До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Як я побачила власну Душу

Як я побачила власну Душу

Не знаю, як на кого, а на мене цикл різдвяно-новорічних свят у колі родини справляє дуже згубний вплив. Бо як тільки мої дорогі вуйки, цьотки і всі решта всідаються за спільний стіл, відразу починаються розмови про хвороби-болячки, біди-нещастя, нестачу грошей і пішло-поїхало. Складається враження, що кожен з них прагне виглядати нещаснішим за інших. І скільки б я не переконувала їх, що думки матеріальні і те, що думаєш чи говориш обов'язково до тебе прийде, до них не доходить. Чому українці, збираючись гуртом, не залежно від причини зібрання, відразу починають жалітися на своє життя? Напевно це треба зробити національним видом спорту і проводити чемпіонати.

Так було і цього разу. Не встигли ми сісти за стіл до Святої вечері, як почалися балачки: хтось вмер, когось паралізувало, ще когось з роботи звільнили, чиясь фірма збанкрутувала, чийсь чоловік втік до коханки з усім добром, лишивши жінці трьох дітей і не виплачений кредит. А пенсія маленька, а ціни ростуть, а гривня падає, а чиновники крадуть, а Пуйло наступає… Одним словом: «Караул!!! Кінець Світу таки настав ще в 2012 році».

Раніше я вміла якось відмежовуватися від усіх цих теревенів, але не того вечора. Моїй дорогій родині таки вдалося пробити дірку своїм негативом в енергетичному щиті, який я вчилася формувати вже кілька років. Додому я повернулася геть виснажена, пригнічена, та ще й добряче змерзла поки доїхала. І так мені стало себе шкода. Сама, в холодному ліжку, в порожній темній квартирі, де в тиші лиш чути ритмічне цокання годинника. А далі? Самотність, старість, неміч, смерть… Життя втратило сенс. Почався напад паніки. Серце вискакувало з грудей, кисню не вистачало, здавалося стеля от-от мене розчавить.

Але десь на краю свідомості ще жевріло якесь раціональне зерно і зберігався досвід моїх хитань-блукань у пошуках духовних практик. Мабуть саме це мене й врятувало. Я сіла на ліжку, замотана в ковдру, щоб зігрітися, і почала дихати глибоко й повільно, заспокоюючи серцебиття. Паніка трохи відступила, але перспектива безрадісного майбутнього все ще залишалася. Стало так себе шкода, що сльози потекли рікою. А з ними прийшло й полегшення, спазм відпустив, тіло розслабилося, зігрілося.

Я зрозуміла, що всі ці страхи не мої, а навіяні спілкуванням з родичами. У свідомості виникнула афірмація, яку я стала повторювати безліч разів: «Цей страх чужий. Цей страх чужий. Цей страх чужий. Чужий, чужий, чужий...» І страх поступово розчинився. Коли його зовсім не стало, в голові сформувалася нова афірмація: «Я сміливо дивлюся в майбутнє». Вже зовсім заспокоївшись, я вмостилася на ліжку, згорнулася калачиком, накрилася ковдрою і стала повторювати її до безкінечності. Провалюючись у глибокий сон, я зловила останню ліниву думку: «Добре було б побачити власну Душу і зрозуміти нарешті, чого ж вона хоче».

Наступне, що я побачила, була глибока оксамитова чорнота відкритого космосу всіяна діамантами зірок. Десь унизу і трохи збоку висіла блакитна куля нашої Землі. Я не бачила власного тіла, і добре усвідомлювала, що в космосі не може бути ні верху ні низу, але тим не менше, чітке відчуття напрямків зберігалося. І холоду космічного я теж не відчувала. Мені було абсолютно комфортно. Я озирнулася навколо. На певній відстані від себе побачила наше Сонце, а ще далі і збоку й інші планети.

Раптом поряд зі мною з'явилася якась істота. Вона мала мої риси обличчя, тільки зовсім дитячі, десь років так на п'ять чи шість приблизно. Волоссячко русяве, хвилясте, зав'язане у два мишачі хвостики. У мене були такі самі в першому класі. Замість ніг у неї був хвіст, наче в русалки. І поводилася вона в космічному вакуумі як рибка в акваріумі, то пірнала, то ніби вистрибувала з води, робила сальта й піруети і дзвінко сміялася. Їй було весело.

— Ти хто? — спитала я.

