До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Решта вам додасться

Решта вам додасться

Планувати, не прив'язуючись — нонсенс?!

"… склалось враження, що автор, зі сторони неприв'язаності, через ці двері, все-таки хоче пройти до бажань. Я це отримаю тому, що неприв'язаний до нього… На моє розуміння, неприв'язаність — це існування одним днем, навіть тільки даною миттю, без найменшої думки про щось, що наступить. Все сприймається зараз, розглядається, переживається і сприймається як даність, до якої потрібно саме так відноситись — як тут даність. Те, що буде завтра, буде завтра і розглядатись, проживатись і ним насолоджуватись. Але планувати — мати якусь ціль і мету і думати її досягнути тільки тому, що я неприв'язаний (думаю) до неї, а у дійсності приховано прив'язаний — це обманювати себе",написав друг Олександр в коментарі до матеріалу «Закон Неприв'язаності — отримати те, що хочете», опублікованого шановним Доброславом.

Гадаю, друг Олександр помиляється. Себто, якби все було саме так, як він написав (див. виділене в його цитаті), то будь-яке планування було б неможливим взагалі! Справді, якщо людина уявляє собі мету/ціль і прагне її досягнути, як можна «відв'язатися» від цієї мети/цілі?! Це як у відомому ще з дореволюційних (себто, з початку ХХ ст.) часів анекдоті:

Прийшов мужик, якого замучила гикавка, до лікаря, а той йому й каже: «Вилікувати тебе дуже просто: я тебе посаджу самого в темну кімнату на цілу годину, ти там посидиш мовчки й позбавишся своєї гикавки. Тільки дивись, не думай про білого ведмедя! Бо щойно подумаєш — все лікування піде на пси». Отож мужик і просидів у темній кімнаті цілу годину, весь цей час думаючи, як би йому раптом не подумати про білого ведмедя… Й від гикавки, природно, не вилікувався.

А ось ще один анекдот на тему «прив'язок»:

Джон Рокфеллер мріяв заробити $100 тис. і дожити до 100 років. А заробив $318 млрд. і помер в 97 років. Що ж, не всі мрії збуваються....

Звідси видно, наскільки просто створити в людській свідомості «прив'язку» й наскільки важко від неї потім «відв'язатися». Не знаю, у кого як, але в житті письменника з «прив'язками» доводиться мати справу постійно. Хотілося б розповісти про це трохи докладніше — можливо, тоді друг Олександр зрозуміє, як можна планувати, не прив'язуючись.

Про «слонів» і літературний ринок

Ох, і до чого ж привільно жилося письменникам ще в ХІХ столітті, не кажучи про більш ранні часи!!! Був ти, скажімо, якимсь поміщиком… або маленьким козачком на побігеньках у поміщика. Жив собі й не тужив (або навпаки тужив у засланні — але то вже деталі), відвідував літературні салони, писав вірші панянкам в альбоми, стрілявся на дуелях… або брав участь у черговому Кирило-Мефодіївському товаристві… або в черговій Французькій (чи іншій європейській) революції… Кохався й ревнував. На дуелях стрілявся. Пив шампанське чи абсент. Курив опіум. Таємно заліковував сифіліс. Зрештою помирав. А потім — вже після твоєї смерті твої вірші чи оповідання, повісті чи романи читали, перечитували й нарешті проголошували тебе класиком літератури. Краса, та й годі!

А все чому?! Бо ти не надто переймався джерелом доходів задля існування. Якщо ти належав до шляхетної верстви, то мав доходи або з маєтків, або від державної служби. Якщо належав до бідної верстви — то якось примудрявся виграти ту чи іншу стипендію, знайти мецената, вигідно одружитися з «грошовим мішком» тощо. Навіть в середині ХІХ століття ти міг бути різночинцем — дрібним чиновником, лікарем, народним вчителем та ін., існувати за рахунок цього «ремесла» і все одно створювати майбутні шедеври майбутньої класичної літератури.

Чим вимірювався письменник в ті часи? Тим, про що сказано в "Майстрі і Маргариті": "Так ось, аби переконатися в тому, що Достоєвський — письменник, невже ж треба питати у нього посвідчення? Та візьміть ви будь-яких п'ять сторінок з будь-якого його роману, і без всякого посвідчення ви переконаєтеся, що маєте справу з письменником. Та я вважаю, що у нього і посвідчення ніякого не було!"

