До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Прикидатися бідним

Прикидатися бідним
Джерело матеріалу:

Обмороження і переломи в черзі за останнім айфоном, ймовірно стануть останнім епізодом епопеї під назвою «російське лакшері». Ще два роки тому люди робітничих професій брали участь в змаганні «бути не гіршим за інших» та скуповували дорогі гаджети і машини, нерідко в кредит. Через рік тринькання змінилося економією, а сьогодні показна розкіш дедалі частіше згадується в зв'язці з дурістю й поганим смаком. Що ж сталося?

Сьогодні молоді не полюбляють нічого стабільного: знімають житло в місті, де є супермаркет та інтернет, купують одноразові меблі в «Ікеї», а одяг і авіаквитки тільки на розпродажах. Золото і блискітки тепер йдуть в незмінному комплекті з іронією, а «дорого-багато», «лакшері» («лухар», «важкий люкс») перетворилися в хештеги-маркери поганого смаку. Кричуща розкіш нульових, здається, остаточно канула в небуття. Зате з'явилася інша крайність.

Можна назвати це пародією на бідність: непримітний нормкор, пиво по акції, хвастощі речами, знайденими на розпродажу, і розповіді про те, як вписався пожити в чужому місті на халяву. Дедалі частіше таке можна почути від людей небідних, які зайняті на креативних роботах і живуть в столиці у власній квартирі. Але навіщо прикидатися, що живеш голодно, коли гроші в тебе все-таки є?

Якщо вірити статистиці, то ми дійсно стали біднішими. Наприклад, опубліковане торік The Guardian дослідження даних Люксембурзького центру з вивчення доходів, де проаналізовано інформацію за останні 30 років, показало, що заробітки молодих людей сьогодні нижчі, ніж будь-коли з початку промислової революції. Аналітика Young Invincibles, заснована на даних Федеральної резервної системи, стверджує, що 25-34-річні американці заробляють на 20% менше, ніж їхні батьки в тому ж віці. Сьогодні більшість молодих людей в США живуть з батьками, причина чого — в величезних кредитах за навчання і непідйомних цінах на нерухомість.

Додайте до цього агресивну атаку маркетологів, які винаходять все більш витончені ходи, аби продати вам чергову модну річ. Заради інтересу вбийте в гугл слово «мілленіали»: більшість статей будуть про те, «як змусити працювати мілленіалів» і «як продати мілленіалам щось».

Коли тебе розглядають виключно як ринкову одиницю, а потенціал оцінюють лише в маркетингових категоріях, хочеться зробити все, щоб піти від подібної системи оцінок.

Однак причина, по якій люди навколо — незалежно від фінансового становища — вдарилися в дауншифтинг і стали говорити про відповідальне споживання, не тільки в економіці. Причина в етиці та в кінцевому рахунку — в цінностях.

Тепер твій зовнішній вигляд має говорити про те, які цінності ти підтримуєш, а не про те, скільки ти заробляєш. У світі, де на перший план виходить боротьба з несправедливістю у всіх її проявах, хизуватися покупкою iPhone X і перельотами бізнес-класом означає добровільно зробити себе мішенню народного гніву. Якщо раніше демонстративна розкіш викликала заздрість і роздратування, то тепер гнів, що загрожує непередбаченими наслідками. Тому Марк Цукерберґ ходить в одній і тій самій толстовці, а Іванка Трамп розповідає пресі історії про панк-юність.

Змінюється і саме уявлення про розкіш. Розкіш тепер не в будинках, яхтах і діамантах (хоча і в них також), а в хорошій освіті, можливості не вставати щоранку за будильником і в кількості годин, проведених офлайн.

У 1899 році економіст Торстейн Веблен у своїй знаменитій праці «Теорія дозвільного класу» вводить поняття «демонстративне споживання» для речей, покликаних сигналізувати довколишнім про високий соціальний статус їхнього власника. Розмірковуючи про те, що сьогодні стало показником соціального статусу, Елізабет Керрід-Хокетт, професор державної політики в Університеті Південної Каліфорнії вводить нове поняття — «непомітне споживання».

Багато речей, які вважалися розкішшю в часи Веблена, сьогодні стали надбанням середнього класу. Тому багаті стали використовувати набагато більш тихі позначки свого високого становища. Так, олігархи як і раніше демонструють свою заможність через звичні атрибути на кшталт ексклюзивних бентлі й закритих особняків. Але зміни у витратах на розкіш обумовлені заможною, освіченою елітою або тими, кого Керрід-Хокетт називає «спрямованим класом». По суті, йдеться про нео-япі, які визначають себе через зневажливе ставлення до споживання і зосереджені на накопиченні культурного капіталу та вражень, а не грошей.

Можливо, ключовим в історії з непомітним споживанням буде те, як воно відтворює привілеї в новий, досі небачений спосіб. Найпростіший приклад — з року в рік зростає ціна вищої освіти в Америці. Керрід-Хокетт пише: «Дані опитування споживчих витрат США показують, що з 2007 року той самий горезвісний 1% населення США (люди з доходом понад 300'000 доларів на рік) стали витрачати значно менше на розкіш. Фактично витрати на освіту найбагатших людей Америки збільшилися в 3,5 рази з 1996 року, а витрати на освіту людей із середнім рівнем доходу залишаються на тому ж рівні. Тому що на відміну від матеріальних благ, в останні десятиліття освіта стає дедалі дорожчою. У 2003-2013 роках вартість навчання в коледжі збільшилася на 80%, а вартість жіночого одягу збільшилася всього на 6%».

Одне слово, у вас має бути достатньо грошей, щоб робити вигляд, ніби для вас вони не важливі.

Чужа розкіш вже не кидається в очі як раніше тільки для тих, хто не пізнає нових маркерів розкоші. Тому толстовка Цукерберґа не наближає його до мільйонів пересічних людей, як би їм не хотілося зробити його символом покоління. Так само як гра буржуазії в лівацтво і дауншифтинг не наближає їх до справжніх бідних і боротьби з нерівністю.

Історія про уявну бідність в кінцевому рахунку — це історія про бажання виглядати кимось більшим, ніж простим обивателем і споживачем. Попри те, що споживаємо ми як і раніше набагато більше, ніж виробляємо, просто бути споживачем — соромно. І найкращий спосіб звернути увагу оточуючих на те, що ти робиш, — це всім своїм виглядом демонструвати, що гроші для тебе не важливі або, в крайньому разі, не стоять на першому місці, а заради мрії ти легко протягнеш пару тижнів на гречці й дешевому чаї.

«Доти, поки війна вважається хибною, вона збереже свою чарівливість; ось коли її вважатимуть вульгарною, вона перестане бути популярною», — цей афоризм Уайльда цілком можна застосувати і до показної розкоші.

Ставши вульгарною, вона втратила свою силу і перестала бути об'єктом бажання тих, хто ще десять років тому мріяв про брендові сумки і штані, а тепер мріє про запуск власного стартапу з мінімальними витратами і прораховує, як дешевше зняти квартиру на Airbnb.

+1
113
RSS
00:12
+1
Матеріал цей перегукується з відеороликом Валерія Пекаря, розміщеним тут Доброславом, де йдеться про ренту відносин як ознаку сучасності:

Випадкові Дописи