № 51-а співробітником Мелітопольського краєзнавчого музею Б.Д. Михайловим було виявлено графіті, котре можливо є старшорунічним написом. Стіни і стели ґротів та печер Кам'яної могили вкривають численні петрогліфи, зараховані О.Н.Бадером до неоліту, епохи бронзи і залізного віку: орнаментальні мотиви, зображення тварин (у тому числі мамонта), ритуальні сцени та ін. Таким чином, порожнечі Кам'яної могили використовувалися людиною протягом декількох тисячоліть, в тому числі і в перших століттях нашої ери. Напис, за повідомленням Бориса Михайлова, займає близько 16 см у довжину, у висоту — від 3,5 до 6,4 см.

Та чи не найвідоміші з пам'яток рунічного письма в Україні відносяться до Черняхівської археологічної культури і датуються приблизно II-IV століттями н.е. Ці пам'ятки утворюють своєрідну і відокремлену групу, котра чітко виділяється по матеріалам археологічних розкопок Рибакова (1960-ті роки), Тиханової (1957-1963 роки) та інших дослідників на території розповсюдження черняхівської культури — території лісостепового Подніпров'я між Дінцем і Дністром та Прутом і вздовж Буга. Деякі пам'ятки визначаються як «ймовірно рунічні» самими керівниками польових работ, інші ж видаються «вельми сумнівними».

До числа безсумнівно рунічних відносяться, наприклад, знаки на уламках кераміки з розкопок у селі Лепесівка, опублікованих М.А.Тихановою [8]; тієї ж думки, що дані знаки є слідами писемності, дотримувався й відомий румунський археолог Б.Мітря

Інший приклад — так-званий «ріпневський фрагмент» — осколок кераміки з-під села Ріпнева, Львівської області, знайдений В.Бараном, що містить рунічний напис: 

Спроба дешифрування фрагменту з Ріпнева В.А.Чудіновим 

Надзвичайно цікавою є слов'янська глиняна посудина, виявлена у 1967 годy на pаскопках y селі Військове (на Дніпpі). Hа її повеpхні нанесено напис, що містив 12 позицій і використовував 6 знаків. Hапис не піддається ні пеpекладу, ні пpочитанню, незважаючи на спроби дешифровки. Однак, слід зазначити певну схожість гpафіки цього напису з графікою pyнічною. Схожість є, і не тільки схожість — половина знаків (тpи із шести) збігаються з pyнами Фyтаpка. Це pyни Дагаз, Гебо і другорядний ваpіант pyни Інгyз — pомб. 

Календарний горщик із села Військове 

Таким чином, саме існування рунічної культури у Черняхівських племен слід вважати встановленим фактом. Інша справа, що цілим рядом дослідників ця писемність, приписується не слов'янам, а германцям, і насамперед готам. Так, дійсно, готи у своїй міграції досягали території розповсюдження черняхівської культури і цілком могли вплинути на етногенез черняхівських племен, але доводи, що подаються на користь германського походження черняхівської писемності, щонайменше, дивні. Логіка цих доводів така: черняхівські руни є германськими остільки, оскільки германцями є самі черняхівці. Останнє ж виводиться з того, що вони користувалися германськими рунами, котрі є германськими тому що.., і так далі, по замкнутому колу. Між іншим, сама Тиханова, висловивши припущення щодо готської приналежності знаків, напис по-германськи прочитати не змогла. 

Тема докириличного письма в Радянському Союзі взагалі довгий час була затабуйована, і будь-які серйозні знахідки, якщо вони свідчили про якісь там руни чи інші докириличні знаки, що стосувалися слов'ян — засуджувалися на вищому рівні. Кричущим фактом цього роду можна вважати самогубство молодого епіграфіста із Москви Н.В. Єнговатова. У розпал хрущовської відлиги він дозволив собі не тільки пошуки стародавньої слов'янської писемності, а й повідомлення про свої результати в суспільно-політичному друці, журналі «Огонёк», ряді газет і тижневиків. І хоча він перебував ще на дальніх підступах до вирішення поставленого завдання, у нього вистрілили з наукової гармати головного калібру: в журналі «Советская археология» № 4 за 1960 рік була опублікована стаття двох академіків АН СРСР Б.А. Рибакова і В.Л. Яніна«Про так звані» відкриття" Н.В. Єнговатова". Фахівців вищого гатунку в СРСР тоді не було. Подальша кар'єра молодого вченого була закрита, і він застрелився. Через деякий час, тим же Б. А. Рибаковим була вже визнана неспроможність версії готського походження Черняхівської культури, віднесеної ним же до кола найважливіших праслов'янських культур початку-середини I тисячоліття н.е. 