Отже, все дуже просто: візьміть будь-які 5 (п'ять!) сторінок з будь-якого твору хоч Достоєвського, хоч Литовченка, прочитайте — й одразу побачите, з ким маєте справу: з письменником чи ні!

Однак це було справедливо для ХІХ століття, тоді як кляте ХХ століття поставило все шкереберть! Щоб вважатися письменником на радянських теренах, потрібно було мати письменницьке посвідчення — сумнозвісну «корочку». Отаку:

Без неї ти письменником не вважався! Так-так, і не смійтеся! Знаєте, коли востаннє зайшлося про наявність/відсутність у мене письменницької «корочки»?! Між іншим, в 2008 році!!! І між іншим, питання поставив не якийсь старий дідуган, а 20-річний юнак!!! Йшлося про його літературну публікацію в журналі, я його твір забракував. Тоді цей добродій і «викотив пред'яву»: мовляв, мене NN публікує, а він, між іншим, член Спілки письменників аж з 2002 року — а Ви хто такий, Тимур Литовченко?! Демонстрація моєї «корочки» (а я член НСПУ з 1997 року) вмить зняла «пред'яву».

Буває, що письменники «міряються» кількістю книжок. Мій творчий доробок (за мірками НСПУ — це авторські книжки + авторські збірки + колективні збірки) виглядає отак:

Мало того, я ще встиг взяти активну участь в заснуванні літжурналу «УФО», 3 роки пробути його головредом, зорганізувати творчий колектив і загалом довести журнал до пуття — а таке мало кому з письменників вдається:

А ще письменники «міряються» нагородами. Зокрема, той 20-річний юнак в 2008 році «викотив пред'яви» мені й на цьому ґрунті. Довелось відповідати як за «брязкальця»:

— так і за паперових «слонів»:

Але це на наших — на пострадянських теренах. Що ж до цивілізованого Заходу, то там в ХХ столітті утворився т.зв. мистецький ринок, що включає в себе ринок літературний. І тут мірило одне-єдине: наскільки успішно продаються твої твори?! Ось дуже характерна картина Анрі Руссо «Поет і [його] Муза»:

Не вдаючись в подробиці, зазначу лише, що на ній зображені цілком реальний поет Гійом Аполлінер і його справжня муза — художниця Марі Лорансен. Не знаю, кому як, але особисто мені кидається в очі наскрізна «буржуазність» і цього Поета, і його Музи. Можна сказати, зовсім не бідні й доволі-таки вгодовані персонажі… Що ж, у мене з цим теж усе гаразд:

Що ж до накладів книжок… Мільйонних поки що не маю, але оскільки сукупний наклад мого опублікованого доробку перевалив за 100'000 примірників, то я й отримав отакого «слоника» — одного з продемонстрованого вище набору:

Зворотний бік «медалі»

От тепер і поговоримо про мої письменницькі «прив'язки»!

  • «Корочка», без якої мені в обличчя казали, що я лайно, а не письменник, і звати мене ніяк?.. Чи мріяв я отримати «корочку» — цю благословенну письменницьку «корочку»?! Отримати, щоб бігати з нею Києвом, тицяти її всім під ніс і заявляти: «Ось, дивіться — я письменник!!!»
  • Чи мріяв я про огром виданих книжок, про багатотисячні наклади, про зустрічі з читачами, про автограф-сесії, літературні конференції, про палкі погляди, звернені на мене, білого й пухнастого?..
  • Чи мріяв я про «брязкальця» на грудях, про статуетки й інші «залізяки», про грамоти й дипломи, в яких я вже іноді плутаюся через їхню кількість?..
  • А про гонорари?..

