УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх в групі підтримки в Телеграмі тут.

Котики і Православ'я (3)

Котики і Православ'я (3)
Джерело матеріалу:

Станіслав Сенькін. «Напоумлення старого ченця»

Сонце вже майже сіло, червонуватий його відблиск як великодній вогонь запалив гілки кипарисів, від чого ті стали нагадувати пасажирам кораблів, що проходили поруч, різдвяні ялинки. Міста-монастирі й острівці будиночків-келій казкової країни Афон випромінювали всюди неземну насолоду-знемогу за майбутнім блаженством. Тут навіть атеїст вірив в Бога, хоча за звичкою стверджував зворотне. Вже чувся візантійський передзвін дзвонів і гудіння чавунних бил. У монастирях і келіях починалася вечірня. Духовна поезія візантійських гімнотворців наповнила простір храмів.

Але навіть Святий Афон має свою прозу. Не у всіх храмах Афона лилася молитва. Хтось просто лінувався вставати на молитву, вважаючи за краще почитати на ніч духовну літературу, хтось був хворий і потребував допомоги Божої сильніше, ніж будь-коли раніше...

Коли цим святим вечором сиротливий погляд пожухлу рудого кота Мурзика пробігся блюдечком, в якому вже досить довгий час не з'являлося молоко, він зауважив, що воно — блюдечко — ще й репнуло. Воно репнуло не від часу — це смерть проходила повз і зачепила тарілочку своєю ногою. Тріщина, як павутина злого і жадібного павука, проходила по самому центру ласої миски, від якої линув ледь чутний запах квашеного молока, більше схожий на сирний.

Мурзик невдоволено і жалібно забуркотів і подивився на напіввідчинену молитовну кімнату, звідки вже довгий час не виходив його годувальник — старий недоглянутий монах, який носив зазвичай рвану і брудну рясу. Мурзик був охайний, але зараз він понад усе на світі хотів би побачити скуйовджену посріблену бороду годувальника і його широку добру посмішку.

Річ була навіть не в їжі: Мурзику вистачало змій, щурів і жаб для щоденного прожитку. Неподалік струменило джерело смачної води, де завжди можна було втамувати спрагу. Проте кіт не розучився любити молоко. До того ж, йому так не вистачало скупої, але щирої ласки старого!

А-а! Мурзик мало не забув про рибу і сир, що перепадали йому рідкісними святковими днями. Все це тепер пішло… А тут до того ж і блюдце майже розкололося! Біда прийшла в їхню келію!

Кіт з побоюванням подивився на похилі, давно не фарбовані двері покоїв старого. Туди вхід йому був суворо заборонений. Декілька разів за свою цікавість він діставав від ченця капцем по спині, і одного разу навіть боляче-боляче мухобійкою по писку.

Кіт був з тямущих і перестав зазіхати на особистий простір старця.

Але зараз ситуація була не зовсім звичайною: старий бо не виходив зі своїх покоїв уже кілька днів. Щось було негаразд!

Годувальник і раніше затримувався в своїй кімнатці на кілька днів, але при цьому подавав якісь ознаки життя: робив поклони, розмовляв з кимось там, багато бурмотів… Щоправда, після цього довго мовчав, дуже довго, майже як зараз.

Не тільки за відсутністю молока і репнутому блюдцю кіт зрозумів, що зі старцем сталося щось серйозне. З келії старого линув ледь вловимий запах небезпеки і тліну.

І Мурзик вирішив не підкоритися старцю і пробратися в заборонену кімнату. Обережно зачепився кігтями за низ двері й різко смикнув на себе. Вона піддалася, хоч із зусиллям, але без жодного рипіння, оскільки старець регулярно змащував петлі олією, щоб і найменші шуми не псували його молитовний настрій. Кіт уважно і з побоюванням озирнувся...

… Лампада вже давно прогоріла, мідна кадильниця згасла, залишивши чорні холодні вуглики. Очі священних ликів з незмінно чистих ікон з теплою любов'ю і скорботою дивилися на зім'яте ліжко старця, який лежав нерухомо як колода.

Кіт непогано розбирався в фізичних ознаках життя і смерті та зрозумів, що його годувальник був уже на межі. Його груди ще здіймалися, але слабкість розбила його як параліч. Руки годувальника лежали на грудях, але судячи з того, як вони судомно здригалися, його свідомість була занурена в тяжкі божевільні марення. Його одяг відгонив важким запахом нечистого тіла.

