До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Чого вони хочуть

Чого вони хочуть

На розміщений Дзвінкою Сопілкаркою матеріал "Не треба чистити рід!" друг Анатолій Висота зреагував наступною реплікою (цитую): «Все, чого хочуть мертві, це щоб їх залишили у спокої. Кожне згадування покійного, це прив'язка його до теперішнього. І не просто, а в СТАРІЙ його якості». Та якби ж воно було так просто, не виникало би жодних проблем у відносинах живих з потойбічним світом. В такому разі світ був би влаштований приблизно так, як змалював «король жахів» Стівен Кінг в романі «Лангольєри», екранізованому режисером Томом Холандом в 1995 році:

Себто, люди проживали б якийсь кавалок історії, а слідом за ними йшли би своєрідні «чистильники» — оті самі гострозубі лангольєри, які пожирають відпрацьоване минуле так, що від нього і сліду не лишається.

Однак, мабуть, недарма американський філософ, поет та есеїст Джордж Сантаяна (1863-1952) сказав: «Хто не пам'ятає свого минулого, той приречений пережити його знов». Саме тому скільки існує людство, стільки й тягне на собі вантаж власної історії. А отже — порпається в тому вантажі, щось прискіпливо розглядає, вишукує, намагається зробити з минулого якісь висновки...

Чому?! Й навіщо?..

За великим рахунком, це класична проблема «батьків і дітей», а ширше — предків і нащадків. Полярні тенденції з цього питання можна висловити наступними формулюваннями:

  • батьки хочуть, щоб діти повторили їхній життєвий шлях, при цьому досягнувши ще більших висот, ніж самі батьки;
  • батьки не хочуть, щоб діти повторювали їхній життєвий шлях.

Прикладів як полярних, так і проміжних тенденцій можна навести досхочу, однак тут можна побачити один важливий момент: старше покоління чогось хоче від молодшого. Приблизно як в епізоді про Шурку Матроса і його маму з відомого серіалу про Мишка Япончика:

«Навіщо мамі гроші? Мамі потрібно, щоб її просто поцілували!»

Й «король бандитів» реагує: «Якщо не цілувати вас, то хто потім згадає за нас?!»

Звісно, можна заперечити, що тут йдеться про відносини живих батьків і живих дітей, коли ж люди помирають, то все змінюється. Однак навіть сам же друг Анатолій розуміє, що це не так! Наведу його ж власні слова з його ж власної публікації "Анатолій ВИСОТА: А ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИ? (4) – 06.17": «Люди створені, як джерело потужної енергії для управління структурними елементами Всесвіту і як потенційні Людино-Боги (Сини і Дочки Божі) для поповнення Божественної Ієрархії».

Таким чином, якщо прийняти концепцію про Землю як своєрідну «школу» для розвитку і вдосконалення людей, то разом з тим доведеться прийняти й іншу концепцію — про «живу» (постійну і, головне, обопільну) взаємодію світу живих зі світом померлих! Бо в концепції Василя Крутова читаємо: «Людина була створена, щоб виробляти для ієрархічних систем і Землі необхідні їм на цей проміжок часу енергії», — отже, Василь Крутов не заперечує зв'язок живих людей з «тонким» світом! Як і друг Анатолій не заперечує, що люди поступово поповнюють ієрархію Людино-Богів… що без взаємодії людей з «тонким» світом, без впливу на нього неможливо.

От тому «лангольєри» неможливі також! Адже немає потреби знищувати минуле — бо воно потрібне… Бо зв'язок «тонкого» світу (куди відходять минулі покоління, які вимирають), потойбіччя, «світу богів» із реальним земним світом не є одностороннім. Бо зворотний зв'язок (вплив реального світу на «тонкий») — це те, що на мові теорії управління називається «негативним зворотним зв'язком», а на мові техніки — «системою противаг і запобіжників». Бо без НЗЗ (в теорії управління) чи СПЗ (в техніці) система в цілому працювати не може. Бо рано чи пізно піде в рознос, і все завершиться повним хаосом...