Я тут, на Світочі в різний час писав про це, однак спеціально для друга Олександра повторю (у тих, хто в курсі, заздалегідь перепрошую). Тимур Литовченко як письменник почався з антирадянського роману «До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять» (відгук на нього друга Анатолія можна почитати за оцим посиланням). Писав я його в 1989-1991 роках, остаточно відредагував взимку 1992 року. Про що я думав, коли в 1989 році взявся писати це? Про письменницьку «корочку»?! Про тиражі та гонорари, про «брязкальця» і «слонів»?! А дзуськи!!! Я думав про те, чим скінчиться вся ця халепа з написанням роману:

Ні-ні! Не те щоб я захоплююсь садомазохізмом, але нічим хорошим, окрім допитів в КДБ з наступним «перевихованням» у трудовому виправному таборі чи перетворенням на «овоча» в дурдомі (за допомогою ін'єкцій) це скінчитися не могло. І я був би останнім дурнем чи вкрай безвідповідальним, якби не думав про такий фінал!.. Бо мені треба було подбати про те, як би вигородити в такому разі свою родину — і дружину з нашою дочкою, й мою маму, від якої я почув, зокрема, про Куренівську трагедію 13.03.1961 року.

Отже, чи була у мене «прив'язка» під час роботи над романом?! Безперечно!!! Це був світлий образ товариша лейтенанта КДБ, який б'є мене, прив'язаного до дебелого стільця, по пиці й горлає при цьому: «Зізнавайся, паскуда, хто розповів тобі про Куренівську трагедію?! Хто?! Хто?! Хто?..» — а я не можу зізнаватися, а мушу вибрати "Дерев'яний костюм":

Цигарку можна взяти. А від життя доведеться відмовитись...

А мені навіть цигарку не можна брати — бо я не курю!..

Але ж треба було написати роман про Куренівську трагедію!!! Якби не написав його — мабуть, точно збожеволів би… Вигорів би зсередини — я такі речі бачив, це жахливо. Отже, я не міг мовчати! Цей роман засів в моїй душі й палив зсередини — я просто не мав іншого виходу, окрім як написати його...

Отакою була моя «прив'язка» в 1989 році, коли я сідав писати цей антирадянський роман… До речі, жодних «слонів» я за нього так ніколи й не отримав. І чим же його написання обернулося для мене в підсумку — в 2016 році?!

Ну гаразд, хрін з ним: то був радянський час!.. Але потім я ж мав увійти в неодмінну гонитву за «слонами» й накладами, за престижем і гонорарами?! Не розповідатиму про все — погодьтеся, це буде занадто довго. Пройдемося «галопом по Європам» — себто, хоч би по тих книжках, за які мені видали найпомітніших «слонів»...

  • «Повість про чотири квітки»

Нібито не дуже помітний конкурс, який на 1995 рік хоч і мав статус міжнародного, проте реально дорівнював колишньому всесоюзному. Але мій коротенький роман на ньому спричинив справжній рейвах — оскільки я став першим не-росіянином, твір якого вийшов на призове — третє місце!!! Журі навіть влаштувало ретельну перевірку голосування — аж надто не хотілося декому присуджувати «хитрому хохлу» бронзову нагороду, бо то була нібито ганьба росіянам, які не зуміли мене випередити...

Про що я думав, створюючи роман?! Про чотирьох дівчат, які реально йшли Контрактовою площею, одна з яких вибігла трохи вперед і тицяючи пальцем на подругу, горлала, мабуть, на весь Поділ: «Смотрите, эта дура еще ни с кем не трахалась!!! Она до сих пор целка!!!» — а та подруга стидалася й червоніла...

Про що думав, відсилаючи роман в Росію на конкурс? Якщо чесно, то я… просто забув про те! Згадав, лише отримавши поштою бандерольку з дипломом, грамотою та авторським примірником надрукованої в Воронежі книжки...

  • «Двоє в чужому домі»

Коли писав роман — думав про те, як би розважити кохану дружину… яка, до речі, своїми зауваженнями «спрямовувала» моє перо. І завдяки якій твір таки переріс повість і перетворився на невеликий роман.

Про що думав, подаючи роман на перший конкурс гостросюжетних творів «Золотий Бабай»?.. Я був дуже роздратований тим, що через відчутність у мене письменницької «корочки» (так-так, тієї самої!!!) романчик цей зсунули в черзі в журналі «Наука — фантастика», пропустивши вперед роман іншого письменника — члена НСПУ. А доки друкували того письменника — минув рік, і журнал загнувся… Отже, я був дуже розлючений тією невдачею і думав: «Вигорить — то й вигорить, а не вигорить — то й хрін з ним!!!»

  • «Орлі, син Орлика»

Коли писав — думав про гетьманича Григорія Орлика, або ж французького генерал-поручника Григора Орлі де Лазіскі, несправедливо забутого в Україні.