Ще однією пам'яткою рунічного письма, зафіксованого на теренах України, є напис в супроводі декількох символічних зображень на сталевому наконечнику списа, піднятому біля села Сушично на Волині. Залізний інкрустований сріблом наконечник списа був викопаний при польових роботах навесні 1858 вурочищі Великий Гронд на південно-західній околиці села Сушично (30 км на північний схід від міста Ковель в Камінь-Каширському районі Волинської області, Україна). Він знаходився на невеликій глибині, безпосередньо під дерновим шаром в лісистій болотистій місцевості. Виявив йогоЯн Шишковський і передав своєму родичу, відомому польському збирачеві старовини А. Шумовському, який направив фотографію наконечника одному із найавторитетніших рунологів XX століття, датчанину Людвігу Францу Адальберту Віммеру. Знахідка датується ІІІ століттям н.е., а рунічний напис на ній вважається одним з найдавніших в Європі. 

Ковельський наконечник з рунами 

Через поширеність у XIX ст. рунічних антикварних підробок, спис із Ковеля не відразу було оцінено археологами, його, як й інші пам'ятки, запідозрили в підробці. До другої світової війни наконечник зберігався в Берліні. І лише Л. Віммер, зазначивши дуже архаїчний характер цих рун, розшифрував напис як чоловіче особове ім'я — TILARIOS (Тиларій), а сам спис назвав найдавнішим готським списом і вказував на надзвичайну його схожість, як по декору, так і по напису з наконечником, знайденим у 1865 році в Бранденбурзі. І знову Бранденбург! Слід зауважити, що земля Бранденбург в Середні віки була слов'янською і називалася Бранібор, тобто «Оборонний сосновий ліс». Так що подібність одного спису, знайденого на одній слов'янській землі (в Україні) зі списом, знайденому на іншій слов'янській землі (Оборонному бору), цілком могла мати місце. У цьому зовсім не варто добачати непрямий доказ германського походження спису. 

Наприкінці війни (1941-1945р.) наконечник був вивезений уВерхню Франконію і там знову зник. Вістря Ковельского наконечника має загальну з втулкою довжину близько 15,5 см і максимальну ширину близько 3,0 см (вимірювання В. Краузе), з реберцем у всю довжину вістря і з округлою втулкою. На обох сторонах ковельського наконечника (А, В) праворуч і ліворуч від реберця срібною інкрустацією нанесені символічні та літерні знаки. На втулці є два паска, кожен з трьох кілець. Інкрустація була досить сильно пошкоджена вже до того часу, коли наконечник витягли із землі, однак більшість знаків читається досить впевнено. Варто зауважити, що символічні знаки у вигляді з'єднаних разом ком зустрічаються на пам'ятках Північного Причорномор'я сарматської доби, зокрема на сарматських списах й тамгах, а також відзначені в Ірані часу перших Сасанидів. 

ВИСНОВКИ 

Отже, нарешті можна відповісти на поставлене запитання: Чи були руни у слов'ян? Так, були. І ці руни давніші за Футарк, сягають часів допотопних цивілізацій. Це випливає і з наведених вище писемних джерел (німецькі хроністи), і з аналізу археологічнтх пам'яток (Кам'яна Могила, Мізин, Черняхів, Ковельський наконечник і т.д.). Руни слов'янами наносилися на камені, надгробні плити, пограничні стовпи, особисті прикраси та ритуальні предмети, вирізувались на наконечниках списів, клинках мечів, піхвах. Завдяки рунам закликалися на допомогу вищі духовні сили наших Предків. Таким чином, сам факт існування докириличної писемності у слов'ян можна вважати беззаперечним. 