— Я — твоя Душа, — відповіла істота. — Ти ж сама хотіла мене побачити.

— А що ти тут робиш?

— Граюся.

Моя Душа простягнула руку і підхопила блакитну кулю Землі на вказівний пальчик так, наче це був маленький м'ячик. Планета повільно оберталася, було видно як хмари закручуються в циклони, а під ними проглядалися океани й континенти. Душа розглядала Землю як красиву чарівну іграшку, їй було цікаво. Я, а точніше моя Свідомість, дивилася на все це і розуміла абсурдність ситуації. Якась істота (я все ще не могла повірити, що це моя Душа) одним пальчиком тримає цілу планету, а десь там унизу я сплю в своєму ліжку.

Надивившись, Душа повільно відпустила Землю, і та повернулася на свою орбіту. Душа засміялася і заплескала в долоньки з радості, ніби було чимось надзвичайним, що планета має своє місце. Тоді вона зачерпнула, як жменю кольорових камінців, цілу Сонячну систему і піднесла ближче до своїх очей, щоб краще роздивитися. Сонце і всі планети, з Плутоном включно, повільно оберталися в на долоні, як складна механічна іграшка. Душа довго розглядала все це, а потім обережно повернула Сонячну систему на її місце.

Ми знову зависли над блакитною кулею Землі. Десь вдалині світило Сонце. Душа озирнулася навколо і спитала:

— А який великий Всесвіт?

— До краю Всесвіту тринадцять мільярдів світлових років, — тут же видала відповідь моя Свідомість. — Це, якщо ми знаходимось в його центрі.

— Я завжди в центрі, — впевнено промовила Душа. — Це ж я його створила. А давай подивимось, що знаходиться за його межами.

І крутнушись у балетному піруеті на кінчику свого хвоста, Душа розправила величезні рожево-бузкові крила і стала схожою на казкового метелика. Змахнувши крилами вона помчала до краю Всесвіту.

— Зачекай. Це ж так далеко, — в розпачі скрикнула Свідомість.

— Це тобі тільки так здається, — засміялася Душа.

Наступної миті ми вже були біля тонкої, схожої на серпанок, межі Всесвіту, що відділяє його і тримає вкупі. А ще через мить опинилися в іншій Реальності. Вона світилася й переливалася молочно-білим світлом і меж її не було видно, хоча залишалося відчуття певного закритого простору. А наш Всесвіт, схожий на сріблясту кулю, лежав на якомусь столі. Там було ще багато різних тумбочок, столів і поличок, на яких лежали інші всесвіти і інші душі там теж були, кожна зайнята своєю справою. Але мою Душу не цікавила та нова Реальність, вона захоплено дивилася на наш Всесвіт. Обережно взяла його в руки, крутнула на кінчику вказівного пальця, як вже колись робила це з Землею, тоді поставила на місце і задоволено кивнула.

Душа схилилася над Всесвітом, глибоко вдихнула і… пірнула всередину. Не змигнувши й оком, ми вже знову були біля рідної Землі. Душа весело засміялася, затріпотіла крильцями і випустила зі свого серця промінь любові й тепла, який м'яко огорнув усю планету. Наситивши Землю енергією, таким самим променем огорнула цілу Сонячну систему, а потім і весь Всесвіт, наповнюючи його теплом і любов'ю.

— Звідки в тебе стільки енергії? — здивувалася Свідомість.

— А тут вся енергія тільки моя, — усміхнулася Душа.

Озирнувшись навколо, Душа задоволено зітхнула, як після добре зробленої роботи, змахнула крилами і пірнула на Землю. Наступної миті я відчула, як її крильця лоскочуть мою серцеву чакру. Згорнувши крила, Душа наче кошеня скрутилася калачиком у мене в грудях, перетворилася на коштовну перлину, потім зменшилася до розмірів іскорки і, зблиснувши останній раз, нарешті розчинилася… в мені.

