До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Анатолій ВИСОТА: Як Юрій БУДЯК врятував Вінстона ЧЕРЧИЛЯ (2, 3.2018 р.)

Анатолій ВИСОТА: Як Юрій БУДЯК врятував Вінстона ЧЕРЧИЛЯ (2, 3.2018 р.)

(Подорожуючи інтернетом)
Супутники  життя 
Змалечку кожного з нас оточують люди. У родині: братики й сестрички, мама з татком і сивіючі бабуся з дідусем. Це вони першими визначають, якими ми станемо дорослими і чи взагалі доживемо до утворення своїх власних родин. Бо на життєвому шляху хтось нам сприяє, а дехто радо ставить підніжки, а хтось і рятує від неминучої смерті.
От ви прочитали, що якийсь українець Юрій (і що це ще за Будяк?) врятував від загибелі Вінстона Черчиля – от цього англійця знає кожна освічена людина.

Добре, якщо вже таке сталося, але чому цей факт замовчується? Чому нам, українцям, хтось заважає гордитися своїми героїчними земляками?

Вікіпедія про Черчиля
Повне ім’я: Ві́нстон Леонард Спенсер-Че́рчилль (англ. Winston Leonard Spencer-Churchill) народився 30 листопада 1874 р., а помер 24 січня 1965 р. Це державний діяч Великої Британії, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни. Але не всі знають, що Черчиль ще й відомий письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953 року «за неперевершеність історичного й біографічного опису, за блискуче ораторське мистецтво, з допомогою якого відстоювалися найвищі людські цінності».
Його батьком був лорд Рендольф із родини герцогів Мальборо, а його матір’ю була Дженні Джером – дочка американського мільйонера. Сина Вінстона привели на світ через вісім місяців після поспішного шлюбу батьків, що вважалося тоді непристойним. Черчиль навчався у приватних школах і продовжив освіту у Королівській військовій академії у Сандгерсті.
Будучи підданим королівства Великобританії – імперії, над якою не заходило сонце, Вінстону довелося попоїздити по світу. 1888 року, він почав свою військову кар'єру. Черчиль побував під вогнем вперше у свій двадцять перший день народження. На шляху до Куби він також вперше відвідав Сполучені Штати Америки. У 1897 році офіцером гусарського полку Черчилль брав участь у підкоренні повсталих племен в Індії, потім був переведений у 21-й уланський полк, що брав участь у військовій експедиції генерала Кітченера в Судані. Там він взяв участь у битві під Омдурманом. У жовтні 1898 Черчиль повернувся до Англії, де написав і видав наступного року книгу «Річкова війна». До зустрічі з українцем Юрієм Будяком залишався один рік.

 Вікіпедія про Юрія Будяка 
Ю́рій Я́кович Будя́к (справжнє прізвище — Покос-?;) народився 30 листопада 1879 р. в с. Красногірка Костянтиноградського повіту (тепер це Машівський район) Полтавської губернії, а помер 28 вересня 1942 в Києві. Він був українським письменником, журналістом, громадський діячем, а також педагогом на Полтавщині. Жертва сталінських репресій.

Юрій народився в сім'ї безземельного селянина, теслі (батько помер, коли майбутньому письменнику було п'ять років), а тому виховували його родичі. З малих літ наймитував, але встигав також учитися. Після закінчення сільської церковно-приходської школи працював у Катеринославі, відтак у Криму, на Кавказі: був чабаном, вантажником, бляхарем, матросом, аптекарським практикантом. Одночасно вчився, щоб здати екстерном за гімназичний курс. У свої 17 років написав свої перші вірші. Успадковане від батька прізвище Пукась видалося Юрію немилозвучним і він замінив його згодом на прізвище Покос. Через багато років вже письменником він придумав собі псевдо Будяк.
Пасучи отару, юний Юрій міряв ногами Землю і дивувався її неозорості. Але ось наспіли йому Крим, Одеса, хвилююче море і кораблі, які долають ті водні безконечні простори. Чи ж думав молодий полтавець, що побуває не лише в Європі, а й у немислимо далекій для українців Африці і навіть в Америці?