На основі гіпотез, які висунули антропологІсаак Тейлор та датський рунолог Людвіг Віммер, можна стверджувати, що руни потрапили в Європу шляхом перебування готів в Північному Причорномор'ї (сармати), Середземномор'ї (елліни) та Аппенінах (етруски), звідки також вони мігрували в Альпи. Контактуючи з культурами перелічених народів, готи сформували свій алфавіт і понесли його вПівнічну Європу: Данію, Швецію, Норвегію, Ісладнію, Гренландію тощо. Для тамтешніх племен принесені знаки стали справжньою священною таємницею, походження яких пов'язувалося з богами асами та Одіном — родоначальником і ватажком германо-скандинавського етносу. За теорією Тура Хейєрдала, Одін — цілком історична особистість, жив на рубежі нашої ери в Приазов'ї (!) і переселився в Скандинавію зі своїм народом (аси) через тиск римлян. Походження етноніму «аси» від однойменної назви сарматського племені асів-алан дуже ймовірним вважав історик Г. В. Вернадський. Цю гіпотезу почасти підтверджує й ісландський поет-скальд, історіограф Сноррі Стурлуссон (1171-1241), за його свідченням королівство Одіна знаходилося десь на Дону, звідки прийшли алани-аси (яси). А в давньоісландських піснях, що ввійшли в збірники «Молодшу» та «Старшу Едду», часто згадуються назви «Троя» та «Фракія», які так чи інакше пов'язані з Причорномор'ям. Отже, всюди фігурує колиска індоєвропейських народів. 

Маємо тепер достатньо причин вважати рунічну абетку спорідненою слов'янам. Причому, у слов'ян вона була самобутня і універсальна, писемна і водночас магічна, служила їм і азбукою, і методом сакральним ритуалів. Ця унікальна знакова система лежить в основі всіх індоєвропейських типів мов, міфологій, культур, ритуалів, сакральних доктрин, календарних систем, астрологічних спостережень та була успадкована від Гіпербореїв-Атлантів. Пізніше її «позичили» германцям — вони зберегли Традицію і створили свій рунічний ряд — Футарк. 

Руни апелюють до потаємних глибин родової і космічної пам'яті, до архетипів, закладених у людині віками. Це дуже важливий інструмент для сучасної людини. От тільки, в бажанні опанувати рунічне ремесло, варто остерігатися новотворів, котрі видають себе за першооснову — так-звані «слов'янські руни» різних асових, ахіневичів, інглінгів та інших. Як говориться в ісландській «Сазі про Егіля»:«Рун не повинен різати той, хто в них не тямить». Зауважимо, що на даному етапі дослідження слов'янської руніки, ми радимо не вдаватися до експериментів та застосовувати у своїй практиці Старший Футарк (24 руни), який у середовищі рунологів вже давно став класичним, позбавлений деструктивних вставок та елементів, достатньо напрацьований, йому присвячено безліч літератури. Тим більше, як було доведено вище, він аж ніяк не чужерідний слов'янам, а навпаки. 

У даній статті ми лише окреслили основу, від якої можна відштовхуватись, відповіли на одне із запитань, яких насправді безліч. Щоби розкрити існуючу проблематику повністю, відновити рунічну систему наших Предків та почати застосовувати її на певному рівні, необхідно приступити до повноцінного та масштабного дешифрування стародавньої слов'янської спадщини, потрібні незалежні лінгвістичні, географічні та археологічні дослідження, їх вичерпний аналіз. Сподіватимемось, це станеться в майбутньому, не зважаючи ані на релігійні, ані на політичні перешкоди.

© Культурно-просвітницьке товариство «Спадщина Предків» 

Використані джерела: 

1. Титмар Марзебургский. ХРОНИКА. В 8 книгах / 2-е изд., исправл / Перевод с лат.И.В.Дьяконова. 

2. Немецкие анналы и хроники X — XI столетий. — М.: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2012. — 560 с. 

3. Андреас Готтлиб Маш. Сокровища Ретры// Пер. с немецкого А.А. Бычкова. — М.: ИЦ «СЛАВА!» -2006. — 352 с., ил., карты. 