2016.01.23, Львів


Автор: Дзвінка Сопілкарка

+4
553
RSS
06:57
+2
Все у всьому. Інколи здається що люди спеціально затягують себе у негатив — більшу щільність, щоби потім спрацював ефект пружини котрий виштовхнув би в позитив — Твій приклад. Та не слід забувати і про ефект маятника — вище в позитив, на наступний раз нижще в негатив. В кінці кінців таке розбалансування зможе відцентрувати лише більш радикальне рішення.
Більшість же людей в яких самоіндетифікація виражена лише в межах егрегора і егрегор діє через них бажаючи так саме загнати суспільство (суспільний егрегор) в негатив — найбільше стиснення «пружини» щоби потім сягнути нових висот розвитку позитиву. Думаю задля центрування цього процесу також не обійтись без радикальних рішень. Та починати слід з одиниці — самого себе: " Витягни колоду зі свого ока та будеш краще бачити як витягнути трісочку з ока ближнього твого".
Насправді це така Гра

Все просто, є бажання ускладнити схема описана тут: svitoch.in.ua/videos/7-scho-take-garmoniine-myslennja.html
«И если вы не живете, то вам и не умирать»… так співається у пісні. Але це буде лише пустим існуванням, у якому нема розвитку.
Через свідому відмову від бажань я теж уже проходила. Якщо реально позбутися геть усіх бажань, то стає нецікаво жити. Тут важливо навчитися розрізняти свої власні й чужі, навіяні кимось, бажання, емоції а почуття. Ось це і є найважливішим і найважчим. І саме цього я ще не навчилася.
11:36
+5
Чудовий досвід. Перкрасний досвід! Радію, що Душа і свідомість зблизились, тепер Душа поведе. Образ Душі побачений таким, який легше сприйняти.
Те що описує Віктор — називається качелями, тобто кроки вперед і назад. Але спри1йняття визначає це як негатив і позитив. Це тільки сприйняття. Щасти! Радію!!!
09:57
+1
Розбір «качелей» в цьому відео
13:54
+2
Це була та сама Душа-Атман, яка одночасно є і Брахманом. Тому всі енергії — її! А щодо конкретного образу, то як правильно сказала пані Марія — він проявився таким, яким його було легко сприйняти.
17:56
+2
Якщо Дух це Вогонь, то Душа Один з язиків Полум«я — природа Одна — Вогонь. Досвід — супер
20:59
+3
ВОГОНЬ — це, якщо словами — частина, проявлена частка Духу, проявлена в частині проявленої матерії). Природа Духу не вогонь, вогонь проявляється як одна з вібрацій Духу. Найчастотніша стихія матеріального світу. ДУХ — енергія, Сила Творця. Ця тема безмежна, вогонь лише крапля, щасти!
20:55
+3
Так, Душа була побачена, провела по тому, що усвідомлює мозок як простори проявлені. ЦЕ ПОВЕРХНЕВЕ БАЧЕННЯ, але ДУША БУЛА ПОЧУТА, СПРИЙНЯТА!
ДАЛІ буде інше сприйняття.
21:03
+3
Буде сприйняття коли зміниться ставлення до родини, людей, простору. Родина прийшла і зосереджує увагу на кармічних ВУЗЛАХ, які ВАМ ДАЄТЬСЯ ЗМОГА РОЗВ«ЯЗАТИ! Тому Родині глибокий уклін і вдячність!!! Усім родинам українським. Душі їх прагнуть вирватись. Помогти треба, тим більше якщо для цього є все! Основне — чисте серце, яке БАЖАЄ ЦІЙ РОДИНІ ДОБРА! Ставлення ваше і бачення ваше змінить їх життя. Щасти!
22:11
+3
Родині глибокий уклін і вдячність!!!

11:06
+2
Ух ти ж, скільки матеріалів до роздумів!!!

Чому українці, збираючись гуртом, не залежно від причини зібрання, відразу починають жалітися на своє життя?

«Совкова» звичка (що наслідує звичці українського населення, окупованого чужинцями-імперцями ще за часів царату): якщо публічно прибіднюватися — можливо, комісар в шкірянці (московит-окупант) не помітить, як добре ми живемо насправді й не влаштує продрозверстку (не перевезе до вічно голодної Московії наше добро).

Раптом поряд зі мною з'явилася якась істота.

Себто, власне EGO бачить свою ж душу… Ой, як цікаааааво!..

Замість ніг у неї був хвіст, наче в русалки.

Дуже важлива деталька!!!

Сонце і всі планети, з Плутоном включно...

Ваше EGO чомусь користується застарілими знаннями: адже 2006 року Плутон виключили з переліку планет Сонячної системи й включили до переліку т.зв. «карликових планет» разом з Церерою та Еридою.


