До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Ще одна реальність

Ще одна реальність
Джерело матеріалу:

Чому все брешуть? Історія підлітка Філіпа, який знайшов свою відповідь на це питання.


— Я іноді думаю: він взагалі-то нормальний? У психіатра ми були двічі. Один раз, коли йому років п'ять було, інший, здається, позаторік. Обидва рази сказали: все гаразд. Але я все одно сумніваюся. У дитинстві ще сяк-так, але зараз же йому 14, його однолітки вже щосили до дівчат залицяються, якщо не статеве життя ведуть, або думають про те, де і як здобути освіту, а він… Я думала, може, це така затримка розвитку, а тепер дедалі частіше думаю, що все-таки — порушення. І в інтернеті читала: навіть синдром такий є.

— Давайте все-таки почекаємо з діагнозами з інтернету, — попросила я, оскільки хлопець Філіп сидів навпроти мене на стільці (мати розташувалася в кріслі). — Розкажіть, що відбувається.

— Він бреше. І завжди брехав. Тобто це навіть і брехнею не назвеш. Брехня у дітей — це зрозуміло: для вигоди або від страху. «Я зробив, але зошит вдома забув», «ця ваза сама впала», «тато у мене космонавт» і таке інше. Я і сама так в дитинстві брехала, і старший мій брехав, та й зараз іноді… Але тут зовсім інше.

— Отже, у Філіпа не брехня. А що ж? Як би ви це назвали?

— У маленьких дітей це називають фантазією. І кажуть, що це навіть добре. Але у нього воно і в ранньому дитинстві було якось… ну, дуже, через край.

— Можете навести приклади?

— Звісно. Забираю його з садка, питаю: що сьогодні було? А він мені абсолютно спокійно відповідає: після обіду всі спати пішли, а ми з Льошею сховалися в коморі, потім там відкрилися такі двері, звідти світло, і ми до Бога в гості пішли. У нього там красиво і солодощі всякі. Він нас пригощав скільки хочеш, і ми потім навіть полуденок не їли. Уявіть моє здивування? Або навпаки, відкликає мене вихователька і каже: я знаю, що ваш хлопчик фантазер, але все-таки маю запитати. Розумієте, він вже тиждень всім дітям в групі в подробицях розповідає, що у вас вдома в якості маминих чоловіків живуть два чоловіки з червоними губами — один лисий, але з величезною чорною бородою, інший без бороди, але з рудим волоссям до пояса, яке він весь час розчісує. І вони… вони… (тут вона затинається, а я, як ви розумієте, вже в напівнепритомності) вони їдять на вечерю живих кроликів! І ось мені завідувачка веліла запитати: у вас в родині все нормально?

— І що, у цих фантазій не знаходилося зовсім ніяких реальних прототипів?

— Тобто, чи не жила я тоді одночасно з двома чоловіками, нехай навіть і акуратно причесаним? Ні, повірте мені, що не жила. І комору в них у садку було замкнено, і сім'я у нас атеїстична, і полуденок вони з Льошею відмінно в той день з'їли.

— Як розвивалися події далі?

— Та ніяк — в тім-то й річ! — в голосі жінки гіркота і роздратування. — Розвиток — це не про нас. У нас все те ж саме, що і було. Пішов до школи — вчителька мене спочатку раз у раз викликала, додому дзвонила, потім перестала — звикла, мабуть.

— Зі шкільною програмою Філіп справлявся?

— Цілком. Він же не дурний, самі розумієте, щоб всю цю дичину вигадувати, сякі-такі мізки потрібні. Але навчання його ніколи не цікавило. Коли четвірку отримає, а коли і двійку. Не кваплячись виправить — і добре. А щоб постаратися десь — цього я взагалі не пригадую. Але я й не наполягала, мені було головне, щоб він ось це ось своє припинив.

— Що ви робили?

— Ми йому все разом, нарізно і поперемінно пояснювали: тобі ж ніхто не вірить, діти сміються, дорослим ніяково, тебе ідіотом вважають. Лаялася, забороняла, плакала, просила, бойкот йому влаштовувала, в театральний гурток водила...

— А Філіп?

— Він сто разів обіцяв: більше не буду, а потім — знову.

— У дорослого Філіпа я запитаю сама, а ось в дитинстві — він якось пояснював вам, навіщо все це вигадує? Або, на ваш погляд, він тоді сам вірив у те, про що розповідав?

— Вірив? Не знаю. Ну не дурень же він був! Мене і психіатр питав. Іноді мені так здавалося, іноді сяк. Але він точно не пояснював, казав: все так і було.

— А що ж зараз? — мені стало по-справжньому цікаво.

Патологічна брехня, здається, не вважається в психіатрії окремим діагнозом, але загалом-то в популяції зустрічається регулярно. Більш того, мені попадалася наукова робота, в якій стверджувалося, що у патологічних брехунів знижена кількість «сірої речовини» в префронтальній корі. Не можу сказати, що це дослідження викликало у мене, колишнього біолога, безумовну довіру, але все ж таки...

