Дарувати, дарувати і знов дарувати!

Дарувати, дарувати і знов дарувати!

"І не кожна людина має ЕНЕРГІЮ ДАРУВАННЯ СЕБЕ. Може якусь її частку. А от наш друг Тимур точно має і постійно ділиться з товариством цією енергією",- написав друг Анатолій.

«От тому пан Тимур і має стільки енергії, бо постійно ділиться нею з іншими. Енергія як і вода не може стояти на місці, бо зіпсується»,- відповіла йому Дзвінка Сопілкарка. І знаєте… так воно і є!!! Я це зрозумів давно і як і до багатьох інших речей, допер до цього самотужки.

Загалом-то, я жахливо заїкаюсь. Не стану вдаватися докладно в причини, але це так. Під час навчання в НТУУ «КПІ» це становило неабияку проблему: адже будь-який викладач міг вирішити, що заїкаюсь я не через оті самі причини, а хвилюючись через незнання його предмету. Що могло додатково ускладнити і без того напружене студентське життя...

В студентські роки я цю напасть і подолав! Одним із засобів подолання була практика публічних виступів перед широкою аудиторією. На інженера-металурга я навчався лише з другого курсу, поступав же в 1980 році спочатку на електротехнічний факультет КПІ. А там функціонувала найстаріша на весь наш славетний виш стінгазета «ТОК» (виходила безперервно з 1946 року). Я саме потрапив на той період, коли наш головний редактор Михайло Кальницький передавав віжки своєму наступникові. Цей період вирізнявся тим, що творчість членів редколегії стіннівки стала трохи більш абстрактною — принаймні частково. За таких умов склалася своєрідна «концертна бригада» стіннівки, яка щороку брала участь в інститутському конкурсі самодіяльності «Золотий інтеграл» на рівних із командами факультетів.

Отже, як позаштатний (через перехід з електротехнічного на інженерно-фізичний факультет) член редколегії, я теж брав участь в роботі цієї концертної бригади. Справді, попри мої наполегливі прохання, на ІФФ мене до самодіяльності й близько не підпускали. Зате після чергового «Золотого інтегралу», коли я виходив на сцену в складі команди стіннівки «ТОК», мене щоразу пісочили на факультетському бюро ЛКСМУ: мовляв, що це таке — що за «зрада» рідного факультету?! Хоча напередодні самі ж не давали мені ходу...

Але не самими лише «Золотими інтегралами» все обмежувалося. Ми виступали також на інститутській дискотеці "Інтонація" — тут вже не раз на рік, а по декілька разів. От саме тоді я й дізнався, що таке вихід на сцену! Адже глядач бачить театральну сцену отак:

Артистам же видна спідня частина цього театрального світу, що виглядає геть по-іншому:

Та це надто глибоко. А що відбувається на тій межі, де безпосередньо перебуває артист? Теоретично — десь отак:

Але на практиці все значно, значно гірше:

Софіти б'ють просто в очі, буквально «підсмажують» тебе! А якщо врахувати, що при моєму змішаному астигматизмі лівим оком я бачу тільки 1-2 рядки, а правим — 2-3 рядки спецтаблиці для перевірки зору, то стоячи на сцені, я не бачу геть нічого, окрім стіни світла, в якій буквально потопаю! Та для мене завжди було проблемою розгледіти навіть тих, хто сидить бодай в першому ряді — не кажучи за дальші... 

Але ж ти виступаєш перед глядацькою залою — до речі, не завжди дружньо налаштованою. Із залою потрібно спілкуватися, причому на обопільних засадах. Інакше нічого не вийде. Інакше твій виступ буде провальним… І ось ти стоїш зануреним у всеохопну світлову стіну, загрузнувши в світлі софітів, немовби комашка в бурштиновій смолі. І як бути?! Як оцінити реакцію аудиторії на твій виступ. коли ти абсолютно засліплений?!