Смерть ще гралася з ним, як сам він, Мурзик, часто грав з мишами, то придавлюючи їх, то знов відпускаючи, даючи надію на життя.

Мурзик добре розумів гру смерті, але він аж ніяк не хотів віддавати кістлявій свого годувальника. Адже він любив його своєю котячою любов'ю — любив за сир і молоко, за дах над головою, за ту скупу ласку, якою старець ділився з ним.

Старий не був жорстоким і Мурзику ніколи не доводилося відчувати удари його рук або ніг, — а мухобійка і капці не бралися до уваги. Кіт зібрався з силами і зашипів на смерть, намагаючись вирвати годувальника з її рук, наївно вважаючи, що і сам має певну владу над життям і смертю.

Але його потуги були марними, смерть не боялася його шипіння...

Раптом старий жалібно покликав: «Никодиме!» Кіт не зрозумів, чого хоче годувальник, але оскільки в келії було всього троє — сам старий, кіт і смерть, Мурзик подумав, що кличуть все-таки його і швидко стрибнув на груди годувальника, в якому ледве-ледве билося хворе серце.

Мурзик трохи потерся об комір його засмальцьованої ряси і почав вперто тертися мордочкою про бородате обличчя старого, чого, звісно, він раніше ніколи не робив. Але це не додало годувальникові життя, хоча він і не чинив опору і навіть, здавалося, розчулився, зумівши слабко вимовити: 

— Мурзику, котяко ти моє, не полишив мене. 

Старий навіть знайшов в собі сили, щоб провести могутньою зашкарублою п'ятірнею по його шерстці.

— Якби ти міг, тваринка безсловесна, — принести мені води або покликати Никодима з сусідньої келії, або хоча б прочитати відхідну...

Старець став захлинатися у відчайдушному кахиканні, що налякало кота і змусило його зістрибнути з ліжка. Годувальник став кричати і кликати на допомогу, але ці звуки не були чутні поза його келією-склепом...

Старець почував себе ще гірше — серце забилося аритмічно, а подих майже зупинився:

— Никодиме, костур-нога, вже вибач ти мене за давню сварку, вибач за всі образи. Прийди, допоможи мені, або гіркі доведеться проходити мені митарства, а якщо… — Старець став марити і майже знепритомнів.

Мурзик сидів у подиві — він, звісно, розумів, що смерті вже майже набридло гратися зі старим, і вона дуже скоро його задушить. Скоро він отямиться, а потім все! І допомогти кіт годувальнику ніяк не міг, хоча поєднання звуків «костур-нога» він добре знав.

… Поруч з їхньою келією, метрів за двісті, розташовувалася інша келія, довкола якої жив великий і злостивий чорний кіт, від якого Мурзику постійно перепадало «на горіхи». Вони часто билися, ділячи територію, так, що шматки шерсті летіли. Зазвичай вітер насаджував на терен шматки шерсті рудого кольору. І ось! На території його заклятого ворога водився той, кого годувальник називав «костур-нога».

Цей чоловік, задля справедливості зазначити, був щедріший, ніж вмираючий годувальник — харчувався він краще, що позначалося на якості недоїдків для чорного кота. Однак і стусанів чорному коту перепадало значно більше. «Костур-нога» бив його за крадіжку з кухні нещадно, тому кіт іноді кульгав.

Ось тоді-то Мурзик, бачачи вразливість ворога, і наносив свій удар. Він чатував чорного кота в тернику і накидався на нього з усією енергією, на яку тільки був здатен. Вони борсалися в колючих заростях, поки Мурзик не брав гору. Потім стояли один перед одним, злобним бурчанням і шипінням намагаючись показати якнайбільше войовничого духу. Чорний кіт, побитий раніше «костур-ногою», накульгуючи, обережно задкував назад, даючи зрозуміти в злісно-жовтому пекучому погляді, що реванш неминучий і Мурзик буде осоромлений.

От тоді рудий кіт отця Гавриїла тріумфував!

Але зараз йому було зовсім не до цих переможних спогадів — помирав його старий годувальник, з яким він прожив мало-чимало, але років сім-вісім! Якби Мурзик володів аналітичним мисленням, він би зміг здогадатися, що допомогти годувальникові зможе той самий «костур-нога». Але, на жаль, коти не володіють аналітичним мисленням. Коти всього лише найпростіші безсловесні тварини. Але тут сталося те, що християни всього світу називають дивом...