— Зараз він як і раніше без кінця бреше, але все-таки став розумнішим, і часто вже ніхто не може відрізнити, де правда, де ні. Але, звісно, йому ніхто ні в чому не вірить. Просто про всяк випадок. Ні я, ні брат, ані вчителі.

— Філіп, у тебе є друзі?

— Так, звісно.

— А як вони ставляться до твоєї… ну, скажімо, особливості?

— Нормально.

Так. Зрозуміло, що при матері я нічого більше не дізнаюся. Відправляю її в коридор. Вона незадоволена, але підкоряється і просить, йдучи:

— Може, хоч ви йому поясните?

— Всі брешуть, — знизує плечима Філіп.

Він невисокий, вузькоплечий, миловидний. Обличчя розумне, погляд іронічний.

— Це ти лікаря Хауса цитуєш?

— Ні. Навіщо мені лікар? Я і до того завжди знав.

— Розкажи детальніше про цю «всіхню» брехню.

— Брат, коли у нього щось не виходило, мамі завжди брехав, що у нього щось зі здоров'ям: болить там, або в голові паморочиться, або нудить. Вона його обстежувала, лікувала, в школу записки, довідки… Він вилетів з інституту з третього курсу, від армії вона його відкосила, тепер він то там працює, то там, звідусіль йде, по півроку на дивані з ноутом лежить, вона своїм знайомим говорить: він інститут закінчив, робить творчі проекти. А про себе вона весь час розповідає, як їй всякі чоловіки увагу приділяють. Цікаво, чи її подруги їй вірять? Ми з братом зведені, його батько раніше з'являвся іноді, грошей давав, а мій взагалі відразу кудись зник. То вона брата завжди любила, а мене — ні. Я виходив вже зовсім тягарем і ні до чого. Ми дуже бідно живемо: мама ж одна працює, брат якщо щось і заробить, все витрачає на себе. Я одяг його завжди доношую, але він мені завеликий, самі бачите. А коли я був маленьким, мама братові апельсини купувала (він їх дуже любить) і чистила, і на дольки на блюдечку розкладала. А я брав апельсинові кірки, що залишились, посипав їх сіллю, поливав соняшниковою олією і їв.

— Господи! — на цих кірках з соняшниковою олією я наче прокинулася від гіпнозу.

Філіп дивився на мене, нахиливши голову і по-дружньому посміхаючись.

— Можливо, тобі в літгурток якийсь піти?

— Ні, я не хочу, дякую.

— Зараз ти вже майже дорослий, чи можеш сказати, навіщо ти це робиш? Для залучення уваги? Але чиєї? Всі ж навколо тебе в основному від такого розлючуються, напевно.

— Я не знаю, чия це увага, але думаю, що Бога, — серйозно відповів Філіп.

Я декілька секунд мовчала, перетравлюючи почуте. Ще одна хохма про комору? Зараз він мені розкаже, як йому було видіння Діви Марії? Що ж, це у всякому разі буде традиційно, він навіть ледь схожий на нестеровського отрока Варфоломія, який підріс.

— Я зовсім не знаю, що таке цей Бог, — сказав Філіп. — Але знаю, що є два світи.

— Два світи? — перепитала я. — Поясни.

— Один — це той, в якому все відбувається. Ну, в якому мій брат нероба, я брехун, а в мами не склалося особисте життя. В якому всі подвиги — це або дурість, або погана організація чогось і збіг обставин. І є інший світ, який кожен з нас для себе окремо, і ми всі разом для всіх щодня складаємо. Там всякі герої всіх часів і народів, і пам'ятники їм, і романи, і фільми, імперії добра і зла, і у брата творчі проекти, а у мами — всі чоловіки тільки на неї й дивляться. І цей другий світ — він є немовби тільки в уяві, а в реальності, ну або в тому, що ми називаємо реальністю, його ніколи й не було. І ось я вже давно думаю: ці два світи, безумовно, є, але як вони взагалі-то між собою взаємодіють? Що ви думаєте?

— Ну, мене в школі та в інституті вчили, що перший світ — це базис, основа, а другий — надбудова, — чесно подумавши, сформулювала я.

— Нас такому не вчать, — з жалем сказав Філіп.

— А до чого ж ти сам додумався?

— Я думаю, все навпаки. Перший світ — він дуже нецікавий. Він як би не вартий всього іншого, що є: краси природи, зірок, всесвіту і так далі. Тому я думаю, що спочатку ми все красиве і веселе вигадуємо, а потім воно з'являється. Не все, звісно, а частково. Ну от як риба багато ікри метає, а дорослих рибок з неї вийде набагато менше. Метод природного відбору вигадок, розумієте?

Я втрималася від сміху (Філіп був серйозний) і уточнила:

— Тобто, всю базову красу — природу, зірки тощо — створив той самий невизначений бог, а все подальше творимо ми самі, вигадуючи це і привертаючи тим самим його творчу увагу? І десь в природі закладено механізм обраного втілення цих наших вигадок? З другого світу в перший? Або і всесвіт теж ми поступово вигадали?

— Не знаю, — Філіп похитав головою, як собака, що відганяє ґедзя.

