До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Навіщо треба пережити нещасливе кохання

Навіщо треба пережити нещасливе кохання
Джерело матеріалу:

Скорочено. Повний варіант читайте на ресурсі «Православ'я і мир»


Одного разу я прочитала у якогось психолога, що в підлітковому віці людині обов'язково потрібно пережити нещасливе кохання. Це завершує формування її психіки. Це демонструє, що ти не владен над душею іншої людини і ніяк не можеш вплинути на її вільний вибір. Це такий же досвід фрустрації, як відмова світу виконувати всі бажання дворічної людини — навіть якщо вона тупатиме, кричатиме і битиметься об підлогу головою.

Але цей досвід фрустрації виявляється куди болючішим. Дволітка ще не може відмовитися від світу, де все не так, як він хоче: йому не дозволяють лежати в калюжі, мама не дає цукерку, підлога боляче ляснула по щоці, коли він впав. А у підлітка вже достатньо сил, енергії й ненависті до світу і себе: мало того, що і світ влаштований не так, і сам(-а) я не такий(-а), і він/вона мене не кохає!

У Ромео і Джульєтти вже достатньо пристрасті, щоб хотіти бути разом більше, ніж хотіти жити — але недостатньо досвіду, сил і стійкості, щоб уявити, що там, попереду, ще може бути величезне життя, в якому перше кохання виявиться навіть не найсильнішим переживанням. Взяти в руки свою новонароджену дитину — сильніше.

Біда в тому, що нам ніхто не обіцяв щастя

Нещасливе кохання переживають, здається, всі. Як на застуду хворіють всі. Не у всіх воно приймає важку форму — коли, здається, справді «жити без тебе не можу».

Але «жити без тебе не можу» — це не стільки про тебе, скільки про мене. Це я не можу жити, не маю чим дихати, мій світ неповний, поки цю неповноту не залагодиш ти.

Це навіть не стільки про кохання, скільки про свою неповноту, свою ущербність — поки ти не віддзеркалишся в чужих очах хорошим, поки не почуєш з боку, що ти гідний життя і любові. Поки не зрозумієш, що тебе можна любити таким, який ти є, що не треба вставати навшпиньки, дострибувати, здійснювати подвиги і сідлати драконів, щоб досягти цієї любові (так її й не доб'єшся — навіть якщо приїдеш на білому коні та приведеш дракона на повідку — «Герою, я не люблю тебе»).

Всі ми недосконалі, у кожного є своя вада — а тут раптом знаходиться хтось прекрасний, хто добудовує тебе до досконалості. Хто так співпадає з тобою, що на будь-яку твою опуклість у нього знайдеться западинка, і навпаки. І разом ви — ідеальна фігура, досконале коло, інь-ян у всій своїй повноті та привабливості. Деяким навіть щастить цю повноту знайти в іншому.

Біда в тому, що нам ніхто не обіцяв щастя. «Людина народжена для щастя, як птах для польоту», — ці слова у Короленка вимовляє «феномен», розумний і гордий чоловік, народжений без рук. Той, кому ти довіряєш своє найзаповітніше, найболючіше — свою неповноту, свою вразливість, свої радості й пристрасті, своє людське, просто людське, — він цього всього не хоче. Або вона. Не хоче. Нам ваші дочки і дарма не тре', і з грошима не тре'. І сам я вам ані крапельки не потрібен.

Але це теж стадія дорослішання

Свою непотрібність важко пережити. Ти зважений на терезах і визнаний занадто легким. Таких не беруть в космонавти. У світ, в якому є твоя омріяна половина, де можливе щастя і повнота буття, тебе не візьмуть. Ти залишишся у темряві зовнішній, де плач і скрегіт зубовний.

Рівно в цей момент і виникає спокуса «померти, забутися і знати, що цим обриваєш ланцюг серцевих мук і тисячі поневірянь, властивих тілу». Здається, далі нестерпно.

Важко повірити, що потім, озираючись сюди — на десять, двадцять, тридцять, сорок років назад — я подумаю: Господи, яким же я був дурним (якою ж я була дурною).

Обрій звузився, на тобі зійшовся клином білий світ — і не розходиться, не розклинюється. В душі дірка, і в ній виє вітер.

Важко повірити, що цю дірку можна закрити іншою людиною. Її не можна закрити грішми й дітьми. Іноді виходить роботою, але погано. Її можна закрити тільки власними силами — іноді самостійно, іноді з чужою допомогою, іноді роками психотерапії, іноді одкровенням.

Це дуже важко, але доводиться доростити себе до повноти — до тієї душевної дорослості, коли ти можеш ходити по життю сам, не спираючись на іншу людину.

Досить нерозумно думати, ніби цю дірку можна закрити Богом. Бог — Бог може її закрити, але Ним її не можна заткнути.