Англо-бурські війни
Пригадаймо, що в 19-му столітті європейські морські держави колонізували землі далеких континентів – від Індії до Америки. Голландці вподобали собі родючі землі південної Африки з помірним кліматом. Колонізатори назвали себе бурами. Вони були хазяйновитими фермерами і дві нові республіки «Оранжева» 

і «Трансвааль» за сотні років безперервного облаштування на кінець 19-го століття мали тисячі ферм і мережу шосейних та залізничних шляхів. Під впливом мовного середовища негрів-рабів змінилася навіть голландська мова бурів і її стали називати «африкаанс».
У 1867 р. на землях бурів були відкриті великі родовища золота та алмазів, які британці вирішили собі привласнити. Перша англо-бурська війна розпочалася в 1880 р. і тривала два роки. Республіки Оранжева й Трансвааль потрапили під британський протекторат. Ось прапор ОРАНЖЕВОЇ РЕСПУБЛІКИ: 

Те вторгнення викликало обурення і на допомогу африканцям-бурам з усього світу потяглися добровольці. Були серед них й українці. (Таке трапляється і в наш час. Пригадаймо, що, до прикладу, білорус Міхаіл Жизнєвський 

стояв і загинув за українську незалежність на Майдані-14 у Києві).
11 жовтня 1899 року розпочалася друга Англо-бурська війна. Британцям хотілося остаточно взяти під контроль родовища золота й алмазів, які знаходилися на території незалежних республік Оранжева і Трансвааль, бури ж захищали свої земельні володіння, а місцеві негри були для протиборчих сторін ніби й не люди. Війна ця тривала до 1902 р. і завершилася перемогою Великобританії, армія (500 тисяч солдат! ) якої мала кораблі, артилерію і навіть бронепоїзди, а бури були озброєні лише стрілецькою зброєю і їх було всього 30 тисяч.
Тому бури вирішили використати знамениту іспанську тактику «Герилья». Її суть полягає в тому, що невеличкі рухливі повстанські загони завдають ворогам раптових ударів, нападають на обози, оточують відсталих солдатів противника, підривають залізничні колії, знищують телеграфні лінії, перехоплюють ворожих розвідників, налітають осиним роєм на військові ешелони, відрізують вороже військо від продовольчих складів, тримають його у постійному напруженні, морять голодом солдатів і коней і разом усім цим завдають тяжких втрат ворожим арміям, лави яких тануть кожного дня.

 На межі життя і смерті 
Описані нижче події відбувалися в жовтні-грудні 1899 р., а на півдні Африки це була тоді весна і жарке літо. Двадцятирічним парубком прибув добровольцем Юрій Покос на поміч бурам. Що його туди привело? Не заробіток найманством, бо за таке могла заплатити Британія. Бачачи навколо себе в тодішній Московщині втілене зло, де на рідній Полтавщині українців гнобили і втоптували в землю московити, Юрій не міг відновити справедливість на своїй рідній землі, а тому поїхав воювати за потоптані права бурів. Спочатку воював простим солдатом і вивчав мову африкаанс та місцеві звичаї. Це помітили й українця вже в листопаді 1899 р. призначили командувати невеликим загоном. Вони влаштовували засідки і знищували англійців. Ця тактика в часи Української Повстанської Армії з 1942 р. отримала назву «партизанка».
Тим часом Вінстон Черчиль теж спішив на цю війну, боячись, що переможні бої відбудуться без нього. Він заледве встиг на бронепоїзд, який перевозив англійську розвідку. Бронепоїзд мчав у ніч і Вінстон мав при собі блокнот і посвідчення військового кореспондента газети «Морнінг Пост». У листопаді 1899 року загін Покоса і влаштував засідку на цей бронепоїзд. Раптом спалах, вибух, колеса люто крутяться в повітрі. Кого не задавило, тих бури негайно розстріляли, а декого взяли у полон. Серед полонених виділявся один юнак. Зброї при ньому не було, лише блокнот та посвідчення журналіста “The morning post”.
І от цьому британському кореспондентові дуже пощастило, коли він потрапив у полон до бурів, і над його життям нависли темні хмари смерті, а гаряче дуло рушниці вже дивилося в його бік. Бо їхній командир Юрій Будяк не дав бойовим побратимам прикінчити молодика з олівцем та записником в кишені. Виявилося, що тим «молодим і зеленим» репортером був Вінстон Черчиль – майбутній британський прем’єр-міністр. Він відправляє полонених у штаб бурів і в нічній темряві допомагає лише (!) Черчилю втекти. І не просто, а направляє його до одного англійця, який охороняв законсервовані шахти. Кілька небезпечних днів, коли за голову Вінстона давали 25 фунтів, він пересидів у того англійця, а потім таки потрапив до англійських військ на півночі. 

