До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Котики і Православ'я (2)

Котики і Православ'я (2)
Джерело матеріалу:

Архімандрит Тихон (Шевкунов). «Про кота»

Годі й казати, полюбляють у нас обговорити і покритикувати священиків. Тому для мене було доволі несподіваним, коли одного разу, в той час, коли я служив ще в Донському монастирі, до мене підійшов наш парафіянин на ім'я Микола і сказав:

— Тепер я зрозумів: найкращі, найвеличніші, найтерплячіші й найпрекрасніші люди в світі — це священики!

Я здивувався і запитав, чому він раптом так вирішив?

Микола відповів:

— У мене живе кіт. Дуже хороший, розумний, чудовий, красивий. Але є у нього одна дивина: коли ми з дружиною йдемо на роботу, він забирається в наше ліжко і, вибачте, паскудить в ньому. Ми всіляко намагалися його відучити — просили, карали, все марно. Якось ми спорудили навіть цілу барикаду.

Але коли я повернувся додому, то побачив, що барикада розкидана, а кіт знову пробрався в ліжко і зробив там свою брудну справу. Я до того розлютився, що схопив його і просто побив! Кіт так образився, що заліз під стілець, сів там і заплакав. По-справжньому, я вперше таке бачив, у нього сльози котилися з очей.

В цей час прийшла дружина, побачила все і накинулася на мене: «Як тобі не соромно? А ще православний! Не буду з тобою навіть розмовляти, поки не покаєшся у священика за свій звірячий, бридкий, нехристиянський вчинок!» Мені нічого не лишалося робити, та й совість викривала, — на ранок я прийшов до монастиря на сповідь. Сповідував ігумен Гліб. Я відстояв чергу і все йому розповів.

Отець Гліб, ігумен з Троїце-Сергієвої лаври, служив тоді тимчасово в Донському монастирі й був дуже добрим, середніх років священиком. Зазвичай він стояв на сповіді, спершись на аналой, і, підперши бороду кулачком, вислуховував гріхи парафіян.

Микола дуже докладно і щиросердно розповів йому всю свою сумну історію. Він намагався нічого не приховати, тому говорив довго. А коли закінчив, отець Гліб помовчав трохи і, зітхнувши, мовив:

— Н-да… Недобре, звісно, вийшло!.. От тільки я не зрозумів: цей копт, він що, в університеті навчається? Там що, гуртожитку в них немає?

— Який «копт»? — перепитав Микола.

— Ну той, який у вас живе, про якого ти зараз все це розповів.

«І тут до мене дійшло, — завершив свою історію Микола, — що отець Гліб, який був дещо тугий на вухо, десять хвилин смиренно вислуховував мою маячню про копта, який для чогось живе у нас в квартирі й паскудить в наше ліжко, якого я по-звірячому побив, а він заліз під стілець, сидів там і плакав… І тоді я зрозумів, що найпрекрасніші й найнезбагненніші, найбільш терплячі й великі люди в світі — це наші священики».

З книги архімандрита Тихона (Шевкунова)


Протоієрей Михайло Шполянський. «Священна тварина»

Кішки — істоти містичні. Зараз я не збираюсь заглиблюватися в цю тему, але факт цей, як на мене, очевидний; про це знали і древні цивілізації, й Церква.

Факт: кішка храм не опоганює, на відміну від інших тварин (особливо, не доведи Господи, друга людини — собаки). Зокрема, кішці дозволено перебувати не тільки в храмі, але й у вівтарі, й навіть якщо вона заплигне на престол — це не є його оскверненням (як свого часу пояснив мені хрещений, викладач МДСіА о.Сергій П-ів).

Звісно, саме поняття осквернення є дуже суперечливим, і більш належить до сакральних культів, ніж до вчення Христа. З іншого боку, «допуск» котячим на перебування в храмі має і суто утилітарну причину: як інакше впоратися з всюдисущими мишами? Але все ж…

Наш паламар Андрій, років десять прожив в будиночку у дворі церкви (там у нього була іконописна майстерня), з собою привіз кішку Марусю. Маруся пані сувора; не те щоб відлюдькувата, але стримана. Зазвичай вона була якоюсь малопомітною.

Але кілька разів на рік, під час навали мишей (особливо осінньої) Маруся ставала незамінною. Досить було на ніч залишити її в храмі, і не тільки зграї шкідливих гризунів зникали, але якимсь незбагненним чином зникав навіть стійкий мишачий запах. Вона немов «всмоктувала нюхом» мишачий стан. Адже виловити фізично всю популяцію за ніч було практично неможливо.

Особливо наочним це стало після ремонту стелі церкви. Свято-Миколаївська церква, архітектурного типу на нашій землі малопоширеного — «базиліка», або «корабель», стелю мала пласку по всій площі споруди. Під час капітального ремонту будівлі було ухвалено рішення: облагородити стелю, обклеївши його листами декоративної плитки з пінопласту. Будь-який інший ремонт вимагав би непосильного: заміни всього перекриття.

Обклеїли. Створивши тим самим справжню «мишеферму». Під час першої ж осінньої навали миші навіть почали прогризати тонкі листи пінопласту, а пару разів в утворені отвори самі вивалювалися на очах переляканих парафіян.

Я був в розпачі: як виправити становище, уявити не міг. До можливостей Марусі в боротьбі з піднебесними мишами я ставився скептично. Але все ж на прохання Андрія благословити залишити на ніч в храмі кішку погодився; гірше не буде. Вранці Маруся скромно сиділа біля вхідних дверей. Напаскуджено ніде (як і завжди!) не було. А також не було мишачого запаху.