Наступної миті ми вже були біля тонкої, схожої на серпанок, межі Всесвіту, що відділяє його і тримає вкупі.

Отже, у всьому нашому Всесвіті діє лише евклідова геометрія?!
Бо інакше б Ваше EGO разом із душею не досягло би «межі Всесвіту»…
Згідно з сучасними уявленнями, цієї «межі» не існує в принципі: «центр Всесвіту» — це будь-яка його довільно обрана точка, а на безкінечній відстані від такого довільно обраного «центру» гравітаційні сили замикають Всесвіт сам на себе. І там вже діє не евклідова геометрія, а геометрія Лобачевського: в ній евклідова геометрія є лише окремим випадком.


Душа наче кошеня скрутилася калачиком у мене в грудях, перетворилася на коштовну перлину, потім зменшилася до розмірів іскорки і, зблиснувши останній раз, нарешті розчинилася… в мені.

Другий дуже показовий момент!

Дякую за інформаційно насичений матеріал.

Перефразовуючи «Понеділок починається в суботу» братів Стругацький, суцільний «невмитий соліпсизм».

«Невмитий» — себто, в первозданному вигляді, ще не рафінований і не ректифікований…

Цікаво почитати, яким чиєсь інше EGO уявляє наш Всесвіт.
Ваше EGO чомусь користується застарілими знаннями: адже 2006 року Плутон виключили з переліку планет Сонячної системи й включили до переліку т.зв. «карликових планет» разом з Церерою та Еридою.

Ну, взагалі-то, для астролога усі тіла Сонячної системи є планетами і Плутон, і Церера з Еридою, і Хірон з Юноною, які записані в клас астероїдів, і навіть Сонце з Місяцем.
Дуже важлива деталька!!!

Другий дуже показовий момент!

І що ж такого важливого та показового ви побачили в моєму сні?
Ну, взагалі-то, для астролога усі тіла Сонячної системи є планетами

Так… Тому спілкування на вищому плані з Вами відбувалося… на рівні астролога — назву це так.

І що ж такого важливого та показового ви побачили в моєму сні?

Схиляюсь до точки зору шановного Доброслава:
В даній публікації явно описане спілкування «нижчого Я» (EGO, нижчої Душі) з Духом (Вищою Душею), який проявився у формі русалки, тому що цей образ найбільше підходив для того, щоб EGO могло його сприйняти і не злякатися.

Отже, приймається за основу: Ви побачили власний Дух у вигляді русалки! Це та сама пічка, від якої танцюємо… Ab ovo, так би мовити.

Але тоді й виникає дуже цікавий нюанс: чому Ваш Дух набув саме такої форми, а не іншої?! Я ж письменник, я полюбляю за найменші нюанси чіплятися — бо потім з отаких нюансів розкручуються вельми цікаві речі…
Отже, русалка «з хвостом»:

Та русалка, яка англійською називається mermaid. Вона ж ундіна. Персонаж, характерний для народів Європи! Але не для української міфології… Бо в нашій міфології русалка геть інша:


Українська русалка — це нижчий дух водної стихії. Це — росавка, від «роси». Українська русалка не має риб'ячого хвоста, бо вона не є ундіною. У нашої русалки ноги нормальні.
А тепер згадайте, що я писав про розмову з духами рідної землі! Ну, це для мене… Натомість Ваш Дух з'явився Вам уві сні не в образі української «росавки», а у вигляді європейської ундіни! Особисто для мене це дуже влучно характеризує людину, її ментальні орієнтири, культурні обрії. У даному разі вони не стільки українські, скільки загальноєвропейські.
Або ж інший аспект: можливо, Ви перебуваєте під впливом масової культури, тому для Вас русалка — це або персонаж казки Андерсена:

— або ж дізнеївська Аріель:

Скоріш за все, я побачила свою Душу з хвостом, бо в цьому втіленні маю зв'язані ноги. І казка Андерсена тут близька до правди.
Я все ніяк не зберуся дописати свій життєвий сюжет для Світоча. Для НО я обрала неспражні аватарку і ім'я, бо там "істинними арійцями" вважали лише фізично досконалих. А потім це нове ім'я мені сподобалося, а більшість астрологів мають псевдоніми, то я вирішила його залишити.
17:14
+3
Раді бачити Ваше світле обличчя та такий же погляд у нас на Світочі!
«Світле» не тільки в значенні кольору

Я все ніяк не зберуся дописати свій життєвий сюжет для Світоча.