Я згадала, що йому всього 14 років, і визнала:

— Це круто. Але не можу сказати, що я до кінця зрозуміла.

— То я і сам ще не зрозумів, — негайно погодився Філіп. — Але ж цікаво зрозуміти. Що взагалі може бути цікавішим?

Матір Філіпа сиділа і дивилася вичікувально. Неприємний і рідкісний для мене випадок — мені було абсолютно нічого їй сказати.

— То він все-таки хворий, так? Йому нічого неможливо пояснити, так?

— На сьогодні є лише одна робота на цю тему, — наважившись, сказала я, — тому не можна стверджувати напевно. Але там сказано, що у таких людей на 14 відсотків знижено кількість нейронів у префронтальній корі.

— Ну слава Богу! — вона полегшено видихнула і навіть затулила обличчя долонями. — Я так і думала. Отже, він просто з особливостями. Зараз це не так вже й жахливо. І можна пояснити. Як добре, що ми до вас прийшли. Дякуємо. До побачення.

— Апельсинові кірки з соняшниковою олією… — сказала я їй услід. Вона відразу обернулася:

— Він вам розповів? Так, Філіп їх ще солив і їв у дитинстві — дикість якась, але він говорив, що йому смачно.

Два світи. Або більше?

Катерина Мурашова

+3
279
RSS
22:40
+3
Зі зрозумілих особистих причин мене завжди цікавили історії дітей та підлітків, які мали дурість виставляти свій внутрішній світ перед дорослими в усій красі. Ось чергова історія від Катерини Мурашової на цю тему…
11:56
+2
А ми хіба не виставляємо свій нутрішній світ на люди? Мабуть питання не у тому, щоб не виставляти, а приймати толерантно кожного з його світом, а не жити всім у сірості буденщини.
В той внутрішній світ, який ми виставляємо на люди, кожен охочий може плюнути. Тому робити це треба вкрай обачливо.
Що ж до толерантності… От в тім-то й біда, що чекати на толерантне сприйняття більшістю людей тебе, всього такого витонченого й внутрішньо багатого, не доводиться. Тебе, швидше, зацькують.
Більш того, саме дитина має виставляти на люди свій внутрішній світ дуже обережно й дозовано! Адже в дорослому світі дитина не є повноправною, тому якщо цей внутрішній світ дорослим чимсь не сподобається, вони можуть його спаплюжити і вважатимуть при цьому себе правими.
05:35
+2
Видумки, фантазування — це є основою творчості. Я заохочую своїх онуків придумувати казки. Лінуються записувати. Але таки в житті є і патологічні брехуни — посмішище для класу або групи студентів. Це вони так виділяються. Це так вони привертають увагу дівчат. І зрозуміло, для чого…
Краще нехай дід Анатолій за онуками казки записує! Бо це дідові треба більше, здається, ніж самим онукам _сміюсь
11:59
+3
Але ж цікаво зрозуміти. Що взагалі може бути цікавішим?

Побільше б таких дітей. _чудово
Ач чого захотіли! Таких навпаки вкрай мало _шкодую
14:27
+3
А може вони просто хороняться, слідуючи Вашим порадам.
Це правильно, що хороняться! Але їх в будь-якому разі мало. Про іншу таку дитину (дівчину — Хранителя смутків) теж розповідала Катерина Мурашова. А ще про хлопчика-філософа… Мабуть, Ви не бачили цих моїх публікацій.
_шкодую

Все це незвичайні діти, й їм пощастило, що вони потрапили до тямущої лікарки. Але вони припустилися принципової помилки: завчасно відкрили дорослим своє «Я» — це робити вкрай небажано!!! Подивіться на реакцію матері Філіпа:

— То він все-таки хворий, так? Йому нічого неможливо пояснити, так?

Вона майже витрясає з лікарки діагноз: мій син хворий, так?! Є небезпека, що надалі вона почне «лікувати» хлопця від «особливостей розвитку». А отже, його можуть запроторити в психушку й перетворити там на овоча… Зате буде спокійним і нікого не дратуватиме своїми вигадками.
_шкодую
Ще раз повторюю: незвичайних дітей не люблять, в кращому разі вони ризикують нарватися на обструкцію однолітків, вчителів та навіть рідних, як в к/ф «Ох вже ця Настя»:


В гіршому разі «неправильних» дітей можуть почати силоміць «виправляти». Колись Карел Чапек написав на цю тему памфлет про летючу людину, яку взялися перенавчити літати «за інструкціями»… і в результаті людина літати розучилася. Цей памфлет був екранізований у вигляді мультика:


Коли я був маленьким, то старанно ховав від усіх свою дивакуватість — бо розумів, наскільки це небезпечно. Почав демонструвати свою схильність до красного письменства тільки по закінченні інституту. І не прогадав.
_язик _язик _язик

UPD. Опублікував цей мульт на Світочі. На відміну від радянського дитячого к/ф «Ох вже ця Настя», він не несе на собі тавра «совкової» ідеології. Хоча написаний на ту ж саму тему — як ламають таланти.

Випадкові Дописи