Повернутий борг 

Через певний час великі сили англійців вистежили й оточили загін Юрія Будяка. Українець був поранений і взятий у полон. Війна є війною і Юрія мали розстріляти. Але про нього дізнався Вінстон і випросив помилування. Потім із супроводжувальними листами він направив пораненого в Англію. Там Юрія лікували у лондонському шпиталі. Опісля українцем заопікувалася родина Вінстона, скоріше за все його мати Джені. Українця влаштували на навчання в університет Оксворда. Але погане знання англійської завадило нормальному навчанню і українець тільки й того, що походив кілька тижнів лункими аудиторіями університету. Йому дуже кортіло вернутися на рідну українську землю під зелені верби і тополі, побродити по срібних росах. Певно ж Юрія запитали родичі Черчиля, де він хоче ще побувати. Юрію закортіло поїхати аж в Америку. Йому вручили певну суму фунтів стерлінгів, яких вистачило, щоб кардинально змінити своє життя. Із США він вертався в Україну аж через Норвегію.

Що ж було далі? 
Вінстон після боїв у Південній Африці написав дві книги і як військовий кореспондент був обраний до англійського парламенту. Потім одружився з Клементиною у 1908 р. і за багато років життя у шлюбі вони народили сина і чотири доньки. Шлях англійця йшов від однієї вершини до іншої: він був військовим міністром і в найтяжчому для Англії 1940 році став прем’єр-міністром і розгромив Німеччину. Щоб бадьорити себе, мусив щодня випивати пляшку вірменського кон’яку, і курити гаванські сигари. У Черчиля було насичене і повне пригод життя і прожив він більше 90 років.
Юрій Будяк мав трагічне життя. Після повернення в Україну він навчався на вчительських курсах, а потім навчав дітей на Полтавщині. У революцію 1905 р. він намагався загітувати військову царську частину і прилучити до української справи. Його засудили до страти, але зголом помилували. У 1912 р. Юрій Будяк став студентом Київського Політехнічного інституту, але наступна війна 1914 р. не дала його закінчити. У 1916 р. Юрій навчався в Одеській школі прапорщиків. Всі ці роки він писав вірші й оповідання переважно для юних українців, а публікував їх у Віснику Наукового Товариства ім. Шевченка, який редагував М, Грушевський. Світлим часом було життя Юрія з юною красунею Раїсою Андрієвською і спільні подорожі в Париж і Європою. У 1917 р. в них народився син Ярослав.
У 1935 р. Юрію Будяку пригадали совєти і Центральну Раду, і Білоцерківську просвіту, і знайомство із вже тоді розстріляним нашим земляком Григорієм Косинкою. 

До 1940 р. він відбув 5 років печорських таборів. Потім після звільнення Юрій купив хатку на Куренівці у Києві. Там і помер від недоїдання у вересні 1942 р. Й нині є його могила на Лук’янівському цвинтарі.