Цікаво буде почитати! Щиро дякую, що Ви є з нами на Світочі!
Я все ніяк не зберуся дописати свій життєвий сюжет для Світоча. Для НО я обрала неспражні аватарку і ім'я, бо там "істинними арійцями" вважали лише фізично досконалих.

Оля-ля!.. Мені, наприклад, було якось байдуже, вважають мене на НО справжнім арійцем чи ні. Я ні секунди не хотів приховувати ані власних ПІБ, ані фоток, ані «цікавого» національного коріння та релігійних уподобань. Просто при реєстрації мені було повідомлено, що так треба! Ну, то я й обрав нікнейм, максимально близький до справжнього (з власним іменем «Тимур де-Бальзак») + фотку в образі Бальзака.

Але, схоже, я настільки «вкарбував» себе у свідомості завсідників НО, як Тимур Литовченко, що в пості про вигнання нас звідти мене вони написали як якогось «Тимура Литовченка» — хоч там я проходив як «Тимур Де-Бальзак»… Отже, кого вони вигнали від себе (порушуючи власний кодекс інформаційної закритості), я так і не второпав…

Мабуть, це і є моя традиційна хуцпа
P.S. До речі, Ви симпатична! Могли б отаку аватарку зробити, наприклад:
Дякую за комплімент. Колись сяду побавитися з фотошопом.
18:37
+1
Дзвінко, дякую! Твоя стаття має вигляд художнього оповідання. Переданий словами прекрасний сон. Давайте умовимося, що Тіло без Душі не може існувати й гине. Отже ти, Дзвінко, могла побачити себе, свою Душу, немов у дзеркалі. таке можливо. Але роздвоєння, щоб одна частка душі побачила всю Душу, усвідомлюючи при цьому суб"єктність і Себе і Своєї Душі — такого досвіду я, здається, не мав.
Людина — це Дух + Душа + Тіло:

Все в комплексі.
Збірка.
Отже, Дух (EGO, «над-Я») — це не Душа, а Душа — це не Дух!
Тому Дух (EGO, «над-Я») здатен побачити всю душу!
Й не дивно, що авторка бачить власну Душу саме з позиції Духу — EGO, «над-Я»!!! Це лише зайвий раз засвідчує, що Людина насправді — це Дух (EGO, «над-Я»), тоді як і Душа, і Тіло людини — це її зовнішні комплексні (складені кожна з багатьох частин) оболонки. Тому в отаких снах людина і може побачити як власне Тіло, так і в екстремальних випадках — навіть власну Душу. Бо сон — це тимчасовий вихід Душі за межі тіла. А в екстреному варіанті, як тут — це навіть вихід Духу (EGO, «над-Я») за межі душі…
Зверни увагу, що авторка жодного разу (!) не бачить свій Дух з позиції Душі. Бо Душа — це теж оболонка, як і Тіло…
22:31
+3
EGO — це не Дух! EGO — це продукт діяльності інтелекту, тобто це рівень Душі. Це — «нижче Я». Те «Я» на якому зосереджена свідомість більшості людей в звичайному стані.

В даній публікації явно описане спілкування «нижчого Я» (EGO, нижчої Душі) з Духом (Вищою Душею), який проявився у формі русалки, тому що цей образ найбільше підходив для того, щоб EGO могло його сприйняти і не злякатися.

В даній публікації явно описане спілкування «нижчого Я» (EGO, нижчої Душі) з Духом (Вищою Душею), який проявився у формі русалки, тому що цей образ найбільше підходив для того, щоб EGO могло його сприйняти і не злякатися.

