До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Хранитель смутків

Хранитель смутків
Джерело матеріалу:

Наскільки небезпечними э дитячі фантазії і що робити батькам, якщо дитина вважає себе істотою з іншого світу...

— Ми вас дуже просимо, допоможіть нам! Зробіть хоч щось! Ми всі думали, воно саме якось, нам так і психолог колись сказав, а воно — ніяк. Нам вже і в гімназії кажуть: зверніть увагу і зробіть вже щось, це якось дивно, заважає, ми не можемо це терпіти і не помічати, але не знаємо, як правильно реагувати, і треба з кимсь проконсультуватися і намітити якісь заходи. А ми і самі в скруті: це взагалі нормально чи як? Хотілося б вже знати і робити щось, але що? Ось ми до вас і прийшли...

Мама, бабуся і дідусь. Всі говорять голосно, довго, перериваючи одне одного. І найдивовижнішим чином в їхньому потрійному монолозі немає ані грама інформації. Я ввічливо й уважно слухаю трьох дорослих людей кілька хвилин і в результаті знаю про те, що відбувається в їхній родині анітрохи не більше, ніж в той момент, коли вони тільки-но увійшли в мій кабінет.

Дівчинка Мілослава — дочка й онучка — з ними. Сумна, вузькоплеча, великоока — сидить на стільці, підсунувши долоні під худі стегна, і мовчить. Та й куди ж їй проти них! На вигляд Мілославі років 10-11.

— Їй же вже скоро 12 років буде! — випадково вловлюю першу конкретну інформацію з потоку батьківського красномовства.

Цікаво, що ж мені тепер робити? Сказати їм: а тепер давайте ще раз, спочатку і конкретно? Або попросити їх замовкнути і звернутися до самій дівчинки?

— Ось ви зараз запитайте у неї: хто вона така?! — гучно виголошує дідусь.

Що ж, пропозиція анітрохи не гірша усього іншого, думаю я і слухняно запитую:

— Мілославо, хто ти? — чекаючи у відповідь почути щось на кшталт «кішечка», «білочка», «фея Вінкс» і таке інше.

Втеча дівчинки в фантастичні або літературні образи від таких активних родичів вдається мені цілком природною. Щоправда, трохи бентежить згадка гімназії та шкільних вчителів. Вона що, і в школі рекомендується білочкою-кішечкою, нявкає або горішки гризе?

— Я — хранитель смутків, — тихо і спокійно відповідає дівчинка.

— Ось! — дідусь обвинувально витягує вузлуватий палець в бік онуки. — Бачите?!

Мама і бабуся хитають головами, як китайські болванчики.

— Вийдіть, будь ласка, всі, окрім Мілослави, — кажу я. — Коли буде потрібно, я вас покличу.

* * *

Детальні відомості з дівчинки довелося витягувати. Витягнуте достатньо дивне, але, схоже, зовсім відповідає її внутрішній реальності.

Мілослава і справді вважає себе хранителем.

— У кожної людини є те, для чого вона сюди прийшла, чи не так? У мене оце. Чи подобається мені? Не знаю. Напевно, це ні добре, ані зле, просто — отак. Зле, коли людина робить те, що не її.

Всі людські смутки, згідно з уявленнями Мілослави, живуть в окремій країні. Країна ця достатньо красива, але, звісно, меланхолійна. Посередині — велике красиве озеро з островами, навколо — різнокольоровий осінній ліс. Над лісом небо. Іноді в країні смутків ясно і сонячно, і тоді дерева відбиваються у воді як в дзеркалі. Іноді — дощить і дме вітер, тоді вода морщиться і навіть завивається баранчиками хвиль, а ліс грізно шумить. Смутки — птахи, що живуть в цьому лісі. Вони різні. Озером плавають величезні й граціозні смутки-лебеді. В очеретах живуть метушливі смутки-качки. Є скуйовджений і сварливі смутки-ворони. Є маленькі співочі пташки-смутки, кожна з яких на зорі й на заході співає свою пісню. Є і зовсім фантастичні птахи-смутки, що не зустрічаються в нашому світі. Всі мешканці лісу по-своєму чарівні, норовливі й не дуже розумні.