Покривало таємниці 
Люди іноді приховують те, що колись сталося з ними, а це, як правило є компрометуючі людину події. Це українці мають глибину пам’яті переважно у три покоління: за четверте покоління, за своїх восьмеро прадідусів і прабабусь нічого не знають, навіть їхніх імен. В Англії не так. Там є писана історія видатних родів за сотні літ. Життя прем’єр-міністра Черчиля описували державні біографи поденно і погодинно. У тій біографії нема українця Юрія Будяка, а написано, що Вінстон утік від бурів у 1899 р. сам. Дослідники пояснюють це компрометуючими Черчиля обставинами того полону: врятувався він сам, а двох офіцерів-англійців, з якими він був, мабуть, розстріляли. Мовляв, чому він не допоміг і їм утекти?
За роки і роки Юрій Будяк теж нічого не написав про ті події англо-бурської війни і про своє знайомство з Вінстоном. Дослідники пояснюють цю мовчанку тим, щоб не дати можливість спецслужбам царської Росії, а згодом і СРСР, звинуватити його у шпигунстві на користь Англії. А можливо Юрій був зв’язаний даним Вінстону словом мовчати?
То звідки ж про все це ми дізналися? Юрій Будяк дружив із Василем Минком і багато чого розповів йому про своє колишнє життя, а той згодом описав це у книзі «Червоний Парнас». Дещо написав про Юрія Будяка і Борис Антоненко-Давидович – обоє були репресовані совєтами. Трохи відкрила світла на життя Юрія Будяка і Докія Гуменна. Антон Варварич 

вивчав «ДЕЛО» на 150 аркушів на Юрія Будяка. Свідки твердять, що Юрій Будяк жалівся, що «революція захарпала в нього 30 тисяв рублів, які пропали у банку». Твердження, що Юрій заробив ці кошти вчительською працею, на думку дослідників є непереконливим (він так і не здобув вищої освіти).

Моє пояснення 
Давайте замислимося про те, що є найбільш небезпечним для діючої влади? Це ясно, скажете ви: владна меншість найбільше боїться втратити панування над підневільною більшістю. А що забезпечує це панування? Це сформований століттями світогляд і спосіб життя, які тримають підневільну і незадоволену більшість у безпечних для пануючої меншості берегах. Світогляд для людей – це саме те, що береже як зіницю ока і зміцнює постійно діюча влада. Мабуть у листопаді 1899 р. Будяку і Черчилю відкрилося ЩОСЬ таке, що могло зруйнувати світоустрій в Європі. Відкрилося те, що вони є Посланцями. Це було загрозою для життя і Будяку, і Черчилю, а тому вони й мовчали все життя про те, що дізналися.
Поясню трохи. Гіпнотерапевт Майкл Ньютон за десятиліття провів досліди з тисячами людей і встановив, що людські тіла є інструментами для навчання і вдосконалення душ. Він дізнався, що енергія душі здатна розділятися на кілька частин. Іноді для прискореного навчання така душа втілюється на Землі відразу у дві людини. Мабуть, у листопаді 1889 р. при зустрічі Будяк і Черчиль розпізнали один в одному СПІЛЬНУ ДУШУ. Погодьтеся, що після цього все зробиш, щоб врятувати фактично себе ж, тільки в іншому тілі. І будеш берегти цю таємницю все життя.
Ті, хто організовують навчання душі одночасно в кількох тілах, залишають для майбутніх дослідників, певно, що й для нас з вами (!), певні ознаки – маркери. Подивимося: і Будяк, і Черчіль народилися 30 листопада (1); обоє мали тягу до подорожей і до літературної творчості (2); вони зустрілися і врятували життя один одного в кінці 1899 р. в Південній Африці (3).

Про легковажне 
Мій батько Михайло був загартований алкоголем і нікотином. Він знав, що Черчиль був довгожителем, хоч пив, і курив, а тому й кивав на нього. Правда пив наш батько самогон, буряківку і навіть ханжу (фіолетовий технічний спирт для розпалювання примусів), а тому я не міг його вразити пляшкою якогось вірменського кон’яку. (На пляшці з ханжою було написано ОТРУТА, а череп з кістками показував, що стається з пияками ханжі). А от гаванську сигару із золотим обідком, як сосиска, таки купив йому, так років із 30 тому. Батько, кашляв, задихався, його тіло тремтіло, але він вдихав той смертоносний дим, — не пропадать же добру. Ще й приказував: ну й лютий же «Черчиль»!

Наостанок 

От ви й дізналися дещо про українця Будяка і англійця Черчиля. Про те, що ми, українці, здатні на несподівані вчинки. Навколо нас дивне життя. Щоб не заблукати, приглядаймося і скільки ще таємничого для нас розкриється.

Хай же буде! 

