До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Гнів батька

Гнів батька
Джерело матеріалу:

Напередодні повернення Берінга з довгої подорожі його син, маленький Том Берінг, зазнав нападу тітки Корнелії та її чоловіка, дядька Карла.

Том пускав у похмурій бібліотеці кольорові мильні бульбашки. За ним значилися злочини більш значні, наприклад, дірка на жовтій портьєрі, зроблена збільшувальним склом, розглядання картинок в «Декамероні», бійка з сином сусіди, — однак мильні бульбашки особливо схвилювали Корнелію. Просторий манірний будинок не виносив легковажності, й дядько Карл урочисто відібрав у хлопчика блюдечко з піною, а тітка Корнелія — скляну рурку.

Корнелія довго пророкувала Томові жахливу долю пустунів: стати злочинцем або волоцюгою — і, закінчивши догану, сказала:

— Бійся гніву батька! Тільки-но приїде брат, я безжально розповім йому про твої вчинки, і його гнів всією вагою обрушиться на тебе.

Дядько Карл нагнувся, взявшись у боки, і додав:

— Його гнів буде жахливим!

Коли вони пішли, Том забився в велике крісло і спробував уявити, що на нього чекає. Щоправда, Карл і Корнелія висловлювалися завжди пишномовно, але неодноразова згадка про «гніві» батька дуже бентежила Тома. Запитати тітку або дядька про те, що таке гнів, — означало б показати, що він злякався. Том не хотів доставити їм цього задоволення.

Подумавши, Том зліз з крісла і з гідністю попрямував в сад, мріючи дізнатися дещо від зустрічних людей.

У тіні дуба лежав Оскар Мунк, літератор, родич Корнелії, читаючи газету.

Том наблизився до нього безшумним індіанським кроком і закричав:

— Хуг!

Мунк відклав газету, обійняв хлопчика за коліна і притягнув до себе.

— Все спокійно на Оріноко, — сказав він. — Гурони пішли в прерії.

Але Том засмутився і не піддався грі.

— Чи не знаєте ви, хто такий гнів? — похмуро запитав він. — Нікому не кажіть, що я говорив з вами про гнів.

— Гнів?

— Так, гнів батька. Батько приїжджає завтра. З ним приїде гнів. Тітка пліткуватиме, що я пускав бульбашки і пропалив дірку. Дірка була маленька, але я… не хочу, щоб гнів дізнався.

— Ах так! — сказав Мунк з диким і незрозумілим для Тома реготом, який змусив хлопчика відступити на три кроки. — Так, гнів твого батька виглядає неоковирно. Чудовисько, яких мало. У нього чотири руки і чотири ноги. Швидко бігає! Очі косі. Неприємна особистість. Жахлива істота.

Том занудьгував і позадкував, з подивом розглядаючи Мунка, який настільки весело описує страшну істоту. У нього зникло бажання розпитувати когось іще, і він деякий час замислено бродив по алеях, доки не побачив дівчинку з сусіднього будинку, восьмирічну Моллі; він побіг до неї, щоб поскаржитися на свої нещастя, але Моллі, побачивши Тома, пустилася бігцем геть, бо їй було заборонено гратися з ним після спільного пускання стріл в шибки оранжереї. Призвідником, як завжди в таких випадках, вважався Том, хоча на цей раз сама Моллі намовила його «спробувати» поцілиити в раму.

Рухомий відчуттям прихильності та благоговіння до тоненької кучерявої сутності, Том кинувся навпростець крізь кущі, подряпав обличчя, але не наздогнав дівчинку і, витерши сльози образи, пішов додому.

Покоївка, накривши до сніданку стіл, пішла. Том помітив великий графин з золотавим вином і згадав, що капітан Кідд (з книги «Берегові пірати») мав пити ром на безлюдному острові, на абсолютній і огидній самоті.

Том дуже любив Кідда, а тому, влізши на стіл, налив склянку вина, пробурмотів:

— За ваше здоров'я, капітане. Я прибув на пароплаві врятувати вас. Не бійтеся, ми знайдемо вашу дочку.

Ледве Том сьорбнув зі склянки, як увійшла Корнелія, зняла п'яницю зі столу і мовчки, але сумлінно ляснула тричі по тому самому місцю. Потім пролунав крик оскаженілої старої, і, вирвавшись з її рук, злочинець втік до саду, де сховався під підлогою дерев'яною альтанкою.

Він усвідомлював, що загинув. Вся його надія була на заступництво батька перед гнівом.