Коли подавав твір на «Коронацію слова»… На початку 2008 року — так, от саме тут я мріяв бодай повторити успіх 2006 року, коли за роман «Помститися імператору» мені дали заохочувальний диплом «КС». Однак далі сталося щось незрозуміле: твір-фіналіст не взявся опублікувати ніхто!!! Але Григорій Орлик там фігурував в одній главі повністю, в іншій — епізодично… А тут я присвятив цьому персонажу окремий роман — мали ж його помітити?! А якщо помітять «Орлика» — можна буде повертатися й до «Помститися імператору»...

Але в 2008 році експерти «Коронації слова» навіть до фінальної когорти роман не випустили і близько. Чи був я тим розчарований?! Ні — мене раптом осяяло: в 2010 році проходитиме ювілейна — десята «Коронація слова». Мушу подаватися на десяту — ювілейну, щось та й вигорить!.. І я подався — причому дуже хитро, як описано тут:

І от дивина: після цієї безумовної невдачі у мене навпаки з'явився якийсь мисливський азарт — бо я з якогось дива вирішив, що роман цей неодмінно віншують на ювілейній, десятій «Коронації слова». Тому я спокійно пропустив конкурс 2009 року, натомість якомога раніше (ще у вересні 2009-го) надіслав рукопис на ювілейний конкурс. Мало того, я трохи схитрував… Річ у тім, що на «Коронацію слова» всі твори надсилаються під псевдонімами, до рукописів лише додається т.зв. «авторський конверт», де міститься справжнє ім'я автора. Ці конверти вскриваються лише по закінченні роботи журі. Отож я утнув таке, чого ніхто й уявити не міг: підписав свій роман жіночим псевдонімом — «Ярина Роз'ятрена». Навіщо?! Це в ХІХ ст. жінки ховалися за чоловічими псевдонімами, щоб полегшити літературну кар'єру (Марко Вовчок, Жорж Санд та ін.). Тоді як на початку ХХІ ст. в світі панує фемінізм, тенденція протилежна. Отож у мене перед очима виникла картинка: конкурсне журі матиме перед очима 10 рукописів-переможців, далі хтось запропонує вивести в призову трійцю романи, написані жінками… Ну, кому спаде на думку такий кретинізм: український письменник-чоловік, який підпишеться жіночим псевдонімом?!

Результатом стала срібна статуетка «Коронації слова». Чи розраховував я на призове місце?! Ні — всього лише на простий заохочувальний диплом. Добре пам'ятаю, що коли перейшли до нагородження авторів романів, я готувався вийти саме в «сімці» дипломантів. Коли мого імені не назвали — мені стало зле: адже це означало, що я не просто в фіналі, а в призовій трійці… Коли на «бронзу» викликали Дару Корній — я вже відверто (вголос!) почав молитися, щоб мені тільки не вручили золоту статуетку — бо власник «золота» надалі не може брати участі в цій конкурсній номінації! Ніколи!!! На щастя, мені дали всього лише «срібло» — саме те, що треба!!! Це означало, що я можу збирати «коронаційні» призи й надалі. Це, наприклад, дуже навіть згодилося нам з дружиною торік...

  • «Пустоцвіт», «Кинджал проти шаблі», «Шалені шахи», «Фатальна помилка»

Отримуючи срібну статуетку «Коронації слова» в 2010 році, я зі сцени пообіцяв, що це буде цілий «козацький» цикл щонайменше з 5-ти романів. На той час «Помститися імператору» та «Орлі, син Орлика» були написані, лишалося доточити ще три… Нашими з дружиною спільними зусиллями в 2011-2016 роках (окрім іншого) були написані ще чотири романи. Отже, станом на сьогодні маємо вже гексалогію. Так, сьомий роман забуксував — ми трохи втомилися, бо час надто бурхливий. В будь-якому разі, дана зі сцени публічно обіцянка вже перевиконана.

Коли ми створювали ці чотири авантюрно-історичні романи, нами рухало бажання подати українцям їхню історію з україноцентричних позицій у привабливому вигляді — як захопливу белетристику.