Саме так і було. Я сприймала усю ту катавасію з Душею своїм інтелектом, тим раціональним началом, яке все розкладає по поличках, всьому дає назви-ярлики і розуміє ЛИШЕ евклідову геометрію.
Про те, шоб побачити Дух, мою власну частинку Бога, я можу тільки мріяти.
06:49
+2
Тимуре, Дзвінка підмітила, що українці, збираючись разом, люблять побідкатися. А євреї ж як?
Так само. Бо як українці, так і українські євреї — в даному разі, є спадкоємцями «радянських людей». В свою чергу, «совки» — це вироджена форма населення Російської імперії. Правителі ж останньої успадкували стиль поводження із власним народом, як із населенням завойованих, підкорених в результаті війни територій: пришлють своїх баскаків, ті здеруть податки «з диму» й відвезуть своєму князьку. А вже той відправляє частину «нацарьованого» хану в Золоту Орду.
Збирачі податей — баскаки діяли за принципом: краще зідрати з населення якнайбільше! Бо тоді місцевому князьку перепаде зайве… Якщо ж вдавати бідність, то, можливо, баскак і зглянеться на твоє становище. І злупить не сім шкур, а всього лише п'ять-шість.
Тому в сучасній Росії (головній спадкоємиці СРСР, віддаленій спадкоємиці Російської імперії та Московського царства) самі росіяни кажуть: у нас не заведено жити краще, ніж сусіди, такий стиль життя вважається «випєндрьожем», за це можуть почати капості робити — аж до фізичної розправи!
Звісно, тут потрібно зробити уточнення: сказане стосується лише «горизонтальних» прошарків суспільства. Бо «владна вертикаль» для того і призначена, щоб:

  • знизу догори люди заздрили «вищому начальству»;

  • згори донизу здійснювався грабунок «начальством» його «підлеглих».


Себто, коли у ВВХ сила-силенна палаців — це нормально, бо він — най-най-найголовніший в РФії й має право (отже, може реально) пограбувати будь-якого олігарха (Ходорковський, Березовський, Гусинський...). Олігархи ж грабують нижчестоячих… і так до пересічного бомжа — пограбованого й викинутого на смітник. Таким чином, чим вищий статус у «владній вертикалі», тим багатшою мусить бути людина.
Звісно, такий же «стиль управління» був перенесений і на українські терени з початком окупації Гетьманщини-України ще Московським царством. Тому й виробилася ця звичка публічно прибіднюватись що у українців, що у українських євреїв. Просто всім нам трохи легше вийти з цього лайна, ніж самим росіянам — бо у нас цей управлінський стиль все ж таки не віковічний, а привнесений ззовні.
10:23
+3
Але все таки певні відмінності є. У нас на Західній Україні в селах часто важливо, щоб було «краще як у сусіда». Тому часто із-зовні, наприклад, хати виглядають гарно, а всередині може бути біднувато. А на Сході (чим ближче до Росії), навпаки. Із-зовні хати виглядають просто жахливо, а всередині може бути цілком пристойно і багато дорогої техніки. Ну принаймні мені так розказували знайомі, які бували в селах на Сході України і в Росії.
Все вірно: чим ближче до Російської імперії — тим більше люди прибіднюються. А в Західній Україні, яка перебувала під впливом СРСР найменше, традиція геть інша: хата має бути ззовні краща, ніж у сусіда…
11:22
+3
А ще смішно виглядає коли на Великдень кожного року люди з наших західноукраїнських сіл масово з’їжджаються на міські ринки тільки для того, щоб купити новий одяг, який має бути обов’язково кращий ніж у сусіда буде
16:06
+3
Пане Тимуре! Може ще нам розповісте звідки походить наше рідне українське «Моя хата скраю, я нічого не знаю»?
Із превеликим задоволенням!

Колись у сиву давнину на порубіжжі між заселеними й розораними українськими землями та Диким Полем селилися середньовічні прикордонники — козаки. Вони мусили жити у стані постійної підвищеної боєготовності, бо коли з Криму через Дике Поле на українські землі нападали татари (бо тут було зручно брати ясир), то саме козаки-прикордонники першими зустрічали їх, першими витримували найнесподіваніший удар. Тож з'явилося козацьке прислів'я: «Моя хата скраю, ворога першим зустрічаю!»

В кількасотлітню добу поневолення українських земель тривала політика не просто зросійщення українців, але вихолощення українських сенсів. В контексті цієї політики козацьке прислів'я було замінене загальновідомим: «Моя хата скраю, нічого не знаю!»
Під час Євромайдану нарешті сплив із забуття початковий сенс цього прислів'я. Але то сталося на межі 2013-2014 років… Але ще за кілька років до того Ваш покірний слуга написав в колонці редактора «Наша зоряна хата» (літературний журнал «УФО», №3(9)'2009, с.1) наступне:

