До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Покоління незахищених жінок

Покоління незахищених жінок
Джерело матеріалу:

У давнину жінки завжди перебували під захистом. Все життя. По всьому світу, адже культура ставлення до жінки була всюди. З народження до самої смерті. Близькі їм чоловіки змінювали один одного по ланцюжку — батько-чоловік-син. Іноді підключалися брати, дядьки, дідусі, онуки. Залишитися жінці без захисту було величезним нещастям, і величезною ганьбою для її сім'ї.

Жінка шанувалася з народження, всі розуміли, що навіть маленькі дівчатка мають величезну силу і могутністю. Але при цьому, навіть виростаючи, [вони] наївні як діти, їх легко обдурити і легко, обдуривши, використовувати. Тому як і дітей, їх потрібно оберігати. Як коштовність. Все життя. Як зіницю ока.

Часи змінюються. Поступово ставлення до жінок було переглянуто майже в усьому світі. Десь раніше, десь пізніше жінок почали експлуатувати. Тобто використовувати, вичавлювати з них все найкраще заради своєї вигоди, а потім і викидати. Була втрачена колишня повага, дбайливе ставлення. А головне — зникло і заступництво. Хоча воно і протрималося дуже довго, нехай навіть місцями суть заступництва була перекручена. Але що з нами сталося за останні сто років?

Що з нами зробила цивілізація

У конфліктах останнього століття загинула величезна кількість чоловіків. Величезна. І під час революції, і під час двох світових воєн, і під час точкових конфліктів. Додамо сюди тих чоловіків, які фізично вижили, але душею — зламалися. І тоді ми зрозуміємо, що деяким поколінням наших жінок захист вже не міг дати ніхто. Жінки залишалися без чоловіка з дітьми на руках. Діти залишалися без батька зі згорьованою матір'ю. Літні жінки втрачали синів і свою опору в старості. Світ різко став іншим.

Жінки, у яких не було захисту, спершу намагалися цей захист знайти в будь-який спосіб. Виходили заміж за того, хто є, і терпіли. Навіть якщо він зовсім не захищав. Пам'ятаю, одна літня жінка ділилася зі мною, що вийшла заміж вона після того, як втратила чоловіка на війні, тільки для того, щоб дітей підняти трьох дочок своїх, щоб міг хтось захистити, подбати.

А він виявився не таким. І пиячив, і бив, і дівчаток ганяв. Ніякого захисту, навпаки — від нього ж і доводилось захищатися. Вона дуже шкодувала, що вийшла заміж, а піти від нього було неможливо. Нікому було їй допомогти вигнати його з її ж будинку. Так і терпіла все життя.

Потім деякі жінки, особливо надивившись на своїх матусь, відмовилися від захисту чоловіків. Перестали вірити в те, що чоловік — захисник. Хоча це найперше його покликання, найголовніша його робота в сім'ї. Перестали просити. Перестали довіряти. Навчилися все робити самі.

Для цього були підстави. Адже післявоєнних хлопчиків не було кому виростити чоловіками. Виховували їх мами, даючи їм захист і опору. Так чоловіки звикали отримувати, а не давати заступництво. Звикали і «висіти на шиї» у жінок. Вони так і не зрозуміли своєї чоловічої природи, лише постійно боролися з мерзенним відчуттям у грудях — алкоголем, роботою, іншими жінками. Вони не вміли давати те, чого від них хотіли. І самі не знали, хто вони, навіщо і як.

Не бажаючи бути використаними, ми самі вирішили використовувати чоловіків. Це не так боляче, це здається більш виграшною стратегією. Оцих самих знівечених матерями хлопчиків ми навчилися ще й «добивати» — вичавлювати з них гроші, дітей, становище, — а потім викидати. Не чекаючи, поки хтось зробить те ж саме з нами.

І утворилося замкнене коло. Без захисту жінки не можуть бути жінками. У цьому становищі вони вирощують зі своїх чоловіків таких самих жінок, як вони самі. І поруч з цими хлопчиками, коли вони виростуть, знов жодна жінка не отримає захисту і турботи. Здається, що розімкнути його неможливо.

Але це не всі досягнення цивілізації щодо жінок. Те, що для нас стало прийнятним і нормальним в ХХ столітті, ще пару століть тому було злочином. Звичаї стали надто вільними. І вільні сексуальні зв'язки, й аборти, і розлучення, і гомосексуалізм, і багато чого іншого.

