До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

​Бранці самодисципліни

​Бранці самодисципліни
Джерело матеріалу:

Як ми розучилися відпочивати і чому це погано

Коли ви востаннє валялися на дивані? Просто лежали, а не дивилися лекції TED, читали книгу, гортали Фейсбук, вели нескінченний монолог і ганяли по колу думки про майбутнє? Чому ми перестали спокійно тупити?

Вільний час тепер йде в комплекті з почуттям провини.

Вважається хорошим тоном винайти свій патентований спосіб боротьби з прокрастинацією: працювати стоячи, розмірено видихати через одну ніздрю, ставити таймер на час роботи. Потім всі ці методи дресування себе плавно переходять з робочого на неробочий час. Коучі й усяка різна мотиваційна література вчать нас, як працювати на максимальний результат. Поради про те, як відпочивати з тієї ж віддачею, що і працювати, можна зустріти набагато рідше. Адже з вільним часом все нібито й без того зрозуміло.

З одного боку, соціальні мережі назавжди змінили наші уявлення про те, як тепер виглядає відпочинок. Походи музеями, спорт, подорож в незаїжджені місця — практично завжди це активність. До якої б соціальної страти ви не належали, всередині неї завжди є чітке уявлення, як і наскільки активно ви повинні витрачати години, не зайняті працею.

З іншого боку, подивіться на дітей. Життя сучасної дитини, починаючи з дитячого садка, розписане по хвилинах. Коли ви востаннє бачили дитину, яка просто гуляє у дворі? Батьки хвацько розпоряджаються вільним часом дітей, записуючи їх в десяток секцій раннього розвитку: творчість, спорт, іноземні мови. Марина Мелія, автор книги «Наші бідні багаті діти» пише, що три головних виховних принципи сучасних батьків — «якомога більше, якомога раніше, якомога краще». Ніхто не хоче, щоб їхня дитина росла бур'яном і просто вешталася вулицею після школи з друзями. Адже все це для його ж блага. Самодисципліна — це те, цінність чого ніколи не ставиться під сумнів. У ній бачать панацею від найрізноманітніших проблем.

Не можеш завершити розпочате? Виганяють з третьої роботи за півроку? Народився в бідній сім'ї за Полярним колом, але хочеш більшого? «Тобі просто бракує самодисципліни, чуваче!»

«Маленькі звички» Бі Джей Фогга або популярна теорія Анжели Лі Дакворт про те, що успіх учнів не пов'язаний з талантом і рівнем IQ, а тільки з твердістю характеру, зводять всі наслідки до однієї причини: вам потрібно більше самоконтролю. Подібні ідеї користуються шаленим попитом, оскільки вміло експлуатують почуття провини і загальне божевілля довкола продуктивності — але в більшості випадків нагадують бажання продати одну таблетку від усіх хвороб.

Педагог і дитячий психолог Альфі Кон у своїй роботі «Чому самодисципліна переоцінена» пише, що єдиний позитивний ефект самодисципліни в шкільному віці — це високі оцінки. При тому, що вчителі частіше ставлять високий бал тим, хто каже, що домашнє завдання стоїть для них вище від розваг. На думку Кона, учні, орієнтовані на оцінки, а не знання, менш зацікавлені в предметі та звикають мислити поверхнево. До того ж, високий ступінь самоконтролю й орієнтація на зовнішні оцінки часто провокують тривогу і внутрішні конфлікти.

Інший критик самодисципліни, американський психолог Джек Блок, протягом 30 років спостерігав за дорослішанням ста людей і в цілому негативно оцінював брак самоконтролю. Але він же зауважував й інше. Схильні все контролювати підлітки, почавши вживати наркотики, швидко потрапляли в повну залежність. А їхні необов'язкові однолітки, спробувавши один раз заради експерименту, швидко втрачали до речовин інтерес.

Як би там не було, прихильники жорсткої самодисципліни, так само як і її противники, наводять застарілі аргументи. Тому що в своїх дослідженнях ніхто з них не акцентує увагу на новому потужному джерелі поглинання вільного часу: смартфонах і соціальних мережах. Поради виховувати в собі маленькі звички або твердість характеру попри той факт, що половина земної кулі цілодобово сидить в Інстаграмі та Фейсбуці, рівносильні порадам лікувати пневмонію подорожником. Протягом XX століття поява кожного нового медіа супроводжувалося докорами на адресу творців і звинуваченнями в тому, що вони примушують людей до пасивності.