Знадобиться і власна робота — як в анекдоті про людину, яка просила у Бога виграшу в лотерею: то ти хоч би квитка купив.

Це теж стадія дорослішання: навчитися бути самодостатнім. Навчитися не перекладати на інших відповідальність за сенс свого буття. Не повідомляти іншим, що не житимеш без них — це негідний шантаж. Навчитися існувати з самим собою — таким, яким ти є: самотнім, нелюбим, непотрібним. Прийняти це.

Відрощувати свою цінність, свою гідність. Наново відбудовувати свої відносини з життям, де немає збучі мрій, але є море, весна, осінь, сніг, вогонь. Де є тепло і трава, де люди дихають, ходять, сміються. Почнеш з першооснов — відчуття піску на ногах, сонячного тепла на повіках. Дотягнеш до рукостискання і обіймів. Навчишся довіряти і сміятися. З цим живуть.

Це не заповнюється чимсь новим

Пробоїна в душі ніколи як слід не заростає — особливо тоді, коли на цьому місці була людина, й її не стало. Померла. Пішла. Не знаю, що гірше — коли тобі разом відриває шматок душі або він відривається, відгниває довго і болісно, із зараженням крові. Важко сказати, що гірше — чесне ясне горе, коли життя в єдину мить втрачає сенс, або приховане, безправне горе, коли роками треба тримати обличчя і щоб ніхто не міг сказати, що тебе не люблять.

Коли ти живеш, їси, ходиш на роботу, посміхаєшся, граєшся з дітьми — а тебе більше не люблять. Ти зважений на терезах і знайдений дуже легким. Ти більше не потрібен. Не потрібні десять, п'ятнадцять, двадцять років разом, не потрібні спільні спогади і сімейні прізвиська. Там тепер інше життя, і в ньому все нове.

Це не заросте ніколи. Це не заповнюється новим коханням і новою сім'єю, як не заростає шрам і не відростає нова нога на місці відірваної. Але можна заростити куксу і навчитися ходити на протезі. І отримати з цього нового життя максимальну повноту.

Нам ніхто не обіцяв щастя. Це Пушкін краще за всіх розумів: на світі щастя немає, та спокій є і воля. Цього теж чимало. І Пушкін краще за всіх знав, що робити з нещасливим коханням: не стріляти в нього з криком «то не дістанься ж ти нікому», а відпустити мирно і вдячно: я вас кохав так щиро і так ніжно, як дай вам Бог, щоб інший вас кохав.

Це жахливо боляче, так. Але є й інший шлях — множення любові

Де кохання — там і біль. Де найживіше, найтепліше, найвразливіше — там найболючіше. Куди рятуватися від цього болю? Можна в цинізм. Цинік невразливий — і в підлітковому віці цинізм здається крутим. Циніка нема за що вхопити, йому не можна зробити боляче. Де мертве — там не болить.

Якщо ти живий — ти вразливий. Якщо ти кохаєш — ти вразливий. Якщо у тебе нічого не болить, якщо тебе не можна поранити — ти або порожній, або мертвий. Або змиритися з уразливістю, або охороняти свою порожнечу.

Інший шлях — в інший бік: через множення любові. Тебе не люблять — але любиш ти. І чим більше любові, чим більше прив'язаності, тим більше ниточок найбуквальнішим чином прив'язує тебе до життя і рятує від безнадійності.

Любити іншого, любити інших — вкладати себе в радість, в творчість, в живе і тепле. Любити того, хто тебе не любить — просто любити, просто радіти йому, просто зичити добра. Любити того, хто пішов — зберігати вдячну пам'ять про те, що було настільки коротко і скінчилося настільки раптово.

Власне, заради цього тільки й варто жити.

Тільки тоді життя є стерпним.

Марина Виноградська

+4
448
RSS
14:07
+2
Шлях до щастя буває нелегким… _не_знаю _не_знаю _не_знаю
17:45
+2
в підлітковому віці людині обов'язково потрібно пережити нещасливе кохання. Це завершує формування її психіки. Це демонструє, що ти не владен над душею іншої людини і ніяк не можеш вплинути на її вільний вибір.


Важливий досвід. Можна тисячу раз прочитати ці слова і це нічого не змінить, а можна один раз пережити, і це запам'ятається назавжди. І буде пройдено ще один урок на шляху до щастя.
Мені ще й інше місце подобається:

недостатньо досвіду, сил і стійкості, щоб уявити, що там, попереду, ще може бути величезне життя, в якому перше кохання виявиться навіть не найсильнішим переживанням.

Мені свого часу пощастило зрозуміти це. Силою волі я зупинився на краю прірви, в яку мало не звалився. І таки справді досягнув того «величезного життя», яке було попереду.
_заспокоюю _заспокоюю _заспокоюю

Випадкові Дописи