А незабаром стало очевидним — немає і самих мишей. І довго ще вони зримо не з'являлися. А коли з'являлися — варто було Марусі переночувати в храмі, то й усе. Щуролов(ка) з Гаммельна… Яка ж у неї флейта?

А ще ось потішна історія сталася у нас із черговим котиком — Кузею. Взагалі коловорот котів у природі сім'ї та храму нескінченний, але Кузина епопея запам'яталася особливо.

Потрапив до нас Кузя кошеням, на початку 90-х. І незабаром захворів — на шиї з'явилася величезна пухлина, повна гною. А в ті часи в нашому селі не те що ветеринара не було — навіть фельдшерський пункт не працював. Всю нашу сім'ю — як людей, так і тварин, а іноді й сусідів, доводилося лікувати, аж до оперативного втручання, мені. Придбав я собі різні лікувальні засоби й інструменти — скальпелі, затиски, пінцети. І різав — якщо відчував, що ситуація цього вимагає і що я впораюся.

Так от, Кузю, поки у нього голова зовсім не відгнила, різати було необхідно. Але це вам не кролик: малий, та молодецький, зуби-кігті на місці. Не дається.

Вирішив я застосувати загальний наркоз. Поклав Кузю спиною собі на коліна і влив в нього, попри опір, добрячу порцію горілки. Потримав, опустив на підлогу. Кузю хитало, але він явно розкошував: агресивності нуль, муркотить. Очі, щоправда, роз'їжджаються. Взяв я його знов на руки, сповив для надійності та й почав оперувати. Щоправда, тоді скальпеля у мене ще не було, різав лезом бритви.

Кузя пручався мляво, зате рясно мене обписяв. Однак операцію провести це не завадило: розрізав пухир, вибрав столову ложку гною, ретельно вичистив рану, поклав мазь власного виготовлення, забинтував.

Кузя вижив і одужав. Але — на жаль — став повним ідіотом. Не знаю, винна в тому хвороба, операція, горілка або вроджена схильність. Однак враження таке, що в міру дорослішання він неухильно дурнішав. Він не тільки не навчився ловити мишей, але й явно їх побоювався. Одного разу я вирішив наочно показати Кузі, що миша — це безпечно і дуже смачно. Мишку впіймав живу, під банку з монеткою. Прив'язав її за хвіст на ниточку. Кота загнав у куток — щоб заздалегідь не ретирувався з ганьбою. І став похитувати бідною мишею у нього перед носом. Мишці, напевно, було лячно, але той жах, який читався в очах у Кузі, зашкалював понад усі межі.

Сидячи на задніх лапах, спиною він втиснувся в куток і круглими очима стежив за страшним звіром, що розгойдувався перед його носом. Я ще посунув мишу до Кузі: «Ну ж бо, нюхай, смачно пахне!» І тут миша відколола номер: зігнувшись, вона потягнулася до кота і вкусила його за ніс! Кузя з криком вирвався з кутка, прослизнув повз мої ноги й помчав на вулицю.

Після цього він почав мочитися в будинку і всіляко паскудити. Спільне існування стало категорично неможливим. Довелося з ним розлучитися. З жалем — все ж домашня тварина, пропаде сама. На моє переконання, самостійно вижити він був не здатен, варіантів не було. Все, що я міг зробити для нього — це відвезти в більш-менш кормовий край і залишити з миром.

Так я і зробив — завіз Кузю неподалік, кілометрів зо два від дому, в центр величезного дачного масиву; залишив на ділянці свого знайомого, парафіянина, який підробляв на дачах сторожем. Там він, найшвидше, і помер би смертю бомжа; надії, що його хтось пригрів, було мало...

За півроку, восени, я заїхав до свого знайомого-сторожа накопати саджанців черемхи.

— Як [поживає] котик, якого я навесні тут залишав?

— Котик? А, котик… Не знаю, багато тут всяких ходить. Вашого, батюшко, ніби не бачив...

Поки я орудував лопатою, густі зарості кущів навпроти мене розсунулися. З'явилися вуса, потім круглі осоловілі очі. На галявину, дивлячись вниз і явно нічого не бачачи навколо, повільно вибрався кіт дивовижних пропорцій: короткий, при цьому неймовірно широкий. Навіть не ковбаса, а головка сиру на коротких розчепірених лапках. Кіт, тяжко похитуючи жирними боками, повільно виліз на галявину і зробив кілька кроків. Перед його носом були мої черевики і лопата; він тупо на них дивився, після чого повільно, складаючи ковбасками шкуру шиї, задер голову вгору. Його сонні очі сфокусувалися на моєму обличчі.

І тут вираз котячих очей почав настільки разюче змінюватися, що — не бачив би, то й сам не повірив. У них завирував знайомий жах. Секунду кіт дивився на мене затамувавши подих, а потім зробив неймовірне: задом рушив до кущів, переступаючи ногами в зворотному порядку. Також задом, хвостом, розсунув гілки, і за секунду, не відриваючи панічного погляду, зник в зелені.

Так востаннє ми зустрілися з Кузею. Неблагополучним безпритульним він не виглядав...

З книги священика Михайла Шполянського «Мій Анабасис-3. Прості розповіді про непросте життя. Книга для читання в автобусі».


Котики і Православ'я (1)

Котики і Православ'я (3)

+3
95
RSS
17:52
+2
А тут ще й про котика та алкоголь _плачу
10:41
+3
Про психологічні травми. _шкодую
Там ще одна історія буде, але вона така довга, як 1 та 2 частини в сумі. Отож я перекладатиму її трохи згодом. _соромлюсь
12:06
+2
Коти справді лікують, особливо від стресів.

Випадкові Дописи