Мілослава — хранитель цього лісу.

У чому завдання хранителя? Забезпечувати птахам-смуткам вільне і розмаїте життя в їхньому рідному лісі, розмовляти, грати, умовляти, благати, не пускати їх в наш світ, а тих, які все-таки прорвалися, повертати назад в рідні пенати. Ще є окрема проблема: надовго потрапивши в наш світ, птахи-смутки намагаються утворити в ньому пари і загніздилися. Цього допускати не можна ні в якому разі. Інакше просто тут, в нашому світі смутки можуть потворно розмножитися: наш світ геть не годиться для їхніх пташенят, і вони виростають просто жахливими і вже не можуть повернутися на батьківщину предків.

Уважно вислухавши та обговоривши в деталях всю цю ліричну і (не можна заперечувати!) талановиту психоделіку, я відправила Мілославу в коридор і покликала батьків, які вже скучили, одразу попередивши їх, що говоритимуть вони по черзі і тільки за моєю команді.

Ставлячи спрямовані запитання, отримала наступну інформацію:

Мама з татом давно розлучені. Ніяких шкідливих звичок, алкоголю, наркотиків, психіатрії і таке інше. Розлучилися, бо він «блаженний», грошей не заробляв, сім'єю як слід не цікавився, зараз живе зі своєю мамою і балакучим папугою, з донькою спілкується раз на тиждень, десь викладає, вивчає парламентські уложення XVII століття. Відносини у Мілослави з татом хороші, але розмовляти з ним про те, що у дівчинки проблеми, марно: він ніяких проблем не бачить.

Ідея «хранителя смутків» з'явилася давно, тепер їм здається, що ще до школи. Точно пам'ятають, що в першому класі ходили до психолога, який сказав: не чіпайте її, всі діти фантазують, будуть нові шкільні враження, все минеться. Не минулося. Зараз шкодують, що послухали того психолога і «не задавили все це неподобство в зародку».

Фантазії Мілослави і самі по собі не хороші: що це за «смутки» у неї такі? З чого їй засмучуватись, якщо у неї все є: батьки, всі блага, школа хороша? Батьки хвилюються: якщо вона зараз отак, що ж буде далі? Почне від «смутків» вени різати або з вікна стрибати? Самі ж знаєте, які вони зараз. Ви взагалі інтернет читаєте?

— Але це все півбіди. Дурні фантазії, так, гаразд. Але вона вам, напевно, не розповіла, що в школі робиться.

— А що там робиться? — питаю я.

— Вона збирає смутки.

— В якому сенсі — збирає?

— У самому що не є прямому. Вона ж «хранитель». І давно вже кільком однокласникам пояснила, як це все влаштовано. Ті решті розповіли. І ось — не знаю вже, хто до цього додумався — вони записують свої смутки на аркушах і віддають їй, повторюючи якусь спеціальну формулу: збережи мій смуток, хай живе він птахом в чарівному лісі, ну і ще щось таке, мало не в риму. Вона бере ці папірці, читає...

— А що в них? Ви знаєте?

— Ну наприклад: «Це смуток за моєю померлою собакою. Її звали Жучка. Вона була така-то і така-то. Вона вже була, коли я народився. Тепер її немає і мені її дуже бракує».

— А потім?

— Потім вона забирає папірець, уявляє собі птаха, відповідного цьому смутку, описує його тому, хто дав папірець, і каже: я збережу твій смуток в моєму лісі. Іди, він полетів, з ним все буде добре. І мало не руку йому на голову кладе. І вони всі кужуть, що їм відразу легшає. Смуток полетів — аякже! І завуч мені сказала, що нещодавно одна їхня молода вчителька, яка була вагітна і дитину втратила, принесла Мілославі такий папірець про дитину, і вона зробила, звісно, цей смуток птахом і відпустила, а одна дівчинка все це чула і потім напліткувала. І батьки в школі вже хвилюються: що там у вас за секта? Ви розумієте? Її ось-ось з гімназії виключать. І я, до речі, завуча розумію! Кому таке треба?