Візьмемо відому приказку: «Моя хата скраю». Що звідси випливає? А от і не вгадали: зовсім не «нічого не знаю»! Аж ніяк! Якщо моя (твоя, його, її…) хата є крайньою, це означає, що будь-яка українська оселя може в будь-який момент стати форпостом для стрибка вперед, у майбутнє. За виглядом будь-якої хати судитимуть про всю Україну. І навіть якщо моя (твоя, його, її…) хата є, швидше, схроном на тимчасово окупованій ворожими силами території — треба бути готовим у підходящий момент вийти зі схрону і відвоювати своє — українське.
То що, хіба «моя хата скраю» — такий вже нікчемний принцип?!
Не знаю, хто як, а редакція «УФО» намагається зробити все можливе для того, щоб наша зоряна хатинка дійсно мала достойний вигляд! Тому й розміщуємо на титульній сторінці напис «Найкраща українська фантастика». Сподіваюсь, нам вдається тримати планку. Принаймні поки що…

А до того, як і після того, я казав те саме по Радіо Культура — мене нерідко запрошували туди як письменника і журналіста. Мені багато заперечували: мовляв, принцип «Моя хата скраю» для державотворення не годиться, він нікчемний. Ті ж таки брати Капранови закликали мене не витрачати даремно сили на цей принцип… Інші ж навпаки погоджувались, що в моїй ідеї щось-таки є…
І от посіяні мною зернятка (зусилля щодо трансформації «загальновідомого» прислів'я) повернулись до мене з Євромайдану рясними сходами.
І я тим вкрай задоволений.
18:36
+3
Тобто вважаєте, що «Моя хата скраю, я нічого не знаю» — було насаджене із-зовні і мало стосується менталітету українців?

В кількасотлітню добу поневолення українських земель тривала політика не просто зросійщення українців, але вихолощення українських сенсів. В контексті цієї політики козацьке прислів'я було замінене загальновідомим: «Моя хата скраю, нічого не знаю!»
Це хибний орієнтир, який заводить на манівці.
Хоча якщо слідувати йому — може і справді виникнути ілюзія, що він нібито відповідає менталітету українців.
23:16
+1
Мені згадався ось цей експеримент СБУ:

Так, працівник СБУ, під виглядом пересічного жителя міста, заніс в Івано-Франківський автовокзал муляж саморобного вибухового пристрою із годинниковим механізмом. Він залишив його на одній із лавок у приміщенні. Тривалий період часу (близько години) не було жодної реакції з боку керівництва автовокзалу та присутніх громадян. Після чого його було демонстративно переміщено з лавки на підвіконня однієї з кас по продажу квитків. Окремі громадяни при виявленні муляжу вибухового пристрою, не повідомляючи правоохоронні органи, інших громадян у приміщенні, самі залишали автовокзал – проявляючи при цьому повну байдужість до інших людей!


Скажіть, у якій країні ще таке можливо?
Мабуть, в Росії та в Білорусі.
Хоча і своя «вертикаль» у євреїв, звісно, теж існує. Є таке єврейське прислів'я: якщо хочеш досягнути істинної величі — мусиш Тору вивчати, а не в крамниці торгувати. Наша єврейська родина була з розряду саме таких, я тобі якось писав. У мене один з прапрадідів — відомий рабин, другий — казенний рабин Проскурова (тепер Хмельницький). Прадід-управдом робив недозволене радянською владою: прописував у підвал київського будинку селян, які врятувались від Голодомору. По суті, це був злочин — рятувати якихось там селян, які винні в приховуванні зерна від влади… Бабуся працювала в республіканському наркоматі лісової промисловості, в евакуації була третім секретарем обкому партії по Хакасії, могла би після війни не до Києва повертатися, а залишитись в Абакані і зробити кар'єру. І всі вони були безсрібниками, й мою маму в такому дусі виховали: хочеш спати спокійно в своєму ліжку — нехай зайва копійчина до твоїх рук не прилипне!
Тож хоча на Подолі нашу родину поважали, але водночас і зневажали, бо жили ми завжди бідно. Тому моїх предків вважали трохи «мішіґіне» — хворими на голову. От була у моєї мами подруга дитинства — дочка лікарів: тато — стоматолог, мама — гінеколог. Ооо, це були поважні люди! Мама ще й вийшла заміж за українця — вчинила неправильно. Тому я (як син від змішаного шлюбу) занепав ще глибше від мами… Натомість ота її подруга, коли теж закохалась в українця, вчинила «вірно»: під тиском сім'ї порвала з коханим і залишилась дівувати… Потім емігрувала до США… І от в 2007 році приїхала до Києва, привезла сюди американських племінників — показати, де народились їхні предки…