Що змусило мене подаватися на премію ім.Пантелеймона Куліша?.. Дружина подала таку ідею. Є такий письменник — Іван Корсак. Він теж пише твори історичного спрямування, однак вони більше документальні, ніж пригодницькі… Отож дружина якось побачила в мережі повідомлення що Корсака нагородили премією ім.Пантелеймона Куліша. Спитала: «А чому ми на цю премію не подавалися?» — і це запитання, якщо чесно, увігнало мене в ступор. Отож і запропонував: «Ну… давай подамося». Сказали — зробили. Й у підсумку нагороду отримали. Без жодної задньої думки...

Ergo

Звісно, прочитавши все це, кожен сам може вирішувати, якою мірою сучасний український письменник (в моїй скромній особі) «прив'язаний» до «корочки», до накладів і гонорарів, до «брязкальців» і «слонів»… до слави загалом!.. Наскільки я «обманюю себе» = лицемірю і тут, на Світочі, а також перед своїми читачами та перед колегами-письменниками. І навіть перед Всемогутнім!..

Для мене ж особисто все це означає справедливість слів Ісуса Христа з Нагірної проповіді:

Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться.

Чому це раптом?! Бо це напряму пов'язано з тим, що сказано в тій-таки Нагірній проповіді трохи далі:

Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі.

Якщо звести разом ці висловлювання, вийде наступне: насамперед, виконуйте волю Всемогутнього — а все інше вам додасться. Для мене це означає: "Іди твори, шлемазл — а решта тебе не обходить!"

Отакою є моя реальна «прив'язка». На цьому і стою. Все інше станеться саме собою.


UPD. І ще мені подобається оця цитата з «Червоних вітрил» Олександра Гріна:

«Я тобі що скажу, — каже вона і тримається за моє плече, як муха за дзвіницю, — моя робота не нудна, тільки все хочеться придумати особливе. Я, — каже, — так хочу приловчитися, щоб у мене на дошці сама плавала човен, а веслярі веслували б по-справжньому; потім вони пристають до берега, віддають причал і честь-честю, наче живі, сядуть на березі закушувати». Я, це, зареготав, мені, отже, смішно стало. Я кажу: — «Ну, Ассоль, це ж така твоя справа, і думки тому в тебе такі, а навколо подивися: усі в роботі, як в бійці». — «Ні, — каже вона, — я знаю, що знаю. Коли рибалка ловить рибу, він думає, що впіймає велику рибу, якої ніхто не ловив». — «Ну, а я?» — «А ти? — сміється вона, — ти, мабуть, коли навалюєш вугіллям кошик, то думаєш, що він зацвіте». Ось яке слово вона сказала! В ту ж хвилину смикнуло мене, зізнаюся, подивитися на порожній кошик, і так мені увійшло в очі, ніби із прутів поповзли нирки; лопнули ці нирки, бризнуло по кошику листям і пропало. Я трохи протверезів навіть!

Розумієте? Подарувати людям диво — отака «прив'язка» майстра до своєї справи мені подобається. А призи, гроші, слава?.. Це додасться.

Чи уявляєте ви Ассоль, яка працює заради того, аби (наприклад!) отримати за свою роботу Золоту медаль на міжнародній виставці-ярмарці майстрів-лялькарів?! Або заради того, щоб отримати за свої іграшки сто тисяч мільйонів у твердій валюті?! А заради того, щоб її взяли на велику іграшкову фабрику, де вона підніметься кар'єрними сходами від майстра до, наприклад, заступника директора?! Не смішіть...


UPD2. Подумав трохи й вирішив додати відомості ще про одну премійовану річ. Насамперед, тому, що цього «слона» мені виписали… загалом без моєї участі!!!

  • «Дульцінея»

Цей сюжет в своїй нефантастичній основі загалом розгортався… в сусідній квартирі! Саме там — в звичайній подільській комуналці мешкала баба Ада, дочка й онука якої переїхали на ПМЖ до США, синок же найняв жінку, яка б із своєю сім'єю жила в тій квартирі й наглядала за старою, яка вже впала в маразм і поступово помирала. І найбільшим її бажанням було востаннє побачити сина — а синок все не приїжджав та не приїжджав… І маразматична баба Ада повсякчасно в усіх запитувала, чи не бачив хто її сина?.. А ще в одній кімнатці тієї комуналки жила також забута родичами баба Саня, яка постійно сварилася з бабою Адою через всякі дрібниці… а так була п'яничкою, жила з зібраних пляшок і того, що нажебракує в церкві Миколи Притиска.