… Отець Гавриїл, господар Мурзика, розумів, що перебуває при смерті. Він тихо і майже безнадійно молився Матері Божій. Чернець давно не бував у духівника, хоча гріхів, хоч і не смертних, але нерозкаяних гріхів, — у нього було багацько...

Так вже сталося, що народився він сімнадцятого грудня, в день пам'яті святої Великомучениці Варвари, якій моляться заради позбавлення нахабної (раптової) смерті. Тому, коли епітроп пропонував йому обирати келію з безлічі, що мала Велика Лавра, отець Гавриїл обрав ту, престол якої був освячений на честь його улюбленої святої. Він був ревним монахом й іншим разом подумував, що християнська смерть — безболісна, непосоромлена, мирна — йому вже немовби гарантована.

Але сталося страшне: він помирав, не отримавши останнього відпущення гріхів від духівника. Ще трохи, і його серце зупиниться і, можливо, вічна пітьма поглине без залишку його грішну душу. Переляк перед муками надав йому сил, і смерть ще поки не могла вирвати цей корінець з живої землі. Отець Гавриїл слізно молив великомученицю Варвару пробачити йому невиправдану зухвалість щодо думок про благополуччя власної смерті та просив дати померти йому неганебно, сповідавшись у духівника і причастившись Святих Тайн. Адже милостива свята не могла не допомогти, якщо, звісно, цьому не перешкоджав би незбагненний промисел Божий. Старець мовчав і слухав вічність. Він перейшов до зосередженої молитви — все його довге молитовне життя було лише підготовкою до цього останнього звернення до Бога… Збоку ця молитва здалася б, напевно, агонією. А якщо б цим стороннім [спостерігачем] був лікар-монах, то він, мабуть, подумав би, що це одне і те саме: агонія і молитва вмираючого.

І молитва ця цього разу була почута: кіт на ім'я Мурзик, позбавлений від Бога будь-якого аналітичного мислення, несподівано зрозумів, що слід зробити.

Якщо сам він — маленька, хоча і дуже смілива пазуриста тварина, не може вирвати з лап смерті свого годувальника, то це напевно зробить грізний і бровастого дядько «костур-нога».

Потрібно було бігти до нього з усією прудкістю і якимось чином покликати на допомогу. Мурзик було надихнувся, але раптово згадав про чорного кота. Їхня остання сутичка сталася зовсім нещодавно, і за її підсумками можна було припустити, що чорний кіт перебуває в чудовій спортивній формі. Він уже осмілів настільки, що тинявся і біля їхньої келії. Чорний кіт і смерть, яка прийшла за годувальником, були цього разу союзниками. Мурзик не міг впоратися зі смертю, але міг спробувати позмагатися з чорним котом.

Але тут в серці Мурзика виникли душевні коливання, які духовна людина могла б назвати спокусами. Життя старого було дороге Мурзикові — монах взяв його до себе ще кошеням і вигодував. Хоча і не без користі — Мурзик був відмінним щуроловом і не підпускав отруйних гадюк до дверей келії, хоча змії полюбляли тінь, ховаючись від палючого сонця. Вони добре ладнали один з одним — Мурзик і отець Гавриїл.

Але бувало й так, що чернець їхав з Афону на місяць, а то й на два, і доля кота була йому мало цікава. В цей час Мурзик жебракував в околицях і одного разу, звісно ж, з боями, прибився до кухні румунського скиту Продрому.

Так, він виживе, навіть якщо старий помре. Чи варто ризикувати життям (адже чорний кіт буде стояти на смерть), — через людину, яку вже намітила смерть? Він не настільки любив отця Гавриїла, щоб вмирати разом із ним. Можливо, просто варто податися знову в Продром і відвоювати там собі місце під сонцем? Будуть у нього там інші годувальники. Кращі, гірші — яка різниця? Головне, щоб побільше рибних тельбухів та інших недоїдків викидали котам з величезних каструль магерії. Тоді й їжу ділити не буде сенсу.

Ці подібності думок мучили Мурзика хвилини дві. Потім годувальник страшно захрипів, спокуса скінчилося, і кіт щодуху помчав до келії бровастого «костур-ноги».