Про свого батька Том пам'ятав лише, що у нього чорні вуса і тепла велика рука, в якій цілком ховалося обличчя Тома. Матері він не пам'ятав.

Він сидів і зітхав, намагаючись уявити, що станеться, коли з клітки випустять гнів.

На думку Тома, клітка була необхідна для чудовиська. Він витягнув з кута лук з двома стрілами, які змайстрував сам, але засумнівався в достатності такої зброї. Підбадьорившись, Том виліз з-під альтанки і крадькома проникнув через терасу в кабінет дядька Карла. Там на стіні висіли пістолети й рушниці.

Том знав, що вони не заряджені, бо говорилося про це безліч разів, але він сподівався поцупити порох у сина садівника. Кулею міг слугувати камінчик. Ледве Том видерся на спинку дивана і почав знімати величезний пістолет з мідним стволом, як увійшов дядько Карл і, свиснувши від подиву, вхопив хлопчика жорсткими пальцями за потилицю. Том вирвався, впав з дивана і забив коліно.

Він встав, накульгуючи, і, опустивши голову, похмуро втупився у величезні черевики дядька.

— Скажи, Томе, — почав дядько, — чи гідно тебе, сина Гаральда Берінга, потайки проникати в цей кабінет, що не знав ніколи скандалів, з метою крадіжки? Чи подумав ти про свій вчинок?

— Я думав, — сказав Том. — Мені, дядьку, потрібен був пістолет. Я не хочу здаватися без бою. Ваш гнів, який приїде з батьком, візьме мене тільки мертвим. Живим я не піддамся йому.

Дядько Карл помовчав, видав звук, схожий на здавлене мукання, і став до вікна, де почав набивати люльку. Коли він скінчив це заняття і повернувся, його обличчя чимось нагадувало вираз обличчя Мунка.

— Я тебе замкну тут і залишу без сніданку, — сказав дядько Карл, спокійно зупиняючись в дверях кабінету. — Залишайся і слухай, як клацне ключ, коли я закрию двері. Так само клацають зуби гніву. Не смій нічого чіпати.

З тим він вийшов і, двічі клацнувши ключем, вийняв його і поклав до кишені.

Негайно Том припав очима до замкової шпарини. Побачивши, що дядько зник за поворотом, Том відкрив вікно, виліз на дах будівлі й зістрибнув з неї на квітник, підім'явши кущ циній. Ним рухав холодний відчай загиблої істоти. Він хотів піти до лісу, викопати землянку і жити там, харчуючись ягодами і квітами, поки не вдасться відшукати скарб із золотом і зброєю.

Так розмірковуючи, Том ковзав біля огорожі й побачив крізь ґрати автомобіль, що мчить по шосе до будинку дядька Карла. В екіпажі поруч з літнім чорновусим чоловіком сиділа білява молода жінка. За цим автомобілем мчав другий автомобіль, навантажений ящиками і валізами.

Ледве Том розглянув усе це, як автомобілі завернули до під'їзду, і шум їзди припинився.

Неясний спогад про велику руку, в якій ховалося все його обличчя, змусив хлопчика зупинитися, а потім стрімголов мчати додому. «Невже це мій батько?» — думав він, пробігаючи навпростець по клумбах, забувши про втечу з кабінету, зі спрагою розради і пощади.

Із заднього входу Том пробрався через всі кімнати в передпокій, і сумніви його зникли. Корнелія, Карл, Мунк, покоївка і чоловічий почет — всі були тут, всі метушилися навколо найвищого чоловіка з чорними вусами і його супутниці.

— Так, я виїхав за день до того, — говорив Берінг, — щоб швидше побачити хлопчика. Але де він? Не бачу його.

— Я приведу його, — сказав Карл.

— Я прийшов сам, — сказав Том, протискуючись між Корнелією й огрядною служницею.

Берінг примружився, коротко зітхнув і, піднявши сина, поцілував його в подряпану щоку.

Дядько Карл витріщив очі.

— Але ж ти був покараний! Був замкнений!

— Сьогодні він амністований, — заявив Берінг, підвівши хлопчика до молодої жінки.

«Чи не це його гнів? — подумав Том. — Навряд чи. Не схоже».

— Вона буде твоєю матір'ю, — сказав Берінг. — Будьте матір'ю цьому дурнику, Кет.

— Ми будемо з тобою грати, — шепнув на вухо Томові теплий лоскотливий голос.

Він ухопився за її руку і, вірячи батькові, подивився в її сині великі очі. Все це ніяк не нагадувало Карла і Корнелію. До того ж сніданок був забезпечений.