Вихід я знайшов моментально: аудиторію треба… слухати! Слухати й відчувати — іншого виходу не було...

Але прислухавшись до невидимої аудиторії, я негайно відчув і щось інше: переді мною стояли не тільки світлова, але ще одна — енергетична стіна!!! Вона була трохи далі від світлової — отже, це була енергія зали, яка теж стояла стіною переді мною. Вже не гарячою — навпаки, твердо-крижаною. І ось я кинув саме в цю твердо-крижану холодну стіну перші слова. Стіна не прийняла їх… Точніше, не прийняла переважно. Бо буквально в двох-трьох місцях я відчув потепління й якусь податливість. Саме на цих місцях я зосереджувався, кидаючи наступні слова… І отаке диво: по-перше, я відчував, як перші «проталини» в крижаній стіні розширилися, а по-друге — з'явилися нові… а далі все нові й нові!!!

Й останнє: я раптом відчув, що на кожну «пригорщу» слів, енергійно вкинуту в ці «проталини», мені… прилітає у відповідь енергія глядачів-слухачів, причому посилена! І чим більше танула твердо-холодна крижана стіна, чим енергійніше кидав я в «проталини» слова — тим більше прилітало мені енергії у відповідь! Доволі швидко стіна розтанула повністю, я вже не просто пригорщами — повною «лопатою» жбурляв енергію кудись в залу й ледь встигав приймати десятикратно посилену порцію, щоб жбурнути все знов туди і знов отримати звідти...

Годі й казати, що по завершенні виступу я був вимотаний до неможливості… але ж весь так і здригався від енергії, що мене переповнювала!!! Її запасів потім вистачало надовго. Вже набагато пізніше я прочитав у знаменитій «Чудесній мандрівці Нільса Гольгерсона з дикими гусьми» Сельми Лагерльоф фразу, що надалі стала моєю улюбленою:

«Чим більше знань вбивати у ваші порожні голови, тим більше в них лишається місця!» — але ж на емпіричному рівні я відчув приблизно те саме ще під час виступів у складі «концертної бригади» студентської стіннівки… Бо чим більше енергії ти вкладаєш у свій виступ, тим потужніший енергопотік вертається тобі від слухачів-глядачів! Якщо ж ти не вкладешся у виступ — нічого тобі у відповідь не прилетить...

А тому не треба жмотничати! Більше віддаси — більше отримаєш!!!

Про те саме сказано в Святому Письмі: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів. 3:16). Спочатку треба багато віддати, бо тільки потім можна щось отримати. Це універсальний Вселенський закон, просто проявляється він в різних аспектах по-різному.

Зважаючи на нього, я ніколи не боявся розкидатися нічим: ні словами, ні енергією, ні турботою, ні любов'ю, ні коханням — нічим і ніколи!.. Скільки разів мені доводилося чути: «Обережно! Такими темпами ти швидко вичерпаєш самого себе!!! Що тоді робитимеш?! Подумай». Скільки бачив «юношей бледных со взором горящим» — поетів від Бога, які казали: отакі справи — я ніколи не кохатимусь з дівчатами, бо на кохання витрачається енергія, а енергія мені необхідна для творчості… З моєї точки зору, це дурість. Бо обмежуючи себе в коханні, ці «юноши бледные» обмежували себе в енергообміні. Насамкінець, вони незмінно «вигорали» як поети — я це також бачив… І це було закономірно, до речі!

Отже, не треба боятися віддавати. Чим більше віддаси — тим більше отримаєш. Це таки правда. Як співав великий бард:

В землю бросайте зерна - 
Может, появятся всходы...

Чим щедріше розкидатимеш, тим більше збиратимеш.