Отож коли писав «Дульцінею», думав про її прототипа — про маразматичну бабу Аду… Бо сюжет пекельний — але він розвивався у мене під боком!.. Без фантастичної складової нічого не клеїлося: тільки коли я змусив Дульцінею померти, а потім перетворив на живий труп, який вештається тією ж комуналкою — тільки тоді синуля прийшов, щоб втихомирити жахливий, напіврозкладений труп старої та сказати: «Вмирайте, мамо! Чого ж це ви людей лякаєте, як можна?..»

Чи думав я про «слонів», славу й гонорари, коли взявся прилаштувати твір на друк?.. Не думав. Бо навіть оприлюднення повісті стало проблемним. Я відніс її до видавництва «Молодь», але тамтешня рецензентка відгукнулася про всю мою добірку: «Проза данного автора отличается низким художественным уровнем». І підкреслила: «Особенно ДУЛЬСИНЕЯ».

Після чого я надовго сховав «Дульцінею» в шухляду. Лише років через п'ять один товариш вмовив мене надати щось в журнал «Київ». Це не просто «товстий» літературний часопис — це ще й журнал Спілки письменників! А отже, відсів туди просто шалений!.. Я розумів, що творчість нікому невідомого початківця відхилять. Тому видобув з шухляди «Дульцінею», переклав українською й подав: у негативному вердикті був упевнений, а якщо у цієї повісті репутація негативна — не буде шкода, якщо відхилять повторно… Хай їм грець!

Але за деякий час мене несподівано прийняв особисто головний редактор Петро Перебийніс, який, насамперед, поцікавився, чи є я членом Спілки письменників? Бо членство в НСПУ могло би прискорити вихід повісті в спілчанському журналі «Київ». На той час я вже встиг подати документи на прийом, про це й повідомив. «Що ж, зачекаємо», — сказав Петро Мусійович. В травні 1997 року я «очленів» в НСПУ — відповідно, «Дульцінею» взяли в роботу, а в 1999 році опублікували, попри всі мої опасіння.

А далі загалом стався «цирк на дроті»! Якось зустрів пана Перебийноса на вулиці, а він сходу: «О, Тимуре, як добре, що перестрілися! Хочеш новий холодильник мати?» — «А хто ж не хоче...» — «Ну, тоді приходь у Спілку 3 квітня». Чесно кажучи, я нічого не зрозумів. Що за холодильник?! До чого тут Спілка письменників?! Зрештою вирішив, що Петро Мусійович по-доброму пожартував наді мною, отож і забув про це… Як раптом 1 квітня (ага!!!) до мене додому зателефонував пан Перебийніс і запитав, чи буду я в понеділок, 3 квітня в Спілці письменників? Слухавку взяла мама, вислухала його, все переказала мені. Я попросив маму привітати старого жартуна з Першим Квітня у відповідь. Але мама раптом знов покликала мене: «Він каже, що тобі дали міжнародну премію. Без жартів». Після чого Петро Мусійович ще довго присягався, що все серйозно…

Довелося в понеділок відпрошуватися на роботі, йти до Спілки письменників… і справді отримати Міжнародну україно-німецьку літературну премію ім.Олеся Гончара, присуджену мені за повість «Дульцінея», а саме за «мистецьке відтворення засобами літератури світовідчуття сучасної людини». Це було найперше присудження щойно утвореної премії, я став найпершим її лауреатом. Оскільки грошове забезпечення підтягнути не встигли, замість фінансового наповнення спонсор премії — концерн «НОРД» виділив один зі своїх холодильників. Так у нас вдома з'явився перший двокамерний холодильник, бо до того був допотопний однокамерний «Дніпро»...

Чи «прив'язувався» я до такої нагороди?! Чи думав: «От опублікують мою повість в часописі — розживемося новеньким холодильником»?.. Не думав. Ба навіть більше: я загалом гадки не мав, що є отака щойно заснована міжнародна літпремія і що я її «розмочу». Все подання і присудження відбулося загалом без мого відома.

