До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Психічне народження і контролююча матір

Психічне народження і контролююча матір
Джерело матеріалу:

Психічне народження і контролююча матір,
або
Що робити, якщо психічно ти ще не народжений?

Людина у своєму житті народжується двічі. Перший раз — це її фізичне народження, а саме безпосередньо процес відділення тіла людини від тіла матері. З цього моменту новонароджений починає існувати як окремий організм, хоча все ще і є залежним від своєї матері. Між собою заведено називати цей день — днем народження. Минає час, і поступово функції матері, як об'єкту, що допомагає нам в нашій фізичній безпорадності, стають непотрібними, оскільки людина навчається обслуговувати себе сама і без її допомоги здійснювати фізичні функції, наприклад, самостійно приймати їжу, пересуватися. При цьому абсолютно зрозуміло, що для повноцінного дорослішання самих лише фізичних функцій явно не достатньо.

Для повноцінного народження необхідно народиться психічно, що власне і є ОСНОВНИМ ЗАВДАННЯМ БАТЬКІВ — НАВЧИТИ ДИТИНУ СТАВАТИ ДОРОСЛИМ, проводити її в дорослий світ.

Що НЕ відноситься до психічного народження?

До психічного народження не має відношення духовне зростання, розвиток себе в духовному і релігійному плані. Не відноситься віра в Бога, спроби просвітлення і тому подібні дії. Щоб зрозуміти, як виражається психічне дорослішання, що це взагалі таке, необхідно для початку немовби відокремити, чим доросла (психічно, а не біологічно) людина відрізняється від психологічної дитини. Перш ніж перейти до самих відмінностей, необхідно згадати одну важливу річ, а саме — базові потреби людини. Для відновлення їх в пам'яті просто перерахуємо основні з них, як-от потреба в безпеці, в любові, в самоактуалізації, в становленні, в розвитку тощо.

Різниця між психічно дорослим і психічно дитиною:

1. Дитина (фізично це може бути і доросла людина) не здатна усвідомлювати свої власні потреби. Вона відчуває свої потреби, але не здатна їх висловити, оформити, не здатна їх усвідомити.

Психічно дорослий здатен в повному обсязі усвідомлювати потреби, висловлювати їх і оформлювати в свої власні.

2. Логічно випливає, що дитину від дорослого відрізняє здатність самостійно задовольняти свої потреби. Тут і вище йдеться про базові потреби, частина з яких згадана раніше.

У дітей немає ресурсу на те, щоб самостійно їх задовольняти. Дорослий же здатен сам свої потреби задовольнити, або усвідомивши їх, відкласти на певний термін для можливості їхнього задоволення. Приклад: я усвідомлюю свою потребу у власному транспортному засобі, але відкладаю реалізацію цієї потреби на кілька років для того, щоб протягом цього часу реалізувати її, або наростити достатній ресурс для її реалізації. Іншими словами, дорослий здатен усвідомити і відкласти потребу до того моменту, коли він стане здатним задовольнити її.

Тут же одразу можна підкреслити, що ОСНОВНЕ ЗАВДАННЯ БАТЬКІВ — НАВЧИТИ ДИТИНУ УСВІДОМЛЮВАТИ І ЗАДОВОЛЬНЯТИ (або відкладати) СВОЇ ВЛАСНІ потреби, а не потреби їх самих.

3. Дитина потребує оцінок всієї своєї діяльності, як в плюсах, так і в мінусах, бо вона таким чином ідентифікує саму себе, визначає саму себе. У дорослого немає потреби в оцінках своєї діяльності, оскільки дорослий користується власними оцінками самого себе.

Таким чином, людина народжується вдруге, психічно коли вона:

  1. усвідомлює ВЛАСНІ потреби
  2. починає сама задовольняти власні потреби
  3. не чекає, що її похвалять, схвалять, почнуть критикувати, а сама собі всередині на кожен вчинок дає власну оцінку

Як батько вчить свою дитину ставати дорослим?