Інтернет змінив саме наше сприйняття пасивності. Ми доладно нічого не знаємо про залежність від соціальних мереж крім того, що: це погано, з цим треба зав'язувати або, в крайньому разі, приділяти цьому менше уваги. Дослідження на цю тему поки носять загальний характер і явно не встигають за своїм предметом. Коли вчені розберуться, що робити з нашою спрагою лайку і бажанням ліпити по двадцять сторіс на день, техніки поневолення уваги стануть ще більш витонченими.

Але, мабуть, головна причина, з якої ми більше не можемо спокійно тупити на дивані, — це втрата уявлення про робочий та неробочий час. Робота і відпочинок більше не існують в чистому вигляді. Дедалі менше людей віддають перевагу восьмигодинному робочому дню з перервами на обід і відпусткою двічі на рік. Стару модель поділу праці й дозвілля тіснить нова норма — work-life blending. Особливо це стосується всіх зайнятих нематеріальною працею, де робота й відпочинок тісно переплетені. Звичка до перманентної зайнятості та цілодобова готовність прийняти челлендж призводять до того, що вільний час в чистому вигляді стає джерелом тривоги.

У своїй роботі «The New Politics of Leisure and Pleasure» соціологи Пітер Брехем та Стівен Вегг описують устрій пізнього капіталізму як перехід від парадигми примусу до парадигми спокушення. Іншими словами, корпораціям та іншим власникам капіталу тепер набагато вигідніше інвестувати в усе нові й нові речі, що займають ваш вільний, а не робочий час. Дозвілля, як свого часу і праця, стало предметом відчуження: сьогодні вільний час пов'язаний з виробництвом в набагато більшій мірі, ніж відведені для цього робочі години.

За деякими оцінками, до 2035 року кількість цифрових кочовиків (людей, чия робота і життя не прив'язані до конкретного місця) сягне 1 мільярда. У цих умовах непогано б переглянути не тільки свою поведінку, але саме поняття самодисципліни. Цікаво поглянути, як виглядатиме робочий графік однієї сьомої частини планети і чи продовжать вони страждати, не встигаючи до дедлайну.

Побудова відносин з часом — найитонченіше з усіх образотворчих мистецтв. Йому можна навчитися, тільки коли вас не палить зсередини постійне бажання все контролювати і проводити вільний час з користю. Проблема в тому, що часто незрозуміло, в чому конкретно вимірюється користь.

Тому непогано іноді запитувати себе: чи приносить вам задоволення постійна скажена активність або за нею ховається просто бажання бути не гіршим за інших і синдром упущеної вигоди?

Чи є спосіб знову почати відпочивати, не картаючи себе за незакінчене й незроблене? Напевно, єдине, що можна зробити, — прагнути, наскільки це можливо, чистих станів, не змішувати режими роботи і відпочинку. Звучить самовпевнено, але цілеспрямоване неробство часто виявляється набагато кориснішим тупого гарування. І вже точно корисніше тієї безглуздої метушні, що так часто останнім часом плутають з активністю. Так що саме час ненадовго розслабитися і наслідувати пораді з «Ріка і Морті»: «Ніхто не існує з певної причини, ніхто ні до чого не прив'язаний, всі одного разу помруть. Підемо подивимося телек».