Ми немов злетіли з котушок і понеслися світ за очі. Ніхто нас не зупиняє, ніхто не може нам перешкодити — і ми котимося, котимося. А котитися можна тільки донизу. Не вгору. І захистити, зупинити нас нема кому. Чоловіки в нашій деградації беруть активну участь і допомагають забиратися все далі від себе.

Коли я проводила розстановки, часто мені ставало моторошно, слухаючи історії дівчаток. Про них самих або про їхніх мам і бабусь. По декілька абортів, деякі навіть не пам'ятають точної кількості. Величезна кількість чоловіків, яким так само рахунок давно втрачений. Занадто вільний спосіб життя, що перетікає в залежність від алкоголю, пігулок, цигарок. Це лячно.

Це те, у що перетворила нас сучасна цивілізація. Спочатку ми «діви» — божественні створіння. Чисті, світлі, сповнені найкращих якостей. Сповнені любові, які вміють любити, вміють довіряти, відчувають свій зв'язок з Вищими силами, полюбляють піклуватися і допомагати іншим. Але цей жорстокий світ перетворює нас на безсердечні ляльок. Порожніх, самотніх, але сильних.

Або ж на товар. На тих, кого можна використати і викинути. На тих, над ким можна знущатися, кого можна принижувати. Домашнє насильство в світі — і зокрема в Росії — зашкалює. Ті, хто мають своїх дружин захищати, часто їх же і вбивають або калічать.

Все це на очах у своїх же дітей. Варіантів у нас начебто два — бути сильною стервою і зневажати інших або бути ганчіркою, об яку всі витирають ноги. Хоча найчастіше ми мандруємо туди-сюди між двома цими полюсами. Довірилася, покохала, принизили — стала сильною і непробивною, все сама, «більше ніколи», поки не покохала когось знов.

З нас вичавлюють все, що можна. А що можна? Енергія краси, що є в нашому тілі. Вона привертає, вабить, дає насолоду як очам, так і органам почуттів. Тепер наші напівголі й зовсім оголені тіла продають різні товари і послуги. Так само нашим тілом тепер заведено відкрито насолоджуватися і не мати ніяких наслідків у вигляді відповідальності — величезна кількість «чоловічих» журналів, відвертих фільмів, прагнення чоловіків володіти тілами різних жінок.

Наша турбота так само активно експлуатується чоловіками, які чекають і свою вечерю, і чистих сорочок. При цьому часто не беруть жінку за дружину, не несуть за неї відповідальність, але користуються. Наша наївність стає причиною того, що ми віримо в різні казки, пробачаємо тих, кого пробачати не слід, залишаємося там, звідки треба бігти щодуху.

Загалом, цивілізація навчилася природне жіноче багатство використовувати в своїх не зовсім чистих цілях. Крім того, вона ще й постаралася жінкам пояснити, що це нормально, що нічого страшного в цьому немає. Що ти повинна бути незалежною, що ніхто тобі не має нічого забороняти.

Бо заборонить якийсь один чоловік насолоджуватися тобою решті світу — де ж тут справедливість? Що ти все можеш сама, що ти теж можеш використовувати інших людей заради своїх цілей. Що жіноча природа — це міф і вигадки, насправді всі рівні. Й плювати на те, що у тебе в серці тупа скалка болю. Просто не звертай уваги, забудь.

Цивілізація ж пояснила і чоловікам, як слід до жінок ставитися. Дозволивши експлуатацію, назвавши її красивими словами на кшталт «свобода» і «сексуальна революція». Але проблема в тому, що скільки не насолоджуйся, завжди буде мало. Вже і так спробував, і так, але завжди хочеться більшого. Чоловіки в своєму прагненні вичавлювати з жінки більше задоволень, опускалися дедалі нижче і нижче. Уже не тільки чоловік не міг захистити дружину, але і батько — власну дочку. Жінкам довелося вчитися захищати себе самостійно. І їм навіть здалося, що вийшло.

Чому феміністки праві

Феміністки не з'явилися б нізвідки. Насправді вони намагаються самі себе захистити, коли вже ніхто їх не захищає. Усією своєю поведінкою вони кричать тільки про одне — у нас немає захисту! Питання в тому, як вони це роблять, адже найкращий захист — це напад, що зараз і відбувається в багатьох західних країнах. Де чоловіки почали боятися жінок — не так подивишся, не те зробиш — опинишся в суді.