Критерієм того, чому батько вчить свою дитину, є спосіб контакту батька з дитиною, а також те, які смисли він вкладає в запитання, що задаються дитині, і те, в якій формі він ці запитання задає:

  • що ти відчуваєш? (найголовніше запитання в будь-якому віці)
  • що ти думаєш? (про когось, про щось)
  • що ти маєш намір/збираєшся робити? (в контексті будь-якої ситуації)

При цьому на жодне запитання не дається ніякого варіанту. Бо якщо йдеться про маленьку дитину, тут не оцінюється її думка сама по собі. Оцінюється її здатність говорити про саму себе, думати самостійно. Іншими словами, оцінюється здатність просто мати свою думку. Її хвалять за наявність самого цього процесу всередині неї, який [процес] тільки про неї. Не говорять при цьому про те, що в цей момент ти думаєш вірно, а в цей невірно.

Це і дає дитині можливість народиться психічно. Саме цей процес спонукає її ставати дорослим. Невизнання, приниження (в будь-якій формі), знецінення думки або рішення дитини призводять до того, що вона починає боятися думати, боятися самостійно ухвалювати рішення, боятися відповідати за ці рішення.

Страх усвідомлювати (оскільки їй показали, що її думки, бажання і власні усвідомлення можуть бути неправильними) веде до інфантильності. Це і не дає дитині народиться вдруге, не дає їй подорослішати.

Що робити, якщо ти ще психічно не народжений?

Найважливіший і найперший крок, який необхідно зробити, окрім того, що визнати і усвідомити свою інфантильність, це зрозуміти, чому вона взагалі формується в тобі. Що лежить в основі всього цього. Найчастіше, в основі лежить страх. Страх не сподобатися батькові, страх отримати від батька реакцію, яка вкаже на несхвалення того, що ти відчуваєш, думаєш, робиш. Адже це не правда, що дітям байдуже, що думає батько. Найшвидше, в такій ролі фігуруватиме матір, бо це той об'єкт, який живе в нас протягом всього нашого життя і всі діти, несвідомо, завжди намагаються задовольнити свою внутрішню матір (і зовнішню теж). У такої людини в основі всього лежить неусвідомлений страх викликати невдоволення мами, який народжує тривогу. Тривога народжується від того, що немає впевненості в тому, як відреагує мама, чи сподобається їй. Дитина не знає чого очікувати. Зазвичай, матері таких дітей були або є контролюючими. Дитина такої матері захищається. Чим може захищатися дитина? Створенням своєї сім'ї, народженням своїх дітей (особливо яскраво це проявлено у дівчаток). [Вона] починає намагатися дуже багато заробляти, отримати три, чотири і більше дипломів про освіту — і все це лише для того, щоб захиститися від мами. Немовби для того, щоб сказати їй: я сам/сама вже дорослий/а, я сама матір, я сам батько, у мене вже багато освіт, у мене вже великий заробіток, відпусти і припини порушувати мої межі. Але це лише захист, який не вирішує проблеми.

Контролююча матір

Почнемо з того, що за поведінку таку вона реалізує — [та сама] матір, яку ми називаємо контролюючою. І що за цим насправді стоїть.

Що таке контроль? Це спроба відстеження того, що стається, діагностика, зчитування того, що відбувається з однією-єдиною метою — впорядкувати. Розставити все по своїх місцях, так як правильно для тебе. Стежити за тим, щоб все там і знаходилося. Контроль — це спроба навести порядок в тій царині, що контролюється. Яку потребу в цей момент відчуває людина, в даному випадку матір? Потребу навести лад. Тільки сама дія, що реалізує цю потребу, перебуває не в її власних межах, а в межах чужих, які їй доступні, в межах своєї дитини.

Якщо людина порушує чиїсь межі, іншими словами не бачить їх, то насамперед це засвідчує, що вона не бачить і не має меж своїх власних. Причина практично будь-якої проблеми, прямо або побічно, лежить в питанні порушення особистих меж. У тому, що людина не знає, не бачить меж свого ж життя, де вони починаються і де закінчуються. А також де закінчуються його [межі] й починаються чужі.

