До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Вища ліга націй

Вища ліга націй
Джерело матеріалу:

Валерій Пекар про свідомість середнього класу, вищу лігу націй та нову національну ідею (відео)

Чому виборча реформа є ключовою для України та як активна меншість рухає країну вперед


Гість Politeka громадський діяч і засновник платформи «Нова країна» Валерій Пекар розповів, коли українці відчують позитивний ефект реформ, що означають для нас європейські цінності та чому не варто очікувати перемоги нових політичних сил.

Новий патерналізм

– В одній зі своїх колонок ви написали, що у третю річницю Майдану стало очевидно, що держава не лише не виконує своїх прямих обов’язків, а їх перебрало на себе громадянське суспільство. Тепер настав час для того, щоб громадянське суспільство навчилося висувати своїх людей у політику для того, щоб вони вже через політичне поле могли впливати на ситуацію. Наше суспільство до цього готове?

– Це було зрозуміло ще навіть у першу річницю Майдану. Я б навіть сказав, що це було зрозуміло ще на самому Майдані. Неспроможність української держави, власне, і виявилась у тому, що виникла криза, розв’язати яку змогла лише революція. Криза цілковитої залежності від сусідньої держави, фактично колоніальної залежності. Криза стрімкої зміни зовнішньоекономічного та політичного курсу, який був неприйнятний для більшості громадян. Фінансово-економічна криза, яка почалася ще до Майдану.

Навесні 2014 року стало зрозуміло, що держава неспроможна виконати свою базову функцію – захист власного суверенітету та громадян від ворожої агресії. Фактично всі ці функції взяло на себе громадянське суспільство: добровольчі батальйони, волонтерський рух, реформатори, які пішли працювати над трансформацією державної системи, підготовка законодавчих актів, забезпечення внутрішньо переміщених осіб.

Ставити політикум та суспільство на одну дошку неможливо. Головний підсумок трьох останніх років полягає в тому, що наше суспільство змінилося просто разюче, а політикум не змінився зовсім. Цей розрив і породжує всі соціально-політичні проблеми, які ми сьогодні вирішуємо. Соціум висуває абсолютно нові вимоги, всередині суспільства сформувалась меншість, яка готова не лише висувати вимоги, а й активно працювати. Політикум же продовжує грати за старими правилами.

– Так у нас і немає сумнівів у тому, що суспільство здатне і виконує державні функції. Питання в тому, чи здатні українці загалом голосувати за цих нових людей, якщо вони підуть у політику? Бо ситуація у країні змінюється, революції починаються і вщухають, починаються війни, у світі відбуваються карколомні зміни, а в нас, як кажуть: «Щоб сі не стало, але в Юлі будуть свої 7%». Чи не станеться так, що всі вимагають змін і нових облич, а голосують за старі?

– Дійсно, суспільство загалом не готово голосувати за нових політиків, бо воно залишається патерналістським і прагне обрати «доброго царя або царицю», які забезпечать нам усе необхідне для щасливого життя.

Соціологи кажуть, що наразі народжується «другий патерналізм», коли люди від держави вже нічого не очікують, об’єднуватися і працювати на власне забезпечення не готові, тому переносять фокус уваги на волонтерів. Він нічим не кращий за «перший патерналізм», бо волонтери – такі ж самі громадяни, які відчули більшу власну відповідальність за те, щоб бодай щось змінити у країні.

Отже, більша частина суспільства в нас не готова голосувати за політиків. Ці люди голосують за подарунки, за гречку, за 100-200 грн тощо. Але водночас менша частина суспільства давно готова голосувати за нових політиків. Ось тут проблема вже в цих політиках, бо голосувати нема за кого.

У сьогоднішньому політичному спектрі немає об’єднаної політичної сили, яка могла б зібрати голоси «постмайданівського виборця»: тих, хто чітко знає, куди має рухатися країна і готовий працювати задля впровадження змін. Таких людей близько 15-20% виборців. Власне, я боюся того, що на наступних виборах ці 20% будуть розпорошені між добрим десятком партій, які вважатимуть саме себе представниками цієї частини суспільства.

Еволюція на 35 років

– 2016 рік починався на такому підвищеному тлі: антикорупційні форуми, низка нових політиків оголосили про об’єднання. Але до кінця року ми бачимо, що навіть Михеїл Саакашвілі втрачає членів своєї умовної команди, «Демальянс» не збирається ні до кого приєднуватися, «Сила людей» стоїть на своїх позиціях, «Азов» створив власну націоналістичну партію, щось створює Наливайченко. Чи здатні ці нові політичні сили об’єднатися та створити відчутну конкуренцію нинішнім політичним проектам?