А отже, коментар друга Анатолія, з якого я почав матеріал («Все, чого хочуть мертві, це щоб їх залишили у спокої. Кожне згадування покійного, це прив'язка його до теперішнього. І не просто, а в СТАРІЙ його якості»), щонайменше не відповідає дійсності. Бо мертві, які хочуть, щоб їх залишили у спокої — це лише один полюс. Бо мусить існувати й інший полюс — мертві, які не хочуть, щоб про них забували!!! Які хочуть, щоб живі винесли той чи інший урок з їхніх життів… А це неможливо, якщо не згадувати про таких померлих. Бо не згадуючи про них, ми прирікаємо себе на повторення їхніх помилок.

Щоб далеко не ходити, згадаю про свого українського діда Івана Федоровича Литовченка. За переказами, то був царський офіцер, який встав на бік революції, почав робити кар'єру в системі ЧК-ОГПУ-НКВС, дослужився до особистого тілоохоронця (а може, начальника особистої охорони?..) спочатку Генерального, згодом Першого секретаря ЦК КП(б)У товариша Косіора. Й насамкінець, був знищений разом з високим начальством, яке охороняв. Отже, цей чоловік повірив революційній пропаганді. Потім почав робити кар'єру в революційних каральних органах. Потім охороняв того, хто організовував геноцид (шляхом Великого Голодомору) народу, до якого належав мій дід. І якби ж в нагороду він отримав від системи шану і повагу за довгу вірну службу!.. Проте натомість система безслідно знищила його, розвіяла на порох так, що й досі кінців не знайти.

Що мені робити з таким дідом?! Забути про його існування, «залишивши у спокої»?.. Це те саме, що приректи себе, свою сім'ю і свій народ на «повторення» подій 1917-1938 років. Навряд би мій дід хотів такого «повторення», інакше його дружина і син (мої бабуся й батько) не переховувалися б усе життя від тієї каральної машини, яка знищила мого діда… Їм би навпаки кинутися в пащеку монстра НКВС-КДБ, а не ховатися від нього все життя!..

Зайнятися практикою «очищення роду»?! Намагатися «спокутувати» гріх діда тим чи іншим чином?! Теж не вихід. Бо через такий егоїстичний прояв власної недалекоглядності я можу легко створити «петлю часу»: якщо «очищу» помисли діда, то він не піде служити системі, а протистоятиме їй! Тоді система знищить його значно раніше, дід не встигне одружитися, не народиться мій тато… і я сам. Тоді хто ж очистить помисли мого діда?! А якщо дід не протистоятиме системі, а, наприклад, емігрує — тоді у нього буде інша дружина, інша дитина (замість мого батька) — отже, своє власне існування я і в такому разі заперечую. Знов-таки, хто ж очистить помисли мого діда?!

Залишається інший вихід: прийняття минулого мого роду таким, яким воно було. Моєму дідові не потрібно, щоб я забував про його сумну долю — а отже, повторював його помилки. Йому не потрібно також, щоб виходячи з егоїстичних міркувань («як краще для мене»), я «виправляв» би його помилки, «очищував» його помисли, зверхньо «повчав» його, як жити. Моєму дідові потрібно лише, аби я зрозумів, на якому етапі та в чому саме він помилився!

От що нам потрібно: прийняття минулого...

Це близько до того, про що розповідає фільм "Шосте відчуття". Його маленький головний герой боявся мерців — бо думав, що вони хочуть якось нашкодити йому. А вони всього лише хотіли, щоб малий їх вислухав!!! А по можливості й допоміг — як цей хлопчик у підсумку допоміг викрити вбивство маленької дівчинки її мачухою.