Мама Мілослави бурхливо заплакала.

— Ми ходили до психіатра, він сказав, що це, цілком можливо, шизофренія, і запропонував ушпиталення та обстеження. І ще ходили до психолога в районному центрі, вона довго зі Славою розмовляла, а потім сказала мені, що у неї в самооцінці майже немає фемінітивів (вона ж себе називає не «берегинею», а саме «хранителем») і що такі діти часто потім змінюють стать, а потім висунула шухляду, дістала якісь коробочки і запропонувала купити у неї заспокійливий чай.

— Можливо, їй гіпноз допоможе? — з надією запитав дідусь.

— Або все-таки пігулки? — бабуся зазирнула мені в очі.

Мені було і смішно, і лячно водночас.

— А чим ви всі займаєтесь? — запитала я.

— У нас два магазини, — сказали бабуся і дідусь. — А у дочки дуже відповідальна робота, вона завідує сектором продажів у великій компанії.

— Ваша дівчинка неймовірно талановита, — сказала я. — У ній поєдналися теоретичний і мрійливий інтелект батька і ваша приземлено-практична організаційна хватка. Це хороша новина. А погана полягає в тому, що з талантом нічого не можна зробити. Його можна вбити, йому можна допомагати, але для нього не існує віжок — ви мене розумієте?

— Тобто, ви теж нічим нам не допоможете, — констатував дідусь.

— І навіть заспокійливого чаю не запропонуєте? — гірко пожартувала бабуся.

Я вже готова була заперечно похитати головою, як раптом згадала.

— Я спробую її з деким познайомити. Я подзвоню вам, тоді ви приведете Мілославу сюди ще раз.

Вони пішли з розчарованими обличчями. Я їх розуміла.

По закінченні прийому я дістала свої журнали. Я працюю 25 років і дуже погано веду документацію, але все-таки записую дати початку кожного журналу і завжди пишу контактний телефон відвідувача. Я приблизно пам'ятала роки. Й ім'я — Женя або Саша. Вік — 12-13 років. За пару годин у мене був список з десяти телефонів. У цей вечір в семи сім'ях напевно вирішили, що психолог з поліклініки, очевидно, з глузду з'їхав від важкої роботи.

Я набирала номер: «Це сім'я Іванових? Це Катерина Вадимівна Мурашова, психолог з дитячої поліклініки. Ви відвідували мене дев'ять років тому. Скажіть, чи можу я попросити до телефону Євгенію? Мені потрібна її допомога. Живе окремо? А можна її телефон? Євгеніє? Це психолог з дитячої поліклініки. Скажіть, Євгеніє, ви були колись Принцесою Сутінків? Ні? Дякую. Всього найкращого. Вибачте за клопоти».

На восьмий раз мені пощастило.

— Так, це я, — відповіли на тому кінці слухавки. — Саша. Принцеса Сутінків.

— Саша, скільки вам зараз років? — запитала я.

— 23. Що я повинна зробити?

* * *

Мілослава й Олександра виявилися ззовні дещо схожими.

За минулі дні я чітко згадала дівчинку-підлітка, яка весь день була млявою, тьмяною і загальмованою, але оживала в сутінках, одягалася і фарбувалася як принцеса, могла ні з тих ні з сих жартувати, співати, танцювати, бути розумною і чарівною. Батьки не розуміли, що робити, адже школа — вдень. Мені вдалося тоді відстояти її — від пігулок і всякого такого, я молола батькам якусь нісенітницю про біоритми і метаболізм, а їй пояснювала, що всі ми в певному сенсі у вигнанні в цьому профанному світі, але треба вчитися в ньому жити і водночас шукати своє місце.

— Я і зараз Принцеса Сутінків, тільки про це ніхто, окрім близьких, не знає, — повідомила Мілославі Олександра.

— Тепер ви, напевно, вже королева, — із захватом дивлячись на дівчину, сказала Слава.