– Антикорупційні форуми на початку минулого року були спробою запустити великий народний рух на кшталт того, що був наприкінці 80-х–початку 90-х років. Тоді він називався «Народний рух за перебудову» і він об’єднав дуже різних людей – лівих, правих, інтернаціоналістів – яких об’єднувало лише одне: вони хотіли змінити долю країни. Була певна надія, що вдасться зробити щось подібне, але цього не сталося, зокрема, через помилки політиків і неготовність самого суспільства до такого великого єднання.

Для політиків перспектива створення подібного руху також виявилася непривабливою. Кожен продовжив розвивати власну політичну силу, будучи чомусь впевненим, що саме за нього проголосують ці умовні 15%, а решта отримає по одному відсотку. Це шлях у нікуди.

Якщо глянути, як розвивалися політичні процеси у країнах Центральної та Східної Європи після падіння комунізму, ми побачимо, що спочатку вони виконали перше загальне завдання: усунули від влади стару політичну еліту, яка довела свою неспроможність керувати країною. Уже потім можна посваритися між собою і розбігтися в різні ідеологічні табори. В Україні великого об’єднання з очищення політичної системи немає, а значить воно відкладається до кращих часів.

– До яких саме часів?

– Можливо, поки виросте нове покоління, яке висуне своїх представників, які будуть зацікавлені в об’єднанні.

– Одна з найцікавіших ваших тез полягає в тому, що «хороша революція призводить до початку еволюції і ми цей перелом уже пройшли».

– Я б сказав, найголовніша риса вдалої революції – вчасно закінчитися. Революція – це висока напруга, завжди переворот, а постійне перевертання ніхто не витримає.

У нас справді почалася еволюція, яку ми називаємо реформами. З іншого боку її можна назвати боротьбою з корупцією, бо це те саме. Ця трансформація почалася, хоча й іде дуже повільно через відсутність великих рушійних сил.

– Так скільки триватиме ця еволюція, щоб відчули її позитивні результати на рівні зарплат та якості життя?

– Такими темпами, як зараз, десь 35 років.

– І можливості пришвидшити цей процес немає?

– Звичайно, що такі шанси є. Аби пришвидшити цей процес, потрібно перезавантаження політичної системи та заведення в політику нових людей, які здатні рухатися значно швидше.

Пояснімо, як відбувається трансформація на прикладі дерегуляції. Скажімо, лише в одній сфері дерегуляції потрібно ухвалити 39 законів, а це означає 80 результативних голосувань у Верховній Раді. По хорошому, треба було зробити День дерегуляції в парламенті й ухвалити цей стос законів за день у першому читанні і за тиждень – у другому. Рішуче налаштована на реформи парламентська більшість так би і зробила. Наразі ж, коли ми бачимо 1-2-3 результативних голосувань на день за реформаторські закони, то вважаємо це великою перемогою. Це так само, як вважати марафонцем людину, яка з 42 кілометрів пробігла 10 метрів. Насправді марафонцем можна вважати того, хто пробіг хоча б половину, а ми від цього поки дуже далеко.

Середній клас, як спосіб мислення

– З одного боку всі соціологічні опитування свідчать про низькі рейтинги провладних політичних партій, а під час останніх виборів до об’єднаних територіальних громад Блок Петра Порошенка переміг у понад 100 громадах. Отже, пасивна більшість на виборах, вочевидь, перемагає пасіонарну меншість?

– У будь-якій суспільній трансформації є проста формула, яка її описує: активна меншість визначає напрямок, пасивна більшість визначає темп. Більшість апріорі нездатна визначити напрямок, тому завжди все суспільство рухається туди, куди показує ця активна меншість.

Активна частина обрала для себе європейський вектор, що означає не стільки євроінтеграцію, яка на сьогодні стала для нас дуже віддаленою, скільки наближення до європейських норм демократії, прав людини і економічних свобод. Останній пункт є визначним і боротьба з бідністю мусить закінчитися перемогою багатства, але це не означає, що олігархи мусять перемогти більшість народу! Це означає, що більшість українців мусять стати середнім класом. Якщо не з економічної точки зору, то хоча б зі соціальної точки зору: думати як середній клас, чинити та розвиватися як середній клас, формувати власне майбутнє так, як це робить середній європейський клас.

Власне, соціологи зазначають, що український середній клас уже формується більше не за ознакою рівня доходів, скільки за способом мислення. Це та сама активна меншість, яка визначила напрямок розвитку країни.

Це вони стояли на всіх Майданах, формували добровольчі батальйони та волонтерські рухи, висунули низку людей до виконавчої влади, де вони займаються справжніми реформами і навіть спромоглися провести декілька десятків нових людей до парламенту через різні партійні списки.

Але доки пасивна більшість очікуватиме добра винятково від держави, доти ми рухатимемося повільно. Якщо говорити в цьому контексті про політику: одна партія умовних реформаторів не зможе набрати більшість, це нереально. Не голосуватимуть люди з пасивної більшості за тих, хто несе їм зміни.