Але ж такою стратегією мети не домогтися, захищеності не побільшає. А якщо зусібіч обкласти світ законами і правилами, як зі мною треба поводитися, то можна упустити найголовніше — щастя і любов. Та й самій легко почати заходити за межу дозволеного, маючи купу папірців про свої права.

Феміністки дуже бурхливо реагують на все ведичне. Мовляв, ви знов хочете, щоб над нами всі знущалися, он скільки жінок вбивають і катують! І вони мають рацію — статистика лякає. Але іншого штибу статистики немає. Скільки жінок, живучи благополучно, насправді нещасні й мертві? Скількох вже замучило до смерті таке ставлення до життя, коли всі довкола вороги? Скільки феміністок вже втомилися ходити з рушницями? І скільки з них насправді мріють про те, щоб їх захистив хтось інший, а вони змогли, нарешті, довіритися і відпочити? Де взяти таку статистику? І чомусь мені здається, що вона буде страшнішою від попередньої.

Насправді сучасні феміністки — це маленькі налякані дівчатка, загублені в океані болю сучасного світу. Їм лячно, важко, вони нікому не довіряють, нікому не вірять, і у них немає внутрішніх ресурсів для того, щоб змінитися. Ресурсів вистачило лише на те, щоб закритися немов черепашка, щоб зберегти себе і не загинути. І далі «черепашка» продовжує сидіти в своєму окопі й відстрілюватися. Вона вже не може розрізнити, з добром до неї людина або з війною. Обстрілює всіх за замовчуванням, а потім розберемося. Всі чоловіки стають в її очах агресорами й експлуататорами.

А далі все просто. Наші думки формують нашу реальність. Якщо вона такими бачить всіх чоловіків, то інші з її життя пропадуть. Нормальному мужику не захочеться, щоб в нього при зустрічі стріляли, щоб з ним боролися. Він піде своїм шляхом. А різного штибу садистам і мазохістам така зустріч сподобається, вони з радістю знов і знов приходитимуть. І знов і знов підтверджуватимуть, що всі чоловіки саме такі. Чим ще більше лякатимуть маленьку дівчинку в мушлі.

Феміністки хочуть захисту, але оскільки їх нема кому «впорядкувати», вони не знаходять суперечливостей у своїй же теорії. І продовжують боротися там, де можна було попросити прихистку. Але в серці залишається віра в любов — вони ж дівчатка. І бажання жити інакше живе. Тому такий біль і заподіюють їм будь-які розповіді про ведичне знання, про жіночність, про слабкість.

Тому вони так накидаються на тих, хто розповідає про жіночий шлях. Не тому, що вони дурні. Лише тому, що їм дуже боляче чути те, що пробуджує їхнє серце. А якщо пробуджується серце, то підпадають під сумнів усі їхні життєві правила, підвалини, переконання. І це лячно. Бо тоді її знов зможуть образити, знов зможуть зробити їй боляче.

Не враховується лише один факт. Що при пробудженні серця, як би не було боляче, є шанс. Шанс нарешті заповнити порожнечу свого серця. Шанс нарешті зняти з себе вантаж відповідальності. Шанс побачити інше життя. Шанс знов навчитися любити і вірити. Цей шанс дорого коштує, хоча і виглядає дуже просто.

Ми самі формуємо ставлення до себе

Живучи в цьому світі, ми адаптуємося, підлаштовуємося. Починаємо вважати нормальним те, що нам підносять як норму. Жінки вбирають все дуже швидко. Особливо ті, кого ніхто не захищає від цих самих «норм» і «правил». Ми звикли до такого ставлення, і самі вже почали так до себе ставитися. Тепер ми, як і картопля, «продаємося». Ми виставляємо себе у вітрині цього світу, чекаємо свого на покупця, всіляко приводячи себе в товарний вигляд.

Ми змушені боротися зі зморшками, сивиною, зайвою вагою. Не тому, що нам цього хочеться, а тому, що інакше ніхто не купить. А той, хто вже купив, здасть назад. Зі свого страху втратити своє місце, ми знов і знов тікаємо від самих себе. Від своїх мімічних зморшок і милих складочок на череві. Ми самі вже не розуміємо, як нормально виглядає тридцятирічна, сорокарічна жінка.

