До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Спіральна динаміка мистецтва

Спіральна динаміка мистецтва

В матеріалі «Архаїка, Традицірналізм, Модерн, ...» різні поняття, що стосуються фази розвитку українського суспільства, звалені Олексієм Арестовичем в таку «купу малу», що й не розібратися — я підкреслив це в своєму коментарі. З іншого боку, друг Анатолійзахотів-таки з цією «купою малою» розібратися… хоча, як я й попереджав, простіше все переписати наново.

Однак перш ніж переходити до фаз розвитку суспільства, необхідно розібратися, а як же все це міряти?! Інакше можна знов нагребти «кучу малу» й нічого не зрозуміти… На мою думку, перш ніж робити це, варто розібратися з соціальною динамікою мистецтва. До того ж, ця тема мені ближча, як письменникові — отже, буде від чого відштовхуватись...

Тому для початку я відвідав Сайт спіральної динаміки та намалював спіраль розвитку такою, якою вона має бути:

Щоправда, Доброслав зауважив, що спіраль має сходитися від основи до верхівки (1), хоч покопавшись в мережі, я не знайшов таких малюнків. Навпаки, спіраль або найчастіше розходилася (3):

Рідше вона лишалася незмінною (2)

Не знаю, яке значення це має, однак я про всяк випадок намалював усі три варіанти:

Що ж, тепер можна поговорити про спіральну динаміку мистецтва як таку, базуючись на відомостях про історію європейського мистецтва. Варто зазначити, що ця історія дуже акуратно лягла на всі 8 напівперіодів спіралі...

Оскільки образотворче мистецтво спирається на першу сигнальну систему, тоді як література — на другу сигнальну систему, то ремарки щодо літератури я подавав окремо.


Бежева парадигма— Печерне мистецтво

Виживання. Інстинкти. Здоров’я

Принцип простий: «Що бачу, те й малюю з суто утилітарною метою».

В літературі це ще навіть не міфи, але міфологеми — найменші неподільні складові елемент міфу. Міфологічні сюжети, образи, які характеризуються глобальністю, універсальністю та мають широке поширення в культурах народів світу. Наприклад, міфологемою можна назвати сімейні сюжети (хто кому мачуха чи хто кому найменший син-дурень, вибір супутника життя та ін.), героїчні сюжети, трансформаційні сюжети (хто на що обертається) міфів і казок тощо.


Фіолетова парадигма— Древній світ

Розуміння. Спорідненість. Традиції

Образотворче мистецтво характеризується розвиненими засобами створення образів.

В літературі це величезні національні комплекси міфів — космогонічних, релігійних, героїчних та ін., а також формування 3-х базових різновидів літератури (епос, лірика, драма).


Червона парадигма— Середньовіччя

Перемога. Свобода. Влада

Занепад засобів образотворення в порівнянні з античністю, примітивізація мистецтва.

В літературі — обвуження міфологічних сюжетів до релігійної тематики, але водночас виникнення світської художньої літератури (спочатку педагогічно-виховного напряму). Розвиток літератури визначається взаємодією народної творчості, традицій античності та християнства.


Синя парадигма— Відродження

Достоїнство. Порядок. Закон

Сакральне в мистецтві відходить на другий план, водночас загострюється інтерес до людської особистості. Автори беруть за взірець античні твори.

В літературі — розвиток гуманізму, вихваляння гармонійної, вільної, творчої, всебічно розвиненої особистості.


Оранжева парадигма— Мистецтво Нового часу

Раціоналізм. Ефективність. Система

Бароко, рококо, класицизм, романтизм.

Літературне бароко — сприйняття реального світу як ілюзії та сну, поєднання реалістичних описів з їхнів алегоричним зображенням, широке використання символів, метафор, театральних прийомів, графічних зображень, насиченість текстів риторичними фігурами, антитезами, паралелізмами, градаціями, оксюморонами, бурлеск, прагнення до різноманіття, підсумовування знань про світ, всеохоплюваність, енциклопедизм.

Літературний романтизм — реакція на обмеженість класицизму і раціоналістичності доби Просвітництва, «реакція чуття проти надто механічних соціальних теорій і надто тісної регламентації».


Зелена парадигма— Модернізм

Плюралізм. Співчуття. Духовність

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття — розрив з попередньою художньою формою і водночас прагнення до схематичності, умовності форми.

В літературі — замість життєпису з'являються інтерпретації філософічних, історичних, психологічних концепцій. Зароджується такий стиль, як «потік свідомості».


Жовта парадигма— Постмодерн

Функціональність. Покликання. Потік

«Остання в історії» стадія мистецтва, на якій серйозне переходить в ігрову форму, нівелюється відстань між масовим та елітарним споживачем, елітарне зводиться до масового (ґламур).

Літературний постмодернізм вважає, що людина не здатна не лише змінити світ, а навіть осягнути, систематизувати його (подія завжди випереджає теорію). Прогрес — це лише ілюзія, оскільки історія, естетика й мистецтво вичерпані. Реальними є тільки нескінченні варіювання та співіснування всіх (від найдавніших до новітніх) форм буття, що нескінченно тиражуються. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а лише з культурно опанованим.


Бірюзова парадигма— Пост-постмодерн (Контрапост)

Глобалізм. Інтеграція. Еволюція

На даний час поки що не є остаточно сформованим. Відмовляється від інтертекстуальності, переходить на якісно новий рівень відтворення перцептивних і культурних шарів інформації, в яких віртуальна реальність займає одне з ключових положень і поняття гіперреальності є одним з базових.