Що ж до мене… Свого часу друг Анатолій добре відгукнувся про мій роман «До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять». Але якщо відштовхуватися від тези: «Все, чого хочуть мертві, це щоб їх залишили у спокої», — то цей роман я не мав би дописати в принципі! Адже коли в 1989 році мама випадково викинула мої чернетки першого варіанту, я не знав, відновлювати роман по пам'яті чи ні?! Лише купивши у вересні 1991 року перше видання «Книги пам'яті Бабиного Яру», я відшукав там всіх трьох героїв-євреїв, вигаданих мною від початку й до кінця. І саме зрозумівши, що я насправді нічого не вигадав, а навпаки вгадав і десятикласницю Соню Ставську, й її дідуся Боруха Пінхусовича Ставського, і його друга Самуїла Сахновського, реально розстріляних в Бабиному Яру, я зрозумів остаточно: роман треба відновити за будь-яку ціну!!!

Це могло означати одне: мої герої не розлютились на мене за те, що я потривожив їхню пам'ять — навпаки, вони хотіли, щоб я розповів про них в художньому творі! До речі, маю тому непряме підтвердження… Коли на початку «лихих 90-х» основними засобами моєї письменницької праці були грубі зошити, кулькові ручки, друкарська машинка і стос паперу, то по завершенні того чи іншого твору лишалася купа чернеток, які я зазвичай або спалював, або топив у Дніпрі. Зокрема, спалювання відбувалося на Трухановому острові: знайшовши якесь старе вогнище, я набирав купу хмизу, розкладав багаття, потроху спалював на ньому всі паперові чернетки, а попіл закопував.

Коли ж настала пора спалити чернетки другого варіанту роману "До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять", я раптом зрозумів, що маю ретельно зібративесь утворений спаленими чернетками попіл… і розвіяти його дванадцятьма порціями над місцями поховань, згаданими в романі! Це відчуття вкрай збентежило мене, бо це нагадувало якийсь незрозумілий магічний ритуал, що докорінно суперечив християнству — а я тоді вже активно вивчав Біблію… Тим не менш, у мене в душі виникло стійке відчуття: вони мають прочитати те, що ти про них написав — дай їм таку можливість, принеси на їхні могили попіл чернеток!!!

Не маючи сил протистояти цьому відчуттю (бо письменник мусить не воювати, але співпрацювати з духами землі, на якій живе), картаючи себе за виконання «магічного обряду», тим не менш, я все так і зробив. Спочатку ретельно спалив усі чернетки, ретельно зібрав весь попіл в спеціальну чисту торбинку. Потім поїхав на ріг вулиць Фрунзе і Коротченка (тепер вулиці Кирилівська й Олени Теліги відповідно) і навпроти трамвайного парку ім.Красіна (депо «Поділ») висипав три пригорщі попелу: там починається сюжет, там спочатку Соня знаходить загиблого Юру, потім він зустрічає Мишка. 3 душі — 3 пригорщі… Далі поїхав на Куренівський цвинтар, де висипав 4 пригорщі попелу на чотирьох згаданих в романі тамтешніх могилах. Ще 4 порції попелу висипав на могилах Байкового цвинтаря — бо рівно стільки тамтешніх поховань згадується в романі. Нарешті останню — 12-ту порцію відвіз в Бабин Яр. Зайшовши за меморіальну Менору, розв'язав і вивернув торбинку. Потужний вітер, перемішаний з дрібним весняним дощиком, дув мені в спину, тому одразу ж підхопив попіл і поніс його туди, де колись було урвище Бабиного Яру, з третьої спроби таки засипане землею...

І так, я знаю: там, в «тонкому світі» роман прочитали і схвалили. Ніхто не був проти. Бо з моїх плечей тільки тоді немовби звалилася важелезна кам'яна брила. Розумієте?! Вони не тільки не заперечували, щоб я згадав про їхні трагічні життя й смерті — вони були тільки за це!!! Бо 1,5 сторінок в романі-документі Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр» їм було замало — потрібен був повномасштабний твір!!! І мій роман в часі обігнав і цілком документальні книги Анісімова, і ґрунтовні дослідження Нахмановича.