— Ні, дозволь мені ще деякий час побути принцесою, — чарівна посмішка, помах густих і довгих вій.

— Хто ви, Сашо? Ну, крім того, що принцеса.

— Я акторка. Закінчила інститут, граю в театрі.

— Я можу тепер вийти? — чомусь мені не хотілося вгрузати в цю взаємодію птахів, сутінків, принцес, театру, смутків і осіннього лісу. Я почувалася в ній зайвою.

— Так, звісно, — Олександра абсолютно аристократично змахнула тонкою кистю [руки], відпускаючи мене.

* * *

Я не знаю, про що вони говорили.

Олександра сказала мені:

— Вона чарівна і дуже сильна. Сильніша [від] тодішньої мене. Дякую. Це пам'ять і натхнення для мене.

А Мілослава сказала:

— Я зрозуміла: не обов'язково влаштовувати балаган. Якщо ти бачиш людину і бачиш її смуток, і ти хранитель — ти можеш просто уявити його собі й випустити в ліс.

— Воістину так, — я зітхнула з полегшенням.

Цікаво, ким вона стане, коли виросте?

Не здивуюся, якщо психотерапевтом.

Катерина Мурашова

+3
303
RSS
00:42
+2
Довго вагався, не знаючи, публікувати цей матеріал на Світочі чи не публікувати. Він чималий — але то найменша біда. Найбільша ж в тому, що стосується він доволі обмеженого кола людей. Тих, кого брати Стругацькі в одному зі своїх творів назвали «тими, хто бажає дивного». І в доволі вузький проміжок їхнього життя — в дитинстві та підлітковому віці.
Як людина, неспроможна забезпечити своє існування, дитина перед дорослими або уражена в правах, або геть безправна — тут у кожного своє. Якщо дитина є «тою, хто бажає дивного» і, не дай Боже, хоч якось виявляє цю свою дивакуватість — її починають немилосердо виправляти. Заспокійливим чаєм в кращому разі. Можливо — пігулками, мікстурами, краплями і штриканнями вдома. В гіршому разі — в психлікарні. Дорослі в цій фатальній помилці не винні: вони пройшли сувору школу «совка», де виділятися з-поміж інших було небезпечно. Отже, бажання «підрихтувати» дитячі «дивацтва» — це, з їхньої точки зору, на благо самої ж дитини. В матеріалі про це чітко сказано:
Зараз шкодують, що послухали того психолога і «не задавили все це неподобство в зародку».
Бо для блага дитини «дивне» в ній треба неодмінно «задавити в зародку»! Щоб потім інші не знищили дитя, коли воно підросте й вийде в люди…
Зазвичай таки знищать і задавлять в зародку. Якщо поруч не опиниться людина, яка тому завадить. Катерина Мурашова врятувала щонайменше двох дівчат: Мілославу «Хранителя смутків» та Олександру «Принцесу Сутінкв». На щастя, юного філософа Володю їй рятувати не довелося — вони просто бесідували… Але, на жаль, не всім щастить зустріти отаку Катерину Мурашову! Хоча рецепт справді простий і очевидний:
не обов'язково влаштовувати балаган. Якщо ти бачиш людину і бачиш її смуток, і ти хранитель — ти можеш просто уявити його собі й випустити в ліс.
Інакше кажучи, хай всі торочать, що «мама завжди допоможе» та що «між батьками й дітьми не має бути секретів». Батьки — вони також люди й мають право чогось злякатися. Отже, пхати їм під ніс свої дитячі дивацтва (а отже, лякати їх до напівсмерті) зовсім не обов'язково. Тим паче, не обов'язково знайомити зі своїми дивацтвами чужих людей. Спочатку треба вирости й довести всім, що ти чогось у цьому житті вартий і можеш себе забезпечити. А от коли інші це побачать і визнають — от тоді можна і дивацтва свої пред'явити!
На завершення зазначу, що в моєму дитинстві роль Катерини Мурашової, яка привела до «Хранителя смутків» рятівницю — «Принцесу Сутінків», зіграв дитячий к/ф "Ох вже ця Настя":
14:34
+2
Подивився фільм. Дякую.
То вигадував, вигадував, а потім став письменником, друже Тимуре?
То вигадував, вигадував, а потім став письменником, друже Тимуре?