+8
592
RSS
09:31
+6
Оце, друзі, читайте і дізнаєтеся, мабуть, про раніше невідоме. Нам зі сходу нав'язують думку про недолугість українців. А виходить, що українці таки впливали на хід світової історії.
Ця історія зараз доволі-таки відома. Я колись навіть прикидки робив, чи варто написати роман на цю тему… Але зрештою відкинув ідею в «дуже довгу шухляду»: українцям треба про українські справи розповідати, а Юрій Будяк — це українець на чужій війні:


Там основні — це бури. А то були самі по собі загадкові особистості. Мало не характерники — якщо почитати «Викрадачів діамантів» того ж таки Луї Буссенара. Зокрема, там стверджується, що бури нібито могли тримати голою рукою розпечене залізо! Ясна річ, легенда… Проте з іншого боку, витримати дві війни проти Британської імперії самою лише легкою піхотою — це треба вміти дуж добре воювати!..
_здивований
Коротше, я побоювався, що надмірно захоплюся «бурами-характерниками». Хоча, можливо, саме через це Юрій Будяк і поїхав на ту війну?!
А тепер ситуація загалом змінилася: російська пропаганда «піарить» таку точку зору, що ОРДЛО — це сучасний Трансвааль, що сучасний «народ Донбасу» — це «нові бури». яких винищують знов-таки англосакси (НАТО). А українці тут загалом не у справах…
_стежу
Коротше, не думаю, що роман про Будяка буде вчасним.
12:24
+5
Гарна пісня. Дякую, друже Тимуре.
Щодо «роздвоєння душі на два тіла». В єврейській Кабалі загалом вважається, що початкова душа — Адам розділилася спочатку не навпіл, а на 144'000 душ. Потім відбулося подальше подрібнення вже цих десятків тисяч душ… Тому містики (принаймні кабалісти) з такою можливістю згодні.
12:13
+5
Англійці розповідають, що боролися за рівні права для всіх, хто жили тоді в Південній Африці (крім негрів!). На збудовані шахти наїхало багато англійців і їх число стало переважати число бурів. Тому бури й обмежили їх у виборчих правах, щоб не втратити свою волю.
Цікава історія.
03:15
+4
Написав: крім негрів і пригадав, що англійці висунули УЛЬТИМАТУМ бурам: ВІДМІНИТИ РАБСТВО. На територіях Британії рабство було скасоване ще в 1831 році!
Тим паче недоцільно писати про Будяка зараз — адже він встав на бік бурів-рабовласників! Можливо, колись в майбутньому, коли пристрасті вщухнуть… _шкодую
Ну чому ж? Адже українці завжди мріяли «про гектар землі і два раба».
Отож бо! Російська пропаганда може використати написане мною в своєму ключі. Тому й не варто.
11:36
+4
Мабуть, Тимуре, ти мав на увазі, що
не варто зараз писати книгу на цю тему?
Саме так.
Дуже цікава історія, ніколи про це не чув.
Зараз багато книжок пишуть про Черчіля, а ще більше перекладають українською мовою, може десь і про цей період життя великої людини напишуть.
Нещодавно прочитав книгу Вінстона Черчіля «Саврола» яка вийшла у видавництві Жупанського. Цей твір був написано у 1897 році і отримала Нобелівську премію у 1953 році. В цьому романі Черчілль пише про революцію в Лавранії, і вона дуже схожа на українську революцію 2013-14. Схожість майже один до одного. Дуже цікава книга написана цікавою людиною!