І знаєш, що її найбільше шокувало?! Як це якийсь там напівкровка, син цієї непутящої Жанки став відомим письменником?! На той час у мене ще не було ні срібної статуетки «Коронації слова», ані виданих «Фоліо» історичних романів. Але орден архистратига Михаїла я вже мав… І «чорну книгу» фантастики з «До комунізму...» їй подарували… Тому в останній день перебування подруги в Києві у неї з мамою відбулась неприємна розмова, яка просто-таки шокувала мою бідолашну маму: «Як так сталося, що твій Тімка вибився у письменники з 15-ма книжками?! Ти ж неправильно заміж вийшла, вся твоя сім'я — мішіґіне на мішіґіне, ти сама несповна розуму, що вийшла заміж за Івана. А от я — дочка двох лікарів, хоч і живу в США, та вище медсестри не піднялася...»
Ну, поїхала вона собі додому… Але чим далі, тим було гірше: в 2010 році я став срібним призером «Коронації слова», пішли друкуватися мої романи в «Фоліо»… Переправили цій жінці до США ті самі романи, що й ти читаєш — «Орлі, сина Орлика» та «Помститися імператору». Знов вона телефонує і знов запитує те саме: «Як таке сталося?! Твій син не може бути письменником — але він письменник, я це змушена визнати». Зрештою, вони пересварилися остаточно.
Тому у тутешніх євреїв, звісно ж, є своя ієрархія. По «вертикалі» згори донизу розповсюджується зневага, знизу догори — заздрість. Хіба що всередині кожного прошарку, по «горизонталі» стосунки все ж більш людяні. Але не між «вищими» й «нижчими» прошарками! Там все по-іншому.
10:30
+4
Ваша розповідь цікава! Але:
Зрештою, вони пересварилися остаточно.

Інакше і не буває, якщо кров ставити вище за людяність. Тому мені часто смішно бачити як люди так сильно «паряться» цією «чистотою раси, рідною — нерідною кров’ю і т.д. У мене це зразу асоціюється з якимись доісторичними часами. Хоча це і не дивно, мабуть. Тому що воно саме звідти і тягнеться.
08:38
+3
Знову, Тимуре, я читаю твої коментарі дружині. І сміємося, і радіємо за тебе разом. Люба вражена твоєю щирістю. Каже, що ти справжній патріот-українець. Я вже дочитую твій роман ПОМСТИТИСЯ ІМПЕРАТОРУ. Це серйозна філософська штука. Плюс вища математика у структуруванні роману. Плюс велика майстерність у перенесенні на папір твоєї буйної уяви. Хай-но…
Це серйозна філософська штука.

+100500
От саме тому, що це «серйозна філософська штука», вдягнена в «палітурку» авантюрно-історичного роману, його й не брався видати ніхто протягом 5-ти років, попри наявність диплому «Коронації слова», як своєрідного перепускного квитка у світ письменницького марнославства.

Бо іноді мені ДОВОДИЛОСЬ ЧИТАТИ ВІДГУКИ НА КШТАЛТ: «Ну, цей Литовченко й утнув! Нібито пригодницька книжка, читається легко, не відірвешся — але після неї у мене в голові немовби хтось мозок перебовтав! Все геть перевернулося. Це ж уміти так треба...»
08:42
+1
Дзвінко, а чи є народи, люди яких, зібравшись разом, говорили б про РАДІСНЕ? Може це цигани?
08:44
+2
Доброславе, моя дружина колись написала оповідання ПОЛІТ МОЄЇ ДУШІ. Може розмістити тут допис?
09:40
+3
А цього оповідання зараз ніде немає в Інтернеті? Тобто чи раніше його вже десь не викладали?
Якщо ніде немає, тоді можете публікувати. Якщо воно велике, то краще розбити на кілька частин, додаючи до назви публікацій номер частини.
18:25
+2
Доброславе, вказане оповідання опубліковано не в інтернеті, а у Збірнику творів Трипільських інтернатівців. Хай-но я його розшукаю.
06:54
+2
І ще раз перечитав, Дзвінко, цей твій допис про політ душі. Гарно написано. І коментарі цікаві які! Наш СВІТОЧ розвивається!

Випадкові Дописи