Так.

Але сенс не в тому. Коли ти в мистецтві ніхто і звати тебе ніяк, можна тицяти свої фантазії всім під ніс. Але що з цього вийде?!
  1. Неодмінно знайдеться якась «однокласниця Люба», яка виставлятиме тебе в невигідному світлі перед колективом — а воювати з колективом вже надто енергозатратно. Можна не потягнути...

  2. Неодмінно знайдеться і «сестра Свєтка» — дівчина дуже правильна і серйозна, яка на правах старшої сестри візьметься тебе «рихтувати».

Коли ти малий, то у тебе все ще недостатньо енергії й досвіду, щоб воювати не те щоб з цілим світом, але хоча б з усім класом та з власною родиною.

Тому якщо й відкриватися, то якомусь «Едіку Сироєгіну». Та й навіть перед цим треба сто разів подумати, а чи не розтриндить він перед всім класом про твої дивацтва?! Це ж можна і з благих намірів зробити також…

Тому я тримав свій внутрішній світ закритим від світу зовнішнього, а відкривав його послідовно:

  • в 1984 році (21 рік) — перед Оленою, коли залицявся до неї;

  • в 1988 році (25 років) — перед КЛФ «Перевал» (то був перший клуб любителів фантастики, який я відвідував);

  • в 1996 році (33 роки) — перед сім'єю.

А раніше — у віці 11-16 років лише «пробні кульки» запускав. Вони виявилися невдалими? Що ж, я одразу замкнувся. Бо в школі та вдома мене не готові були сприймати як письменника. Згадуючи нелегку перипетію, в яку вгрузла Настя Рябініна, я негайно замкнувся.
_вибачаюсь
І вірно вчинив, до речі!
Шикарна стаття. Я згадала себе в дитинстві. Мені вистачило розуму не показувати свої диацтва навіть мамі, я і тепер їй мало що можу розказати, а тоді тим більше треба було мовчати. Але як то важко, не мати рідної душі для таких розмов.
Головне тут все таки розрізняти реальність і фантазії, а діти без підтримки легко стирають цю межу. І тоді можуть бути проблеми.
Очевидно, так і є: у кого вистачило розуму або кому вчасно підказали — той і вцілів. Випадковість… чи закономірність?!
_наляканий _наляканий _наляканий
Скоріше закономірність, у когго життєве призначення пов'язане з дивами, той і вцілів в «педегогічній м'ясорубці». Але ж не всі можуть ціле життя фантазувати, кумусь треба і вулиці прибирати і борщ варити.
Але тепер на таких малих мрійників звертають більше уваги, значить виросте ціле покоління «чарівників-реалізіторів мрій», яких виховували мудрі батьки, психологи, педагоги і Гарі Поттер.
Але ж не всі можуть ціле життя фантазувати, кумусь треба і вулиці прибирати і борщ варити.

О-о-о, борщ варити можна ще й з якою шаленою фантазією! _сміюсь
Щодо прибирання вулиць… Пригадую, з якою фантазією Том Сойєр фарбував паркан!.. _сміюсь

Але тепер на таких малих мрійників звертають більше уваги, значить виросте ціле покоління «чарівників-реалізіторів мрій», яких виховували мудрі батьки, психологи, педагоги і Гарі Поттер.