Катя Колпінець

+1
289
RSS
На мою думку, стаття дещо спірна з декількох причин.
1. Чим поганий принцип «якомога більше, якомога раніше, якомога краще»? А якщо сама дитина отримає від того задоволення?! Є різні типи людей, різні характери…
2. Не розумію висновку Альфі Кона про те. що "єдиний позитивний ефект самодисципліни в шкільному віці — це високі оцінки" + про те, що «учні, орієнтовані на оцінки, а не знання, менш зацікавлені в предметі та звикають мислити поверхнево». Він відриває знання предмету від високих оцінок — як це загалом можливо?! Мені чомусь здається, що висока оцінка є наслідком глибокого і всебічного знання предмету…
В моєму житті всього лише пару разів було не так, та й то обидва рази в інституті:
— викладач аналітичної геометрії принципово поставив мені «4» замість «5», бо в 95% випадків я бачив 2-3 різні способи розв'язати кожне завдання, при цьому завжди міг сказати, як треба розв'язувати його «за підручником»… але відверто казав, що це мені не цікаво й намагався розв'язати завдання нестандартно. При цьому десь в 75% випадків мої варіанти розв'язання були складнішими, ніж «за підручником», зате в 25% випадків я подавав варіант оригінальний і дуже дотепний — від чого обличчя викладача кривилося, немов у нього боліли зуби. Отож він із задоволенням вліпив мені підсумкову «4», а коли я запротестував — відповів: «Литовченко! Це щоб Ви не вумничали»;
— коли я з ЕТФ переводився на ІФФ, у мене був 1 місяць на те, щоб здати академрізницю. Зокрема, методистка чомусь впаяла нам курс кристалографії й мінералогії, якого у всіх, хто вчився на ІФФ весь перший курс, і близько не було. На здачу у нас було всього пару днів, і здача полягала в тому, що нам давали 3 ящики зі зразками мінералів, розкладених по «сліпих» (без підписів) ячейках, і ми мали розпізнати, де який мінерал… Ніхто не міг за пару днів вивчити цілий підручник, що робити — невідомо… От тоді я запропонував вихід: ми просто зазубрили, який з мінералів лежить в якій з ячейок!!! А потім я продемонстрував іншим, як поводитися на здачі: беру я наосліп камінчик і з глибокодумним виглядом починаю: «Тааак… Колір такий-то, скол такий-то, зернистість… розшарування немає… підносимо до металевого предмету (я підносив) — не магнітить, робимо пробу „на риску“ (я чвиркав камінчиком по шершавій фаянсовій поверхні) — колір риски такий-то… Ага, це мінерал *****. Правильно?» Звісно, декому довелось повправлятися в лицедійстві, проте під моїм керівництвом всі здали кристалографію з мінералогією на «4»-«5»…
_сміюсь
Здали й забули — бо ми не геологи, нам це було нафіг не потрібно. Просто методистка навантажила, і все!
Ось єдині два випадки, що я можу пригадати. коли рівень знань не корелював з оцінкою. Але це 2 виключення з загального правила, не більше!..
3. «Але, мабуть, головна причина, з якої ми більше не можемо спокійно тупити на дивані, — це втрата уявлення про робочий та неробочий час». Власне, через це я й розмістив тут цю статтю. Бо робота що письменника, що журналіста не є нормованою. Робота бізнесмена також. І «високий начальник» в «конторі» теж!.. Тому я звик до перманентної зайнятості (як це правильно називається), ще відколи почав торувати дорогу в літературі. А це був, нагадаю, ще 1984 рік… Тому я дуже рідко «туплю» на дивані, а найчастіше «перманентно» чимсь зайнятий. Ну, натура у мене така! Без цього ні в літературі, ані в журналістиці точно нічого не досягнеш!.. І що з того?!
Тому я дуже рідко «туплю» на дивані, а найчастіше «перманентно» чимсь зайнятий. Ну, натура у мене така! Без цього ні в літературі, ані в журналістиці точно нічого не досягнеш!.. І що з того?!

Ну, може ви відпочиваєте на кухні, коли готуєте черговий кулінарний шедевр?
Ось єдині два випадки, що я можу пригадати. коли рівень знань не корелював з оцінкою. Але це 2 виключення з загального правила, не більше!..

Сучасні діти навчилися виучувати лише ті теми, які їх можуть спитати. Це було ще й за мого шкільного життя. Мої однокласники вираховували систему опитування кожного вчителя, і приблизно орієнтувалися, коли кого будуть викликати на уроці. Тоді поточна тема вивчалася добре, на уроці проявлялася активність і отримувалася краща оцінка. А решта тем ігнорувалася. Але від цього знання були фрагментарні.
А мені просто було цікаво вчитися, тобто сам процес пізнання нового, і я вчила всі теми з усіх предметів.
Мої однокласники вираховували систему опитування кожного вчителя, і приблизно орієнтувалися, коли кого будуть викликати на уроці.

_сміюсь _сміюсь _сміюсь
Ну, ми теж знали, хто з вчителів починає викликати учнів від початку списку, а хто від кінця. Але моє прізвище починається на «Л» — це в будь-якому разі середина списку. А вчителів, які би починали викликати учнів від середини списку, просто не було. Не здогадувався ніхто!
_сміюсь _сміюсь _сміюсь
Були буквально 1-2 унікуми на моїй пам'яті, які викликали безсистемно, врозкид. Але 1-2 вчителів за 10 шкільних років — це справді рідкість.

Випадкові Дописи