UPD. В кожній з наведених парадигм є величезна кількість більш дрібних напрямів. Я намагався подавати матеріал якомога більш узагальнено.
+2
599
RSS
23:35
+1
Як бачите, "переписати Арестовича" не дуже просто. Це доводиться робити в декілька етапів _сміюсь
00:39
+2
Звісно, подібну періодизацію можна вибудувати для обмеженого переліку видів мистецтв — наприклад, для музики чи для архітектури. Натомість для кінематографа, що виник на межі ХІХ-ХХ століть, це не працює: адже неможливо вести мову про кіно «античне», «середньовічне» чи «ренесансне»…
_сміюсь
00:42
+2
Ще одна концептуальна проблема — це "європейськість" наведеної градації. Адже мистецтво Австралії, Азії, Африки й обох Америк має свою періодизацію. _вибачаюсь
Єдина «біла пляма» — це мистецтво Антарктиди _сильно_сміюсь
08:50
+2
Велика і змістовна стаття. Дякую, Тимуре.
Ти задавав запитання щодо контрапосту: мовляв, що це таке?

А що таке постпостмодерн (=контрапост)?

Тепер можеш бачити, що відповісти на нього неможливо:

На даний час поки що не є остаточно сформованим.

Річ у тім, що будь-яке зв'язне формулювання негайно вб'є всі перспективи розвитку явища! Тому щоб мати ці перспективи, митці навмисно недоформулюють поняттєвий апарат пост-постмодерну.

У мене є лише робоча гіпотеза. Згідно до неї, постмодерністи заявляють, що є «останніми в мистецтві», оскільки «постмодерн розчиняє все». Отже, постмодерн — це таке собі «болото кислоти», з якого необхідно виборсатися. Вибираються з болота, нагативши в ньому якусь «купу», вилізши на неї й піднявшись таким чином над болотом. Окрім того, для подальшого руху вперед відштовхуватися потрібно не від «болота кислоти», а від того, що лежить десь позаду. Отже, піднявшись над болотом постмодерну, необхідно озирнутися назад, знайти позаду «щось», відштовхнутися від «чогось» і… рухатися далі!

Звідси моя (бо цю назву запропонував я особисто) концепція контрапосту: так називається прийом в образотворчому мистецтві, коли верхня частина моделі обернена контрастно назад відносно її нижньої частини.
Контрапост
Образно кажучи, «ноги» загрузли в постмодернізмі, але тулуб і голова піднімаються над його рівнем, обертаються назад і… очі бачать там «щось», від чого можна відштовхнутися.

От саме це «щось» мене і просили «недоформульовувати», коли ми опрацьовували концепцію журналу «УФО»! Мовляв, нехай кожен письменник бачить позаду своє «щось» і відштовхується він нього персонально!

Якщо говорити про мене особисто, то я вважаю наступне: єдина річ, проти якої «кислота» постмодерну безсила — це міф в його первозданному вигляді. У кожного міф свій, проте відштовхуватися потрібно від міфу. Саме тому я настільки широко і ґрунтовно звертаюсь до Біблії, бо в її основі лежить біблійний міф, проти якого безсилий навіть постмодерн. Саме тому й виник «козацький» цикл романів, бо в його основі — своєрідний сучасний міф про «золоту добу» України-Гетьманщини. Саме тому кожна книга того епосу, що ми зараз пишемо, починатиметься із своєрідної передмови (деталі публічно не уточнюю). Все це відсилання до міфів! Все це дозволяє відштовхнутися від міфу і йти далі над ядучим «болотом» постмодерну.

Й навіть основа роману «До комунізму...» — це не документ, а своєрідна «міська легенда» про Куренівську трагедію! Кони про неї писав той-таки Анісімов, він відштовхувався від документів. Але ж я відштовхувався від переказів людей, які були свідками!.. Вони ж виявилися і достатньо точними, й більш доступними, тоді як документи про Куренівську трагедію чинна влада могла або засекретити, або знищити, або підробити. Отже, навіть коли я про це не замислювався, я вже мислив «у вірному напрямі».
_вибачаюсь
Приблизно так _сміюсь А що робити?! _сміюсь
Мисляча людина просто зобов'язана час від часу робити це!
21:28
+2
Дякую, що підняли цю цікаву тему, але думаю, Ви помилились в деяких речах. Наприклад, щодо епохи Відродження:
Сакральне в мистецтві відходить на другий план, водночас загострюється інтерес до людської особистості. Автори беруть за взірець античні твори. В літературі — розвиток гуманізму, вихваляння гармонійної, вільної, творчої, всебічно розвиненої особистості.

Це точно не про синій рівень, а про оранжевий. На цьому рівні ніяк не може загострюватися інтерес до людської особистості, так як це один з рівнів, що знаходиться на стороні «колективізму». На цьому рівні всі мають одинакові. Це рівень сакральності нації, церкви, народу і т.д., проявів «шараварщини» (те, про що Арестович говорить як про традиціоналізм і те, від чого він застерігає). Але на синьому рівні ні в якому разі не йдеться про розвиток особистості, а особливо про її свободу.
Розвиток особистості починається тільки на оранжевому рівні.
21:59
+2
Наприклад, в одній статті Валерія Пекаря є слова:
Наприклад, для оранжевої хвилі: Дитинство — велика епоха від Сократа до, умовно, Леонардо
Go-Go! — епоха Відродження і поява протестантизму (скажімо, грубо 14-16 ст.)
Юність — епоха Просвітництва (грубо 17-18 ст.) Розквіт — 19-20 ст.
Дякую. Спробую подумати.

Випадкові Дописи