Стабільність і порядок несумісні з реформами. Саме тому так важко робити реформи у країні, де більшість не хоче нічого змінювати. Для них реформи – це трохи більше грошей у кишені, й усе.

Тому не треба думати, що нові політичні сили переможуть. Вони мають піти на вибори і взяти свої 15-20% у парламенті, що дозволить визначати порядок денний, серйозно працювати в комітетах і просувати реформаторські закони.

Бідні не тому, що дурні

– Якщо ми змінюватимемося до перших позитивних результатів 30-35 років, не факт що Євросоюз у нинішньому вигляді ще існуватиме, а якщо і буде, то може виявитися не готовим прийняти Україну до європейської сім’ї. Чи не призведе це до розчарування та реваншу чи то проросійського, чи то націоналістичного, чи якогось іншого дискурсу? Що тоді може стати «ідеєю фікс» для подальшого розвитку країни?

– Нам не треба іти до Європи для того, щоб лишень бути частиною Європи. Сам Євросоюз, вочевидь, дуже сильно змінюватиметься в найближчі роки. Нам потрібна Європа як символ тих цінностей, на яких стояла Революція гідності. Я їх уже назвав: свобода, права людини, економічний добробут і захист країни для подальшого розвитку.

Фактично, для нас бути європейцями – означає бути у вищій лізі націй. Суспільна трансформація, яка називається модернізацією, успішно відбулася десь у трошки більше, ніж 30 країнах світу. Багато країн хотіли б це зробити, але в них немає передумов, а багато країн узагалі не хочуть, або не можуть про це думати.

Україна має щасливу долю в тому, що вже стоїть на порозі модернізації. Давно зрозуміло, що саме треба зробити та як. Залишилося останнє і найскладніше: взяти і зробити.

– Що для вас особисто стане ознакою точки неповернення у процесі змін?

– Точок неповернення дуже багато. Колись я окремо писав про це і нарахував їх більш як десять, але головна – це формування більшого прошарку людей, які самі собі заробляють. Сьогодні саме становлення середнього класу та збагачення мають стати національною ідеєю.

Це ж жахливо, коли Україна перебуває на 162 місці у світі за рівнем економічної свободи за оцінкою Heritage Foundation! Ми сусіди в цьому списку з Кубою, Північною Кореєю та Туркменістаном. Це при тому, що за рівнем розвитку людського капіталу Україна перебуває між 25-35 місцями, що є достатньо непоганим показником. Отже, старе прислів’я «чому бідні, бо дурні; чому дурні, бо бідні» – точно не про нас. Ми – не дурні, а бідні через низьку економічну свободу. Ось це і треба змінити.

35 років – це ж поганий і інерційний сценарій. Це така собі лякалка для того, щоб примусити всіх нас робити щось інакше. Тепер треба зрозуміти, хто і що мусить робити інакше, а це якраз дуже просто: громадяни мусять об’єднуватися, політики мусять об’єднуватися, а люди мусять працювати на себе, ні від кого нічого не очікуючи, а нинішня політична еліта або рушить у реформах і зберігає владу та гроші, або піде геть пустою внаслідок зіткнення з тими, хто їх зневажає.

– Так український політикум є заручником олігархів і якщо і запроваджувати зміни, то під пильним наглядом своїх спонсорів. Хто кого подолає: олігархи незалежних політиків чи навпаки?

– Я б не співчував так нашій політичній еліті, яка настільки «заручник олігархів». Насправді, тут незрозуміло, хто чий заручник. Йдеться про те, що українська політика досі пов’язана зі старими моделями розвитку, коли величезна кількість телевізійної реклами, втручання в результати голосування та підкуп виборців спотворюють реальну картину електорального поля.

Нам потрібна виборча реформа, а це, до речі, лишень одна з 18 ключових реформ, яка за три роки ані трохи не просунулася. Коли люди кажуть, що жодних реформ немає – це неправда. Є лише одна така реформа – виборча. В усіх інших усе потрохи рухається.

У чому має полягати ця реформа? Головне – це позбавити політику олігархічного впливу: скасування мажоритарних округів, де все купується, відкриті списки, щоб громадяни самостійно відсіювали нечесних людей, обмеження політичної реклами і запровадження теледебатів, під час яких люди побачать реальних людей із реальними програмами, прозоре фінансування політичних партій. Ось ці речі здатні змінити обличчя нашого політичного класу.

Ілля Лукаш

+1
136
RSS
00:42
+1
Інтерв'ю дуже цінне! Шкода, що не побачив його раніше _шкодую
З іншого боку, минув рік від моменту запису відео. Можна дещо оцінити в ретроспективі… _чудово

Випадкові Дописи