+2
413
RSS
02:33
+2
Дорога Дзвінко, дякую за чудовий коментар _чудово
08:30
+2
Як все точно описано! Навіть те, що людину трясе від переповнення енергією. Такий неконтрольований обмін енергіями, мабуть, приводить до вибуху, до руйнації. Тепер мені, Тимуре, більш проясняється, звідки твої каліцтва. Виходить, коли людина віддає себе майже всю, вона саморуйнується. Саморуйнується кожен і це бачимо по деградації тіла аж до його смерті. Тут лиш питання часу.
А ти згадай мультик про Густава:


— і головне — нашу невеличку дискусію:

А все ж той, який моркву їв та йогою займався, пережив того, хто пив, палив і з жінками мав інтим! _сміюсь

закинув я.

І шо йому то дало?

спитала Дзвінка Сопілкарка.

Розумієш?! Людина — це «душа, обтяжена трупом» © Перед людиною стоїть вибір:

  • всіляко піклуватися про якомога довше збереження свого «трупу» з невідомою метою, плекати свій «труп»;

  • намітити якусь високу мету і спробувати досягти її навіть ціною руйнування свого «трупу» — що станеться рано чи пізно в будь-якому разі;

  • загалом не звертати уваги на «труп», покінчивши з життям якомога швидше — аж до саморуйнування через самогубство.

Чоловікам це особливо властиво — поставити якусь велику мету й прагнути її досягнення. Тоді чоловік щасливий.

На описаний час у мене була Велика Мета: стати прозаїком-фантастом. Все інше в моєму житті було спрямовано на її досягнення. Або ставало компромісом на шляху до цієї мети — через обмеженість моєї ресурсної бази. То невже ти гадаєш, що на шляху до Великої Мети мене б зупинили будь-які міркування щодо необхідності збереження власного «трупу»?! Пхе!!! Я тільки проти передчасного (само)руйнування!.. Наприклад, коли на ІІ курсі я відчув, що починаю «сідати» на алкоголь, то зупинив самого себе силою волі: у мене була Велика Мета, я ще не досягнув її, якби став п'яничкою — не досягнув би ніколи… Тому я вивчив свою «норму» й намагався не перетинати її, при необхідності обмежуючи вживання алкоголю зусиллями волі, хоч би хто наді мною кепкував з цього приводу.

Так само працюючи в ДКТБ ІЕЗ ім.Є.О.Патона, я одного разу відчув, що можу стати токсикоманом, «підсівши» на ацетон. Мені дали завдання — протягом місяця переробляти старий конструкторський проект в «кальках», для цього старі креслення змивалися з «кальки» ацетоном і зверху наносився малюнок тушшю. Тут вже старі досвідчені конструктори попередили про небезпеку, а по завершенні проекту я відчув, що не нюхнувши ацетончику, почуваюся «не в своїй тарілці». З цього стану довелось виходити теж зусиллям волі й поступово — але я вийшов. Бо ще не встиг досягнути Великої Мети!..

Але вміння говорити з аудиторією, вміння змусити слухати себе, вміння домогтися відгуку на своє слово — це одна з суттєвих навичок для письменника! Тож навчитися цьому можна, навіть не звертаючи уваги на стан твого «трупу». Таку ціну я був ладен сплатити. Й без цього стати письменником я б не зміг. От і все…
_вибачаюсь _вибачаюсь _вибачаюсь
14:01
+2
Подумаю…
19:57
+2
Ігнорувати своє тіло, погодитися навіть на каліцтво, щоб, наприклад, стати письменником-фантастом — це вже ПРИСТРАСТЬ. А пристрасті і спокуси, за моїми спостереженнями, добром не кінчаються. У всьому має бути МІРА.
Я ніде не казав про ігнорування. Здається, ти невірно зрозумів… Просто не це в пріоритеті. Збереження здоровим тіла — це для мене не є «завданням №1», скажімо так.
Для мене «завдання №1» полягає в іншому, а піклування про здоров'я тіла — це не в пріоритеті, ото й усе. Але це не означає ігнорування, зрозумій!
Я тут в якості розширеної відповіді чергову статтю написав _соромлюсь

Випадкові Дописи