Завдяки нашим книгам (Кузнєцова та моїй — художнім, Анісімова й Нахмановича — документальним) з'явилися всі оці пам'ятні знаки. Чи були жертви трагедії проти того?! Це ж бо «прив'язки», які не дозволяють живим залишити їхню пам'ять у спокої… Однозначно заявляю: ні!!! Принаймні мій роман прочитали і схвалили — це точно. А роман цей дозволив зв'язати в один чіткий ланцюжок низку «радянських» катастроф ХХ століття. 

А якщо я (через свій роман) зробив такий ланцюжок явним — не виключаю, що це вплинуло на його завершення! Інакше максимум в 2011 році могла би, наприклад, завалитися гребля чи дамба Київського моря. Тоді Київ могло би змити, міг би завалитися за «принципом доміно» весь Дніпровський гідрокаскад… Але цього не сталося! Бо через усвідомлення трагедій ХХ століття Україна пішла шляхом очищення від комуністичної зарази. Останнім за ліком етапом цього очищення став Євромайдан і відбиття російської агресії.

Україна рухається у вірному напрямі — тому вищі сили і вберегли її від чергової катастрофи! А повернути на правильний шлях допоміг, зокрема, мій нібито непомітний романчик, прочитаний і схвалений в «тонкому» світі...

От тому я й кажу: минуле не потрібно забувати, минуле не потрібно «очищувати», «відбілювати» — минуле потрібно приймати таким, яким воно було. 

І йти далі в майбутнє!

+2
76
RSS
19:10
+2
Ну що ж… Я обіцяв — я відрефлексував _соромлюсь
08:37
+2
Гарна рефлексія, друже. Прийнятний логічний ланцюг. Лиш не кажи РОМАНЧИК на свій вагомий твір «До комунізму...». Ось що я скажу. В християнській концепції передбачено ОДНОРАЗОВЕ втілення людини. Душа відлітає і спостерігає за тим, що роблять її нащадки. Тут прийнято:
1. Вивчати життя предків, щоб не повторювати їхні помилки;
2. Молити Бога, щоб полегшив страждання душі за допущені помилки (гріхи).
А є й інший — арійський (ведичний) світогляд, згідно якому:
1. Душа отримує все нове й нове тіло для постійного навчання-вдосконалення;
2. Душі з новим тілом бажано знати помилки, допущені при попередньому втіленні, щоб їх не повторювати. Оскільки для більшості людей пам'ять про попереднє втілення заблокована, то люди намагаються знати про життя ВСІХ предків, щоб не допускати їхніх помилок;
3. Але при кожному ЗГАДУВАННІ померлих, їхній ментальний план появляється поруч і ПРИВ'ЯЗУЄТЬСЯ! А це заважає душі отримати нове тіло.
То що ж робити?
1. Згадувати своїх предків поки не вивчиш їхні колишні помилки. І це полегшить життя теперішнього втілення;
2. Забути за своїх предків, відпустити їх для нового втілення.
І ніякого ЧИЩЕННЯ РОДУ.
От бачиш, друже: спочатку згадувати, а вже потім відпустити! І це як мінімум на 50% відрізняється від твоєї першої репліки
_вибачаюсь
І чому ж я мушу мало не обценьками витягувати з тебе цю концепцію, га?!
_божевільний
Бо предки можуть хотіти що завгодно… але ж мусять знати, що без вивчення їхнього життєвого шляху від них не відчепляться!
_вибачаюсь
Лиш не кажи РОМАНЧИК на свій вагомий твір «До комунізму...».

Бачиш, така річ… В «До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять»:
1. сконцентровано стільки надважливих світоглядних речей;
2. в настільки незначному, як для цього жанру, обсязі;
3. і замишлялися й писалися всі ці дуже зрілі за змістом речі в настільки юному (як просто для людини, так і для сучасного письменника) віці...