+3
186
RSS
01:38
+1
В принципі, це відповідь Олександру Білому. Така собі рефлексія… _соромлюсь
Додав UPD.
Додав UPD2.
12:29
+2
Якщо це відповідь Олексанру Білому, то він відповість і можливо теж статтею, але зараз коротко коментарем. Можливо у приведеному Тимуром мєму коментарі моя позиція викладена не зовсім ясно, а можливо, що саме друг Тимур не зорієнтувався про що мова і привів гарний приклад самозаперечення. Я прекрасно розумію подану точку зору про неприв'язаність, бо сам живу останні роки у стані досягти бажаного через небажання і неприв'язаність, але мабуть набажання ще досить мілке, бо бажане не досягається.
Але суть у тому, що у дійсності дане питання не лежить і не належить площині бутті, а є поза ним, бо це питання духовності, яка завжди направлена проти потоку життя, тому не є важливим взагалі ніяке ставлення ні до чого: не важливою є як прив'язаність, так і неприв'язаність, не важливими є навіть думки про це, переймання цим. У того, хто щось має, такі питання навіть не виникають, бо наявність даних питань демонструє заклоплтанністю ними: неприв'язуватись, чи прив'язуватись і що я тим досягну. Перейматись ними — це перейматись життям, а це йому це якраз і потрібно, щоб тримати вас у своїх обіймах. Духовність направленв вверх по вертикалі, тоді коли життя іде по горизонталі.
Якщо це відповідь Олексанру Білому, то він відповість і можливо теж статтею, але зараз коротко коментарем.

Десь давно… навіть дуже давно на Світочі рекомендувалося брати розлогі, добре обґрунтовані коментарі й викладати їх у вигляді окремих статей — і все це задля наповнення Світоча якісними матеріалами. Отож я й оцінюю свої каменти заздалегідь. І якщо бачу, що коментар тягне на окрему статтю — то краще й напишу окрему статтю, а не розлогий камент… Бо відшукати статтю легше, ніж відшукати коментар.

Можливо у приведеному Тимуром мєму коментарі моя позиція викладена не зовсім ясно, а можливо, що саме друг Тимур не зорієнтувався про що мова

Можливо. Вибачайте, якщо щось не так _вибачаюсь

це питання духовності, яка завжди направлена проти потоку життя
<...>
Духовність направленв вверх по вертикалі, тоді коли життя іде по горизонталі.

В такому разі, все ж таки Ви нечітко формулюєте думку, друже мій! Бо якщо духовність «завжди направлена проти потоку життя» — то вони лежать в одній площині. А якщо духовність спрямована «по вертикалі», а життя йде «по горизонталі» — тоді вони не протилежно направлені. Тоді вони перпендикулярні:


До речі, остання схема особисто мені подобається більше _сміюсь
Якось вони правдоподібніше виглядає _сміюсь
18:34
+2
_посміхаюсь А по Вашому що, життя — це одномірність, потік річки — це теж обномірність? Якщо ви станете проти течії, навіть не рухаючись, то течія Вас не буде зносити? Якщо навіть взяти Вашу інтерпретацію життя як площини, то воно не буде розмивати і тиснути на вашу основу, щоб повалити вас додолу? До речі, гарний приклад вертикалі ясно показує даремність планування по горизонталі. _вибачаюсь
А по Вашому що, життя — це одномірність, потік річки — це теж обномірність? Якщо ви станете проти течії, навіть не рухаючись, то течія Вас не буде зносити?

Одразу видно, що Ви не читали мій матеріал про простір Бартіні — інакше б не писали такого. Бо життя аж ніяк не одномірне! Навіть життя пересічних людей в світлі простору Бартіні є… 5-вимірним:
5-вимірний простір
Насправді ж, з урахуванням всіх неможливих варіантів, життя розвивається в 6-вимірному просторі Бартіні:
Простір Бартіні
Втім, зачекайте трішечки — зараз на цю тему буде нова стаття, я просто кілька годин готував нові малюнки… _сміюсь _сміюсь _сміюсь

Якщо навіть взяти Вашу інтерпретацію життя як площини, то воно не буде розмивати і тиснути на вашу основу, щоб повалити вас додолу?

Розмиватиме — і що з того?! _сміюсь
Якщо враховувати шостий вимір Бартіні — вісь неможливостей, — то це не має значення. Адже завжди можна піднятися над площиною буденного життя в якийсь неможливий вимір — тоді життя буде безсилим проти розмивання основ!
_сміюсь _сміюсь _сміюсь

Випадкові Дописи