Біда в тому, що з точки зору дорослих, мрії бувають «правильними» й «неправильними». Мріяти «правильно» не заборонялося ніколи (навіть в «совку») й не забороняється досі. Біда в тому, якщо ти мрієш «неправильно»… От саме тоді у тебе можуть бути проблеми!
_соромлюсь
06:54
+2
Я з дитинства прагнув ДИВА. І переконався, що в житті дива таки трапляються.
12:58
+2
Хтось радіє, а хтось і сумує. Випробування не всі долають успішно. Отже тим, хто сумує, потрібна допомога. І вона Надходить отаким дивовижним чином.
23:22
+2
За мотивами нашого обговорення спробував провести диференціацію мрій _стежу
06:20
+3
Ух ти ж як це все цікаво!!! Наше доненятко у віці від 3х до 4х рочків нам розказувала, що вона з Юпітеру і сама нас обрала бути її батьками, стежила за нами десь років 10, казала, що їх, таких, з Юпітеру, на Землі дуже багато.Ми її завжди слухали уважно, не дай Боже сміятися, нє, це було страшенно цікаво, от звідки теє у маленької дівчинки? Я їй читала багато книжок, так, але ж, це ж все й сформувати тре і розказувать отако шоб складно і логічно.Дивувала нас приємно багато разів, йдем на город, садовим її, трирічну до компа з її англійською іграшкою про Вінні Пуха, приходимо, а вона свою гру виключила, запустила шахи і ганяє собі, бо бачила як тато робить _здивований і їй хтілося грати у шахи а не у Вінні.Або починаю їй пояснювати, після телевізійного сюжету, шо дітей не знаходять у капусті, а вона каже, я знаю відки діти беруться, я вже про це читала(4-5 років!!!)і книжечку приносить, пруф тобто _здивований Або я дивлю новини, а вона поряд, спиною до телевізора шось собі грає, повертає голову до тел, через плече глядь і буркає собі під носика«Чи то Кофі Анан, чи шо?»Питаю, ти знаєш його? каже -так, знаю.Мудрою зростала, у першому класі на уроці психології, на питання, як ви уявляєте собі щастя, казала«Щастя, це коли в тебе ніхто не помирає»
Так приємно занурилася у тії чудові роки, стільки чарівних спогадів.
07:00 (відредаговано)
+3
Ну, може і з Юпітера. Буває.
_не_знаю
Що не сміялися — це добре.

Мудрою зростала, у першому класі на уроці психології, на питання, як ви уявляєте собі щастя, казала«Щастя, це коли в тебе ніхто не помирає»

Урок психології в першому класі?! Оригінально.
_стежу

Я все ж таки здебільшого мовчав. Хоча бувало, що коли на перерві наша класна керівниця запитувала: «Тимуре, ти чого це ходиш коридором і мовчиш?» — я їй чесно відповідав: «Ніно Іванівно, хіба Ви не бачите, що я думаю?»
_сміюсь
Вона тоді тільки-но прийшла працювати після педінституту, ми були її першим у житті першим класом. То мне вона, як виявилося згодом, трохи побоювалася — бо якщо вона писала щось на дошці з помилкою, то я негайно піднімав руку і після дозволу зауважував: «Ніно Іванівно, у вас така-то помилка. Виправте, будь ласка».
_сміюсь
Однак після першого ж такого фінта мама сказала мені, щоб я поводився скромніше, тому надалі я намагався говорити Ніні Іванівні про помилки вже не при всіх, а сам-на-сам.
_сміюсь

А скільки Вашій доні зараз?
03:46
+2
Мені уроки психології дуже подобалися, психологиня в нас була доволі така прогресивна, дітки їй довірялися та й ми були в курсі настроїв, два рази на тиждень цікаві завдання, невеличкі тести, малювання на вільні теми, потім психолог мала бесіди з батьками, котрі бажали почути розлогіше, чим жиє їхнє дитинятко.
А ще в нас були уроки риторики.Всі перші чотири рочки.І це мені теж дуже подобалося.
05:02
+2
… ось-ось 18 стукне
До чого дійшов прогрес, тільки подумати!.. _стежу Психологія та риторика в початковій школі — неймовірно!..
Наше доненятко у віці від 3х до 4х рочків нам розказувала, що вона з Юпітеру і сама нас обрала бути її батьками, стежила за нами десь років 10, казала, що їх, таких, з Юпітеру, на Землі дуже багато.

Зараз багато дітей доростають до того віку, коли вже можуть чітко висловлювати думку, але все ще пам'ятають свої попередні життя, своє життя на інших планетах.

Випадкові Дописи