Якось я була у косметолога, і та помітила на моєму чолі мімічні зморшки. На мою думку, мімічні зморшки в 32 роки — це нормально, якщо ви живі. Якщо ваше обличчя рухається, якщо ви емоційні. Але косметолог відразу запропонувала ботокс — мовляв, раз — і краса! Спокуса велика, пара штрикань — і обличчя без зморшок.

А коли я вийшла з кабінету, побачила тих, хто сидів у черзі за мною. І злякалася. Це дійсно лячно — жінки незрозумілого віку в поганому сенсі слова. По руках, шиї видно, що їй вже точно більше п'ятдесяти. Але гладке перетягнуте обличчя прагне переконати всіх, що йому ніяк не більше двадцяти. У неї в телефоні вже є номер онука, але вона все ще намагається здаватися молодою. Неначе зрілість не може бути красивою. Неначе сивина або зморшки — це каліцтво.

І це теж починається з ідеї експлуатації жінок, в яку ми самі радісно вбігаємо. Дозволяємо себе використовувати, приймаємо чужі правила життя, відмовляємося від самих себе, підганяємо себе під стандарти «товару, який добре продається».

Ми самі приймаємо ці правила гри. Ми самі починаємо себе використовувати, експлуатувати своє тіло, продавати свою душу. Нам здається, що натомість ми отримуємо любов, але це ілюзія. Любов в такі ігри не грає. Любов — вона в щирості й природності. І їй дорога кожна зморшка, кожна сива волосинка, кожне ластовиннячко, кожен шрам...

Нам здається, що все залежить тільки від чоловіків. Мовляв, вони до нас так ставляться, і ми змушені підлаштовуватися. У чомусь це правда. Але правда лише часткова, виборча. Бо чоловіки найчастіше ставляться до нас саме так, як ми ставимося до себе самі.

Якось я спостерігала за компанією підлітків, і помітила цікаву річ. У цій групі було дві дівчини і п'ять або шість хлопців. Одна дівчина просто сиділа на лавочці, з книгою. Вона майже не брала участі в бесіді, іноді посміхалася і щось відповідала. А друга дівчина… Вона була дуже активною. Вона сміялася, реготала, досить зухвало рухалася. І хлопці — одні й ті ж самі — так по-різному поводилися з кожною з них.

Другу дівчину хвилин за п'ятнадцять кожен по декілька разів вщипнув за всі опуклі місця (вона при цьому реготала і жартома відбивалася), декілька разів їй задрали спідницю, пару разів поклали собі на коліна і нашльопали, багато разів обізвали різними словами. Вона пропонувала себе, сама того не розуміючи, й її використовували. Зі зневагою. З твариною пожадливістю. При цьому вона була достатньо привабливою ззовні.

До другої ж дівчині, не менш привабливої ззовні, ті ж самі хлопці в той же самий час зверталися дуже шанобливо. Допомагали їй підняти книги, що впали, жодного разу не чіпали її [навіть] пальцем, жодного разу не образили. У кому ж тоді проблема? У чоловіках? Або в тому, як ми з ними поводимося? У тому, як ми себе подаємо, або в тому, як вони до нас ставляться?

До чого все це призводить

Падіння культури передбачено. Століття таке. Століття чвар і деградації. Те, що в давнину було природним, зараз стає засуджуваним. І навпаки.

Зараз якщо ти носиш міні-спідниці, загоряєш в одних плавках, постійно спиш з різними чоловіками, робиш аборти, розлучаєшся, п'єш, палиш, колеш ботокс, працюєш з ранку до ночі, не бачиш своїх дітей, голишся майже налисо — це нормально. Не потрібно нікому нічого пояснювати, ти нормальна середньостатистична жінка. Сучасна, модна, без стереотипів.

Але якщо ти тіло своє прикриваєш одягом, волосся не розпускаєш, не п'єш, не палиш, не їси м'ясо, не фарбуєшся, ходиш в храм, з першим-ліпшим не спиш, дітей в садок не віддаєш, не працюєш — то ти дивна. Ти точно або сектантка, або відстала від життя, або просто ненормальна.

От що з нами зробила цивілізація і відсутність чоловічого захисту. Жінки надто наївні, щоб зуміти захистити свій розум від зазіхань подібних цивілізацій. Ми самі повірили в усе те, що нам подається як норма. Ми дозволили себе зазомбувати, і думаємо, що здобули свободу. Насправді ми більше втратили, ніж набули. На жаль.