— що мене самого й досі не полишає подив, як я на таке спромігся.
Коли ми в школі «проходили» творчість Лермонтова, то якось розумілося саме по собі, що «Героя нашого часу» він написав до того, як загинув на дуелі в 26-річному віці. Але це ХІХ століття, тоді терміни життя були іншими! А за теперішніми мірками, в суспільстві зразка кінця ХХ століття подібні речі письменник має створювати років в 40-50, не раніше…
Перший варіант «До комунізму...» (ті самі чернетки, випадково викинуті мамою) я створив в 1989 році. Ось тобі просто арифметична операція:
1989-1963=26 (!!!)
Отже, перший варіант цього роману я створив… у «лермонтовському» віці! Бо в 1991 році (28-річний вік) я просто відновив роман по пам'яті, переписав наново останній «сон» і завершив роботу остаточно взимку 1992 року (29-річний вік). Гадаєш, я не розумію справжньої масштабності цього твору?! Чи, можливо, я не усвідомлював свого «лермонтовського» віку?! Та я вже тоді почувався таким собі літературним «динозавром», який з першої половини ХІХ сторіччя якимсь дивом вповз в кінець ХХ сторіччя!
Найбільше побивалася за загиблим Лермонтовим «найзнаменитіша бабуся російської літератури» — Єлизавета Арсеньєва. Вона настільки довго й багато плакала за онуком, що насамкінець у неї повіки перестали відкриватися без сторонньої допомоги — принаймні так про неї подейкують… Отже, вона казала: «Мій Міша створив усе, що створив, доживши до 26-річного віку. А уявіть, на що б він спромігся, якби прожив довше!..»
Отож, друже мій, я знаю, на що спромігся б Лермонтов, якби не загинув у 26-річному віці… Але одне діло знати це в теорії, а зовсім інше — жити з цим! Бо редактори часописів та видавці чекають від сучасних 25-30-річних письменників одного, я ж пропонував їм твір дещо іншого рівня. Та на початку «лихих 90-х» не всі редактори й видавці були готові почати розглядати це на предмет публікації! Навіть зараз буває таке, що люди читають роман, потім кажуть: «Ну, нормально, зараз багато хто таке пише», — тоді я прошу подивитися на дату написання роману… й у людей очі на лоба лізуть!!! Бо писалося це в 1989-1992 роках хлопцем, якому ще 30-ти не було!!! А замишлялося ще раніше!.. А матеріал починала збирати ну просто дитина!..
_вибачаюсь
У мене самого це в голові насилу вміщується, тому вже вибачай, друже, які епітети я вживаю щодо твору, написаного у віці, коли я був вдвічі молодшим, ніж тепер!..
12:22
+2
А хто з дітей робить справжній аналіз життя покійних батька-матері? Та й з плином років оцінка змінюється. Те, що змолоду здавалося помилкою, у зрілих літах раптом стає зразком для наслідування і навпаки. А постійне згадування Мойсея, чи Шевченка навряд щоб сприяло черговому втіленню їхніх душ
А постійне згадування Мойсея, чи Шевченка навряд щоб сприяло черговому втіленню їхніх душ

1. Не думаю, що прив'язка до згадок живими є аж настільки міцною…
2. Тим паче, для зрілих душ, які пройшли вже явно не одне втілення й накопичили потужну особисту енергетику!
3. Є відомості про те, що розвинені душі (мабуть, з енергорівнем 700+) втілюються лише час від часу та й те за власним вибором. Отже, на них прив'язки через згадки точно не діють! Як і закони карми…
12:31
+2
А щодо твого, Тимуре, життєвого подвигу, то він твій лише частково. Треба знати, що кожна людина є інструментом впливу на інших людей. Інструментом в руках Творця. А особливо потужними інструментами є письменники — ці Божі посланці. Отже ти, друже, ще до народження був обраний і посланий з місією зміни світогляду українців. Читачі твоїх творів дивуються дивними образами, як ось ПІДЗЕМНИМ київським світом. Ну от взяв Тимур-юнак і придумав! Насправді ці образи є ДОПОМОГОЮ Творця.
Добре, друже, це твоя думка — дякую, що її висловив по-дружньому саме ти… _соромлюсь

Випадкові Дописи