Матір, яка контролює життя дитини, патологічно потребує контролю над власним життям. Але для того, щоб почати це робити, необхідно чесно в це саме життя вдивитися, що часто і є найбільшою проблемою для того, хто контролює. Саме цього робити не хочеться, попри гостру потребу, яка і поспішає реалізуватися, але тільки в чужих межах. Найчастіше, контролююча матір має глибинну потребу навести лад у відносинах зі своєю матір'ю, хоча можуть мати місце й відносини з іншими людьми.

Що необхідно?

Необхідно через біль, через страх, докладаючи всіх зусиль (оскільки народження не буває безболісним) перерубати те, що прив'язує до такої матері й звернутися до неї ж. Це свого роду розворот в її ж бік, але вже іншою своєю якістю. Розворот до неї на рівних. Розворот лицем до лиця як до співрозмовника, для того, щоб говорити і заявляти. Заявляти самого себе. Говорити про те, що важливо саме мені, про те, чого хочу саме я. Розмова не про те, що буде безпечно обговорити — адже такі діти мають цілий арсенал безпечних тем для розмови з мамою, ці люди настільки тонко відчувають межі, які вони можуть перейти, а які ні, що все їхнє спілкування з мамою зводиться до формального звіту про те, що зараз відбувається в її/його житті. Необхідний розворот і розмова не так, як подобається мамі, не про те, що їй потрібно чути, а про те, що відчуваєш саме ти, говорити про свої потреби (за умови, що вони вже усвідомлені), задовольняти їх.

Психічне народження — це повне відділення від матері, це розворот в її ж бік, лицем до лиця, і заява самого себе в уже зовсім новій якості. Як окремої, дорослої і, найголовніше, самостійної людини. Це отримання навички жити самостійно. Без її контролю. Без її участі. Без її оцінок, схвалення.

Діана Єфремова

+2
350
RSS
00:41
+2
Якщо людина порушує чиїсь межі, іншими словами не бачить їх, то насамперед це засвідчує, що вона не бачить і не має меж своїх власних. Причина практично будь-якої проблеми, прямо або побічно, лежить в питанні порушення особистих меж.

На жаль, це так і є: тут проблеми у того, хто контролює… _шкодую
06:57
+2
Написано: людина не потребує ОЦІНКИ своєї діяльності. Ще й як потребує! Причому кожна людина, яка належить до якоїсь громади. Тимур письменник і постійно потребує схвальної оцінки від своїх читачів або й іншої оцінки, до прикладу, критичної. Я пишу статті і постійно потребую знати, чи розділяють мою точку зору читачі. Дзвінка потребує уваги до своєї творчості, розуміння астрологічного відображення життя, Доброславу цікаво знати чи комфортно користувачам на сайті і як змінюється їхній розвиток. А що потребує Сяна Сяйна — свіжий вітерець на сайті?
Діана Єфремова — авторка цього матеріалу висловлюється недостатньо чітко, щоб її розуміли всі читачі. От ти, друже Анатолію, пишеш:

Написано: людина не потребує ОЦІНКИ своєї діяльності. Ще й як потребує! Причому кожна людина, яка належить до якоїсь громади.

Тоді як у Діани Єфремової йдеться зовсім не про це:

3. Дитина потребує оцінок всієї своєї діяльності, як в плюсах, так і в мінусах, бо вона таким чином ідентифікує саму себе, визначає саму себе. У дорослого немає потреби в оцінках своєї діяльності, оскільки дорослий користується власними оцінками самого себе.