Ми обміняли свої божественні якості, свою чистоту і свою відкритість на товарно-грошові відносини з іншими людьми. Ми обміняли своє право бути за кам'яною стіною на обов'язок ставати такою стіною самостійно. Свої таланти, якими могли б творити свій власний прекрасний світ, ми закопуємо в землю або витрачаємо на роботі за зарплату без права на творчість. Ми розтринькали весь той капітал, яким нас благословив Бог, відпускаючи в цей світ. І заради чого? Хіба це свобода? Хіба це щастя? Хіба це любов?

І яку ціну за все це платимо ми самі й усе наше суспільство? У Бгагавад-гіті Арджуна говорить про це:

«Коли в роду запановує безбожництво… жінки в ньому розбещуються, а розбещення жінок… призводить до появи на світ небажаного потомства.

Зростання числа небажаних дітей неминуче призводить до того, що члени сім'ї та люди, що руйнують сімейні традиції, потрапляють в пекло. З виродженням роду, на предків чекає падіння, бо нащадки перестають підносити їм їжу і воду.

Гріхи тих, хто руйнує сімейні традиції та сприяє появі небажаних дітей, зупиняють діяльність на благо сім'ї та суспільства в цілому.»

Ось яку ціну ми платимо за те, що залишаємося без захисту. За те, що перестаємо вірити, що нас можуть захистити. За те, що перестаємо шукати захисту. За те, що перестаємо просити заступництва. За те, що робимо все самі. За те, що відмовляємося самі від себе. Від свого внутрішнього багатства.

І все починається з кого? З жінок. Жінок, які залишилися без захисту, без покровительства. Це не наша провина й не наша відповідальність. Так, за законами карми ми прийшли саме туди, де повинні щось для себе засвоїти. Але у нас є і свобода вибору. Свобода прийняття своїх рішень. Можна залишатися в потоці водоспаду, що несе нас вниз. А можна спробувати вибратися на берег, щоб побачити масштаб трагедії збоку.

От тільки вибратися самостійно не вийде. Для цього потрібна підтримка, допомога, чиясь простягнута рука. Потрібно набратися сміливості й попросити того, що нам потрібно насправді. Не всіх цих грошей, суконь, посад. А захисту. Попросити захисту — це визнати свою вразливість. Свою недосконалість. Свій біль. Визнати, прийняти і розділити з кимсь.

Нехай це будуть старші друзі та подруги, священики, батьки, чоловік — хто завгодно, тільки б він був здатен простягнути вам руку. Недосконало, неідеально. Хоч би як. Сам лише намір вже дорого коштує. Чоловік обов'язково навчиться, йому потрібен час. Звикнути до того, що ви більше не гребете самі. До того, що він глава і опора. До того, що ви від нього залежите. До того, що ви все-таки жінка.

Нелегка задача у сучасних жінок. Ми стільки років і стільки поколінь були беззахисними, що самі повірили в те, що захистити нас нема кому. А тепер доводиться наново вчитися довіряти і довірятися...

Ольга Валяєва

+2
263
RSS
20:22
+2
Матеріал перегукується з "Механізмом передачі травми" (1) і (2) — тільки більш узагальнений, без розбивання на покоління.
21:58
+2
Хороша стаття. Об'ємна. Поясніть мені, хто може, звідки і чому пішло: ЗЛЕТІТИ З КОТУШОК?
Хтозна! Я так думаю, що від старовинних кінопроекторів:

А може, від магнітофонів:

Бо коли плівка «злітає з котушок» — це таки неприємно _шкодую
07:22
+2
Котушка ниток. Нитки змотуються з котушок, а не злітають. Котушка — це те, що КОТИТЬСЯ. Дві котушки без ниток з коробкою з-під сірників на них — це дитяча іграшка нестійка. Коробка злітає з котушок — система РУЙНУЄТЬСЯ. Може так?
Може й так.
Так багато слів, а все зводиться до бажання: «Купіть мені паранджу, бо мені страшно жити».
Сама ж авторка каже:
А далі все просто. Наші думки формують нашу реальність. Якщо вона такими бачить всіх чоловіків, то інші з її життя пропадуть.

Якщо навколо бачити лише негатив, то тільки він і буде приходити у твоє життя. І від кількості одягу на тілі це не залежить.

Випадкові Дописи