На вулиці стрімко сутеніло, і кипариси вже не здавалися пасажирам кораблів, що пропливали поруч, різдвяними ялинками, та й сам Афон вже нагадував їм своїми обрисами величезного кита перед зануренням в пучину ночі. Зіркам і місяцю не потрібно було вказувати коту шлях — своїми пильними очима він бачив те, що було добре приховано від очей людських. Він вибрав не найкоротший шлях до келії «костур-ноги» — обхідну звірячу стежку, в надії, що чорний кіт не відчує його.

Мурзик біг кілька хвилин, і крізь дерева вже майоріла келія бровастого старця, але тут він відчув запах чорного кота, до його їдкого мускусу домішувалася не внюхана раніше їдка люта ненависть. Кіт відчув його присутність. Мурзик вчиняв, на його думку, надто зухвало і робив замах на самі основи не тільки їхнього хиткого миру, але і на життя самого чорного кота, який вирішив провчити його найбільш звірячим чином.

Він був сильнішим і більшим від Мурзика як мінімум в півтора рази і гнався за суперником щосили. Мурзик напружився — келія «костур-ноги» була вже метрів за п'ятдесят, але він відчував, що через кілька секунд чорний кіт наздожене його і станеться страшна бійка.

Тоді він дико закричав, як умів кричати тільки в березні. Від несподіванки чорний кіт сторопів і зупинився. Це навіть був не крик сили, а дикий крик, здатний розбудити і найп'янішу людину. Мурзик продовжував волати, як ніби над ним люто знущалися. Чорний кіт зовсім не розумів, що йому робити, тільки гарчав, стоячи віддалік.

Нарешті, двері келії відкрилася і, шумно лаючи нечистого, на поріг вийшов «костур-нога». Коли чорний кіт побачив свого годувальника, тут же з гарчанням накинувся на Мурзика і почав несамовито бити його обома лапами з випущеними кігтями. Він немов хотів виправдатися в очах свого годувальника, що допустив до самої келії небезпечного конкурента. Бійка почалася не на життя, а на смерть. «Костур-нога» спокійно зайшов у келію і вийшов звідти з каструлею холодної води, яку вилив на розпалені тіла тварин. На думку бровастого старця, такий спосіб найдієвішим чином закінчує всі котячі війнушки. І справді — його власний чорний кіт зник в кущах, але тільки не Мурзик!

Кіт пірнув до ніг «костур-ноги» і заволав найжорстокішим чином; з його рота навіть потекла слина від напруги.

Бровастого старця пройняв холодний піт — чи не сказилася тварина старого Гавриїла? Та й той сам уже тиждень не вимагає зробити йому таку необхідну для життя ін'єкцію інсуліну. Можливо, Мурзик, у якого в наявності основні ознаки сказу, його покусав, і старий в болісному стані вмирає у себе на келії? Кіт тим часом повільно поринув в нічну пітьму, залишивши «костур-ногу» в напружених роздумах.

То що ж сталося тоді на келії отця Гавриїла?

Вони з ним, як найближчі сусіди і люди, які знають один одного не перший рік, сварилися вже неодноразово, втім, і мирилися легко та з задоволенням. Але останню сварку вже не можна було назвати такою — швидше за все, це була суперечка, принципова суперечка.

Отець Гавриїл був побожним і глибоко віруючим ченцем та твердо вірив у те, що Свята Великомучениця Варвара не дасть йому загинути наглою смертю без сповіді й напуття в життя вічне Христовими Таїнами.

Отець Никодим, в якості лікаря, сказав старцеві при останньому їхньому спілкуванні, що тому треба б збільшити дозу інсуліну, щоб мати сили утримувати [в порядку] келію і справляти свої молитовні обов'язки. Інакше він невдовзі зовсім занедужає і помре.

— От що! — відповів тоді отець Гавриїл. — Ти молодший за мене і не знаєш багато яких духовних речей. Я знаю, що ти лікар і щиро хочеш допомогти мені, але кому, як тобі, не знати, що збільшення дози інсуліну — призводить до швидкої смерті. — Старець довго мовчав, не наважуючись сказати другові наступне: я відмовляюся приймати ліки, тому що не боюся смерті. — Він сів на стілець і потер свої коліна.

— Як, отче Гавриїл?! Без штрикань ти довго не протягнеш! Але якщо ти вважаєш, що готовий піти, то зроби це в монастирі й піди гідно, як схимник, сповідавшись у гріхах і причастившись Святих Таїн. Залишишся на келії — смерть може заскочити тебе зненацька, навіть в туалеті. Не жартуй із цим, брате. — «Костур-нога» посміхнувся, немов сподіваючись, що старець передумає.