Ще раз:
ДОРОСЛА Людина не потребує сторонньої ОЦІНКИ своєї діяльності ДЛЯ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ
Авторська думка включає закреслені елементи, тоді як ти, друже, їх опускаєш. Натомість мені зрозуміла важливість неврахованих тобою слів. З точки зору письменника, тут йдеться про того самого «внутрішнього хлопчика», який є у мене й на думку якого я орієнтуюся насамперед. Бо коли в 11-12-річному віці я зрозумів, що моє призначення — стати колись прозаїком-фантастом, то моя мама ще й як заперечувала! Але я орієнтувався вже не на мою маму, а на того самого «внутрішнього хлопчика». Бо коли б орієнтувався на маму — то придушив би його… Але натомість я всіляко обороняв того «внутрішнього хлопчика» від усього зовнішнього світу, налаштованого негативно. Й від моєї мами насамперед! З точки зору всього зовнішнього світу (з мамою включно!), сісти писати «До комунізму...» в 1989 році — це самогубство + згубно для всієї сім'ї, в якій вже є моя ж 4-річна дочка. Однак з точки зору того ж «внутрішнього хлопчика», це єдиний можливий варіант поведінки — на нього я й орієнтувався… Щоправда, коли у видавництві «Молодь» в 1990 році «Дульцінею» назвали «особливо низьковартісним твором», мій «внутрішній хлопчик» таки образився… однак не настільки, щоб знищити текст повісті! Текст всього лише відправився в шухляду на 5 років, а після знайомства з Романом Кухаруком наприкінці 1995 року знов видобутий звідти й у 1996 році відправлений до журналу «Київ». Там повість прочитали й зазначили: шкода, що ти не член Спілки письменників!.. Але в травні 1997 року я «очленів» в НСПУ — тоді в журналі «Київ» дали добро на публікацію «Дульцінеї», яка мала місце в 1999 році й обернулася Міжнародною літпремією в 2000 році + кучерявими компліментами від німецьких співзасновників премії — Дітера Карренберга й Тетяни Куштевської. Отже, «внутрішній хлопчик» абсолютно вірно розпорядився відправити текст «Дульцінеї» до шухляди — себто, відкласти його на потім, а не знищити!
_соромлюсь _соромлюсь _соромлюсь
От про це і йдеться в статті: не просто про оцінку, а про оцінку для самоідентифікації!!! Бо я сам бачу, що у мене добре, а що погано. І знаю, що різні люди можуть мати інші оцінки — але я орієнтуюся, насамперед, на оцінку свою внутрішню!..
Психічне народження — це повне відділення від матері, церозворот в її ж бік, лицем до лиця, і заява самого себе в уже зовсім новій якості. Як окремої, дорослої і, найголовніше, самостійної людини. Це отримання навички жити самостійно. Без її контролю. Без її участі. Без її оцінок, схвалення.

Я давно вже навчилася бути дорослою і не потребую сторонньої оцінки. Але повернутися до мами дорослим боком, означає, зробити мамі боляче. А цього моя «внутрішня маленька дівчинка» не переживе. Я можу стерпіти будь-який власний біль чи якусь зневажливу оцінку, але зробити боляче мамі своєю «дорослістю» я не можу.
Як чоловік, я не настільки сентиментальний, а тому скажу інше: я намагався повернутись до мами «дорослим обличчям», але… вона цього не сприймає. От просто не сприймає, і все тут! Для неї моє «доросле обличчя» — це всього лише чергова примха її «маленького слухняного хлопчика». Мама живе за простим правилом: що було вчора — те лишається у вчорашньому дні, а кожен новий ранок починається з «чистого аркуша паперу». І кожен новий «аркуш» кожного нового дня вона починає для себе зі слів: «Мій маленький хлопчик в коротеньких штанятах, якого я народила собі на втіху...»
_вибачаюсь
І все! І хоч що ти роби — мама живе цим правилом! Тому… я всяку реакцію мами бачив, а отже теж залишив в тилу дещо таке, чого мама про наші відносини не знає, але що було. Цією дією (про яку сама давно забула) вона прищепила мені гігантський комплекс неповноцінності. Після того випадку я назавжди втратив віру в щирість деяких її заяв. Але поговорити про той випадок з нею теж не можу! Бо не знаю ні її реакції на таку розмову, ані своєї реакції також. Не знаю, чого чекати на себе після такої розмови — отак!!!
_соромлюсь
Це треба робити, мабуть що, в кабінеті психолога чи психіатра. Коротше, у лікаря… Мама колись (років 25 тому) погрожувала, що потягне мене до психіатра. Я надто швидко погодився, й вона вмить дала задній хід. А потім прочитала роман «До комунізму...» й повністю змінила ставлення до мене. Отже, втратила шанс на нашу відверту розмову в присутності психіатра. Відтоді доводиться терпіти її поведінку в стилі «кожен новий ранок починаємо з чистого аркуша».

Випадкові Дописи