4. Али ал-Масуди. Золотые копи и россыпи самоцветов.- 800 с.: ил. (Серия «Восточная коллекция») 

5. Крачковский И.Ю. (ред.) Путешествие Ибн-Фадлана на Волгу. М.-Л.: Издательство АН СССР, 1939. — 193 с. 

6. Gustav Flugel. Kitab-al-Fihrist. Leipzig, 1871—1872. 

7. Махновець Л. Є. (пер.) Літопис руський за Іпатським списком. Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989. — 614 с. 

8. М.А.Тиханова. Раскопки на поселении III-IV вв. у села Лепесовка в 1957-1959 гг.//Советская археология, 1963. 

9. М.А.Тиханова. Еще раз к вопросу о происхождении черняховской культуры // КСИА, 121. 1970. 

10. М. А. Тиханова. Следы рунической письменности в черняховской культуре // Средневековая Русь. М., 1976. Стр. 11 — 17. 

11. И.В. Ягич Вопрос о рунах у славян / / Энциклопедия славянской филологии. Издание Отделения русскаго языка и словесности. Имп. Акад. Наук. Вып.3: Графика у славян. Спб., 1911. 

12. Э.А.Макаев. Язык древнейших рунических надписей. М., 1965; 

13. А. Шумовский, Острие с рунической надписью, найденное в деревне Сушично. Вестник археологии и истории. СПб., 1888, вып. VII 

14. Ф. А. Браун, Разыскания в области гото-славянских отношений. Сборник ОРЯС АН, т. XIV, № 12. СПб., 1899, стр. 267-268. 

15. Э. И. Соломоник, Сарматские знаки Северного Причерноморья. Киев, 1959, стр. 43-44.

  16. П. Бурачков, О памятниках с руническими надписями, находящихся на юге России. Записки Одесского общества истории и древностей, т. IX. Одесса, 1875. 

17. Ф. А. Браун, Днепровский порог в рунической надписи. Сборник археологических статей, поднесенный А. А. Бобринскому. СПб., 1911, стр. 207. 

18. Гриневич. Праславянская письменность. Результаты дешифровки. Т.1 — М.: «Общественная польза», 1993. 

19. Гриневич. Сколько тысячелетий славянской письменности (О результатах дешифровки праславянских письменных памятников) // Журнал «Русская Мысль», 1991 (3 1-12). 

20. А.В.Платов. Мифы и магия индоевропейцев, вып.2,1997. 

21. А.В.Платов. Руническая магия. М., 1994. 

22. А.В.Платов. Культовые изображения из храма в Ретре; 

23. Куев К. М. Черноризец Храбр. София, 1967. 

24. Чудинов В.А. Надпись на черняховском сосуде из Ромашек // Экономика, управление, культура. Сборник научных работ, выпуск 7. Государственный университет управления. М., 2000 

25. Чудинов В.А. Надпись на черняховском пряслице из Лепесовки // Четвертые культурологические чтения «Культура и образование». Институт молодежи и ИППК МГУ. М., 1999 

26. Чудинов В.А. Проблема письменности черняховской культуры // Экономика, политика, культура. Сб. научных докладов. Научные доклады Московского общественного научного фонда, вып. 58. М., 1998 

27. Андреас Готтлиб Маш. Сокровища Ретры// Пер. с немецкого А.А. Бычкова. — М.: ИЦ «СЛАВА!» -2006. — 352 с., ил., карты. 

28. Серяков М.Л. Русская дохристианская письменность. — СПб., 1997. — 107с., 49 ил., табл. 

29. Копарев Е.А. Древние славянские письменности. — М., 2014. — 170 с.: ил. 

30. Соломоник Э.И. Сарматские знаки Северного Причерноморья. — Киев., 1959. 

31. А. Абрашкин. Скифская Русь. От Трои до Киева. М.: Вече, 2008. 

32. Г.В. Вернадский. Древняя Русь. 

33. Т. Хейердал. В погоне за Одином. По следам нашего прошлого. 2008

+1
681
RSS
19:36
+1
Якщо визнати слов'янську рунічну писемність офіційно — треба кардинально переписувати історичну науку. А це дуже важко… _шкодую
Головне почати. Це ж так круто, усвідомити, що ВСЯ європейська писемність пішла з наших теренів.

Випадкові Дописи