— Ні, отче Никодим, всі наші біди від того, що ми занадто довіряємо мирським речам. Хіба залишиться після цього в наших серцях місце для Бога? Я народився в день пам'яті святої Великомучениці Варвари і живу в келії, престол якої освячений в пам'ять тієї ж святої. Ти освічений і знаєш, що ця свята позбавляє наглої смерті й не дає піти без покаяння. Тож нехай про мене подбати свята, а не твій інсулін… — Такою була їхня остання розмова.

— Що ж, — подумав тоді Никодим. — Мій сусіда старший від мене і досвідченіший в духовному житті, тому не наполягатиму на своєму.

Так він і пішов, але тепер про це дуже шкодував. Хоч і ззовні вони розійшлися друзями, сам отець Никодим затаїв в душі образу за те, що сусіда відкинув його щиру допомогу. І тому він вирішив поки навіть не навідувати його, думаючи в глибині душі, що отець Гавриїл прибіжить до нього першим, оскільки, через хворобу рук, він сам собі не міг зробити ін'єкцію. Упертюх не з'являвся кілька днів, — вперся й отець Никодим:

«Гаразд, подивимося, старий пень, на скільки тебе вистачить! А якщо настільки вижив з розуму, що сподіваєшся на допомогу святих, відкидаючи допомогу друга, то я тобі не духівник, щоб читати мораль...»

Зараз, коли скажений Мурзик зник в кущах, отець Никодим відчув, як його зі страшною силою гризе сумління. Він негайно, висвітлюючи великим ліхтарем шлях, покульгав до келії Великомучениці Варвари, де, можливо, на нього вже чекав холодний труп отця Гавриїла. Він діставався до місця хвилин десять.

Двері келії були відкриті. Отець Никодим швидко розшукав сусіду — той лежав на ліжку в келії і вже майже не дихав. Ознак сказу у нього не спостерігалося, але було зрозуміло, що якщо йому зараз не вколоти інсулін, — старець помре протягом півгодини.

Отець Никодим добре знав, де у старця ліки. Набравши в один шприц інсулін, а в інший вітамін B6, монах повернувся до кімнати і, зробивши штрикання, провів відновлювальну терапію — змінив старцеві одяг і поставив крапельницю.

[- Дякую, отче Никодим, за те, що здогадався завітати до мене, — звернувся до сусіди хворий монах, коли повернувся до стану притомності. — Ти виявився такий чуйним… Правду кажучи, я на це навіть не розраховував.]

— Не зовсім так, отче Гавриїл, — посміхнувся сусіда. — До мене прибіг твій кіт, який волав немов різаний і мало не видряпав моєму чорному коту очі. Для тварини це не зовсім типова поведінка, я навіть запідозрив твого кота в сказі. Отож і подумав, що у тебе тут явно щось негаразд.

— Невже Мурзик мене виручив? Ото справи! — здивувався монах. Кіт же до цього часу без пригод повернувся в келію і вже без страху дістати мухобійкою по писку крутився в молільній келії між ніг «костур-ноги», дякуючи йому за допомогу. Скаженим він вже не виглядав, навпаки, був задоволеним і спокійним.

— Він самий, Мурзик, — монах приголубив кота. — Я, звісно, не твій духівник, отче Гавриїл, але моя тобі порада: не спокушай Господа Бога Свого і продовжуй користуватися ліками, і свята Великомучениця Варвара допоможе тобі.

— Так, отче Никодим, дякую, я зрозумів свою помилку.

— Нема за що, брате, піду пошкандибаю назад, принесу тобі поїсти і ще ліків...

— Дякую, любий! Знаєш, що іще принеси мені? — старець з любов'ю дивився на свого кота.

— Що?

— Щось смачного для Мурзика.

— Неодмінно! — «Костур-нога» розсміявся і накульгуючи вийшов з кімнати.

З книги священика Михайла Шполянського «Мій Анабасис-3. Прості розповіді про непросте життя. Книга для читання в автобусі».


Котики і Православ'я (1)

Котики і Православ'я (2)

+2
288
RSS
04:06
+2
Нарешті переклав усе!!! _ангел
07:37
+2
Який же тямущий Мурзик. Ще й гадюк їв.
Буває, що коти ловлять змій, так _здивований
00:12
+2
Дякую, друже Тимуре, за працю! Чудова серія розповідей про котиків!

Котики супроводжують все моє життя!

Випадкові Дописи