Його струсили і повели вмиватися. Однак на серці у Тома не було достатнього спокою тому, що він добре знав як Карла, так і Корнелію. Вони завжди тримали свої обіцянки і тепер, безсумнівно, увійшли в зносини з гнівом. Скориставшись тим, що покоївка вирушила змінити рушника, Том кинувся до кімнати, яка, як він знав, була приготована для його батька.

Том знав, що гнів там. Він замкнений, сидить тихо і чекає, коли його випустять.

Пригорнувшись до замкової шпарини, Том нікого не побачив. На підлозі лежали зв'язки килимів, хутра, стояли закутані в циновки ящики. Кілька скринь — серед них дві з відкинутими до стіни кришками — незвично змінювали вигляд великого приміщення, обставленого з манірною ваговитістю спокійного й нерухомого життя.

Боячись своїх справ, але знемагаючи від бажання зняти тягар, що давив на серце, Том потягнув двері й увійшов до кімнати. До його полегшення, на ліжку лежав справжній револьвер. Нічого не тямлячи в револьверах, знаючи лише по книгах, де потрібно натиснути, щоб стрельнуло, Том схопив браунінг, і, тримаючи його у витягнутій руці, посміливішавши, підступив до розчиненої скрині.

Тоді він побачив гнів.

Висотою чверті в дві, біле чотирируке чудовисько визвірило на нього зі скрині страшні, косі очі.

Том скрикнув і натиснув там, де потрібно було натиснути.

Скриня немовби вибухнула. Звідти свиснули черепки, брязнувши по вікну і столам. Том сів на підлогу, стискаючи револьвер, що не втомлювався стріляти, і, віджбурнувши його, кинувся, ридаючи, до блідого, як папір, Берінга, який вбіг разом з Карлом і Корнелією.

— Я вбив твій гнів! — кричав він у захваті й потрясінні. — Я його застрелив! Він не може тепер ніколи чіпати! Я нічого не зробив! Я пропалив дірку, і я пив ром з Кіддом, але я не хотів гніву!

— Заспокойся, Томе, — сказав Берінг, з полегшенням стискаючи тріпотливе тіло сина. — Я все знаю. Мій маленький Том… бідолашна, жива душа!

Олександр Грін

+3
252
RSS
17:35
+2
Це спеціально для друг Анатолія _сміюсь _сміюсь _сміюсь
Це відповідь на його коментар.
23:30
+1
Дякую, друже Тимуре. Читаю.
00:54
+1
До речі, маленький Артур Грей з «Червоних вітрил» поводиться так само, як і маленький Том Берінг з «Гніву батька». Якось хлопчик «врятував» Ісуса Христа від розп'яття:

Ця жвавість, ця досконала збоченість хлопчика почала позначатися на восьмому році його життя; тип лицаря чудернацьких вражень, шукача і чудотворця, тобто людини, яка взяла з незліченної різноманітності ролей життя найнебезпечнішу і найзворушливішу — роль провидіння, намічався в Греї ще тоді, коли, приставивши до стіни стілець, щоб дістати картину, що зображувала розп'яття, він вийняв цвяхи з закривавлених рук Христа, тобто просто замазав їх блакитною фарбою, викраденою у муляра. У такому вигляді він знаходив картину більш стерпною. Захоплений своєрідним заняттям, він почав вже замазувати і ноги розіп'ятого, але був заскочений батьком. Старий зняв хлопчика зі стільця за вуха і запитав: — Навіщо ти зіпсував картину?
— Я не зіпсував.
— Це робота знаменитого художника.
— Мені все одно, — сказав Грей. — Я не можу допустити, щоб при мені стирчали з рук цвяхи і текла кров. Я цього не хочу.
У відповіді сина Ліонель Грей, приховавши під вусами усмішку, впізнав себе і не наклав покарання.

Як бачиш, для дитини все просто: взяв револьвер — і застрелив «гнів батька»… або взяв блакитну фарбу — і «вийняв» з рук Христа криваві цвяхи…
Отак!
Це для дорослих всюди складнощі. Аби щось вдіяти з гнівом, вони ходять до психотерапевта і т.ін. А Понтій Пілат «вмиває руки» й віддає Христа на страту…
Тож коли ти ще дитина — поспішай вбити свій власний страх!!!
Дитині це під силу, дорослому — вже ні…
_вибачаюсь _вибачаюсь _вибачаюсь
Отака загадка!..

UPD. До речі… Христос недарма закликав бути як діти!..

Випадкові Дописи