12:36
+5
Дякую, друже Сергію, за добре слово. Нобелівська премія, особливо з літератури — це теж ГЕОПОЛІТИКА. Юрію Будяку та іншим українцям й не могли дати цю премію, бо де та Україна? Надія на нашого друга Тимура з його епопеєю. Вже замисел описати українське життя за 100 років ВАРТУЄ БАГАТО.
Перші 4 книги мають вийти друком в квітні _соромлюсь
Цікаво-цікаво, а що це за епопея, я напевно щось пропустив, де про це почитати?
Нічого Ви не пропустили, ще нема де про це прочитати.
Прошу зрозуміти вірно: в жанровому сенсі українській літературі найбільше притаманні все ж таки повісті. Це була одна з причин, чому в пострадянську добу українська література в цілому трохи «засиділася на старті»: купуючи книжки в нових — ринкових умовах (коли є купа нових авторів, і кожен з них — це «кіт у мішку»), читачі не хотіли ризикувати й найкраще розкуповували «книжки-романи». Бо якщо це збірка повістей та оповідань (навіть авторська) — там під однією обкладинкою можуть бути зібрані різнопланові твори різної вартісності. Ставлення до такої книжки буде неоднозначним.
Натомість з «книжкою-романом» все зрозуміло: її можна читати тривалий час, до того ж там під однією обкладинкою ховатиметься один твір, який оцінюється однозначно. Саме тому на наших теренах набрали шаленої популярності «псевдоромани» — насправді дуже затягнуті повісті, які читач прочитав… і викинув. Якщо сподобалося — купив іншу «книжку-роман» того ж автора. А як ні — то й ні…
З іншого боку, я загалом не чув, аби хтось із сучасних українських авторів працював над епопеєю — бо це, у порівнянні з романом, занадто розлогий і дуже складний твір. А між тим, наш видавець в 2015 році вкинув на свій Фейсбук запитання: ось конкретний витвір одного західного письменника — а хто б із наших таке потягнув, цікаво дізнатися?! Між тим, обсяг там шалений — 3 грубі томи… І все це монолітний твір! Інші автори відбулися жартиками, лише я, схоже, висунув концепцію монолітного твору, що вклався б у цей обсяг… Ще рік-півтора тривали прикидки, потім ми з дружиною засіли за написання. Результати роботи у вигляді І тому мали б побачити світ у квітні цього року… Проте видавець (виходячи вже зі своїх — внутрішніх видавничих міркувань) вирішив випускати все не 3-ма томами (4 книги — І том, 3 книги — ІІ том, 3 книги — ІІІ том), а 10-ма окремими книгами. Отже, в квітні вийде не І том, а книги 1-4 епопеї на 10 книг…
Та оскільки це має бути сюрприз для читачів, то я і дружині заборонив про це говорити, й сам нікому нічого не розповідав докладно. Доходило до казусів: коли я торік розповідав про наші творчі плани, то сказав, що буде «товста» книга — перша з кількох, але не роман… На жаль, у журналістки забракло фантазії, як це оформити у зв'язному вигляді, й вона все ж таки збрехала, нібито ми пишемо черговий роман:

Ще ми почали працювати над масштабним історичним романом, і в ньому ми використовуємо новий для себе жанр, який в Україні ніхто не використовує, — заявив фантаст.

(Хоча там є ще одне перекручення. Бо збірка наших оповідань називається "І знов про любов", тоді як "І знову про КОХАННЯ" (?!) — це чиста фантазія журналістки, бо йдеться про любов… до песиків і кішок!!! І при чім тут кохання?.. Але це на її совісті.)

Отже, я й зараз не хотів би про це теревенити в мережі. Лишилося небагато — менше місяця. Потерпіть! Щойно повиходять друком книжки — розповім про все докладніше, зроблю буктрейлери й анонси. А на київському Книжковому Арсеналі в травні та на Львівському книгоярмарку у вересні можна буде придбати книжки 1-4 з автографами авторів… Просто ми вже навіть одну з обкладинок узгодили, тому я й повідомив про це Анатолію особисто. Отож він знає про це. Тепер і Ви дещо дізналися… Але потерпіть ще трохи!
_радий _цікаво _радий
Бажаю успіху у цій справі!!! Може нарешті і в нас з'явиться свій Джеймс Джойс _ура
Ну, от і з'явився предмет для обговорення _чудово

Якщо можна — зайдіть на ФБ або принаймні на Світоч і висловіть свою думку!
02:04
+1
Вже написав на ФБ, як ти й просив, Тимуре.
Красно дякую, друже! Це те, що треба! _чудово
18:17
+3
А всього, Тимуре, має бути 10 книг епопеї? І число сторінок, мабуть, буде за 1000?
10 книжок, так. Щодо кількості сторінок — ще не знаю, верстки ще не бачив.
19:04
+4
Історія, Сергію, твориться на наших очах. 30 років тому я дав батьку гаванську сигару на згадку про Черчиля. Це щоб у березні-18 написати, як Будяк врятував Черчиля. Ми з тобою згадали, що Черчиль нобеліат, а українців й досі нема. Ось ми з Тимуром і запланували більше року тому, що пора й українцю стати нобеліатом.
19:06
+3
З подачі друга Тимура я таки подивився 2-годинний фільм ВИГНАНЕЦЬ:
moviestape.net/katalog_filmiv/drama/307-vygnanec.html Щиро дякую!
Він показує, якою сміливою має бути людина, щоб наважитися долати океанські простори.
23:43
+4
Дякую за цікаву статтю, де можна дізнатися про історію відомих людей. Хто зна причину замовчування, можливо версія прийняття як шпіона і не давала можливості Будяку написати про Черчеля. В цікаво татусь, а де ж ти сигару роздобув у ті совєтський часи? Щасти вам з новими творами пане Тимуре, цікаво буде почитати!
00:59
+3
А це було в Києві десь на Хрещатику, здається, в 1988 р. Продавалася така гарна коробочка із трьома сигарами. Ціна шалена. Зміг купити одну для твого діда Миши. Сигара як сосиска, але мала загострені краї, як веретено. І розкурювалася важко, бо це Черчиль знав, що краї треба зрізати. Дід дав покурити і сину Олексі, а той теж задихався й тремтів за компанію. Мені ж було смішно. Я й не здогадувався тоді, що до написання допису про Черчиля й Будяка має минути 30 років. Отак дещо в нашому житті таки пов'язано.
Наскільки я пригадую, фірмовий тютюновий магазин «HABANA CLUB» розташовувався на вул.Червоноармійській (нині — Велика Васильківська) трохи вище іграшкового магазину «Казка» (тепер «Нова Казка»):

Там дійсно продавалися справжні гаванські сигари як по 1 шт. (в таких алюмінієвих футлярчиках), так і по 3-5 шт.

UPD. До речі, ось цитата з одного сайту про Велику Васильківську вулицю (мовою оригіналу):

Киевляне старшего поколения помнят отборные кубинские сигары в деревянных фирменных коробках, что продавались в магазине «Гавана», качественные и яркие детские игрушки из стран соцлагеря в магазине «Сказка», роскошные сервизы, подсвечники и мебельные гарнитуры в антикварном магазине на углу с улицей Саксаганского, очереди за тортами кондитерской фабрики им. К.Маркса в гастрономе «Киевский».

Отже, друже мій, не на Хрещатику, а трохи нижче — на Червоноармійській!
_вибачаюсь
07:42
+3
Точно, друже Тимуре! До тої розкішної «Гавани» я йшов униз від площі Толстого вул Червоноармійською. І пригадую, що там поруч таки був маг. КАЗКА. А навскоси через перехрестя Червоноармійської і Саксаганської був тоді великий гастроном… Там справді продавалися тоді дефіцитні торти в коробках, вкритих зеленим каштановим листям.
На тому ж перехресті Саксаганського та Червоноармійської — через трамвайну колію від «Київського» гастроному була одна з найкращих букіністичних книгарень на весь Київ. А на розі Червоноармійської та Жаданівського (тепер Жилянська), навпроти «Казки» (через Червоноармійську) і Театру оперети (через Жаданівського) інша знаменита книгарня — тільки вже технічної книги…
_сумний
13:41
+3
Цікава історія! _добре
Ніколи про це не чув. _наляканий
Дякую друже!
06:41
+3
Мене порадував редактор Олександр Артюшенко, що цей допис опублікований вчора, в п'ятницю 6 квітня 2018 р. в газеті ОБУХІВСЬКИЙ КРАЙ. Та ще й під рубрикою для суботнього читання
14:33
+3
Дуже цікаво. Я завжди говорю, що ми вміємо боротися, відстоювати свої права. але не вміємо користатися тим що здобули і це, як на мене саостерігається упродовж всієї нашої історії))
17:09
+3
Дякую тобі, Любо, за оцінку, за коментар і добре слово. Готуй свій черговий допис — я його теж прочитаю й відкоментую. Справді ми, українці, не любимо лізти поперед інших. І навіть іноді соромимося своїх успіхів…

Випадкові Дописи