До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Щось не те

Щось не те
Джерело матеріалу:

Одного разу я прийшла до терапевта з дивної причини. Мені було лячно, що я можу виявитися соціопатом. Чому? Я думала, що відчуваю щось не те.

Мені було 30, я була заміжня — і за всіма ознаками я мала б мріяти про народження дитини. Всі заміжні жінки за тридцять, здається, мріють про дитину.

Але мені не хотілося мати дитину. Думки про дітей наповнювали мене не радістю, але занепокоєнням.

Тоді я вирішила: напевно, я — соціопат! (І пішла до терапевта, щоб підтвердити діагноз і розібратися з тим, що тепер робити). Добра жінка дбайливо пояснила мені різницю між мною і соціопатом. «Соціопат», — сказала вона, «нездатен відчувати. А ви саме переповнені почуттями. Проблема скоріше в тому, що ви вважаєте, що ви відчуваєте щось не те».

Ось чому мені було лячно — не тому, що у мене була відсутня здатність відчувати, а тому, що мені було важко визнати мої почуття правильними. Я переживала, бо вважала, що є «ті» й «не ті» емоції з приводу кожної події — і якщо я ловлю себе на «не тих» емоціях, зі мною щось негаразд.

На щастя, тепер я більше так не думаю.

Ми не операційні системи! Ми люди. Ми складно влаштовані. Кожен з нас унікальний. Ми ідеальні у своїй неідеальності. Кожен з нас знає себе краще за інших. Немає єдино правильного способу відчувати.

Суспільство, ясна річ, транслює деякі способи… і в наших головах вони стають єдино правильними. А коли відмовляєш своїм почуттям і намагаєшся підлаштуватися під суспільство, особистість починає страждати. Доводиться заглушати свої почуття нездоровими пристрастями, внутрішнім критиком — або взагалі змусити себе перестати сприймати власні почуття! У якийсь момент можна дійсно довести себе практично до соціопатії, придушивши всі свої емоції.

Чи бувало у вас, щоб ви відчували «щось не те»?

Одна моя подруга спіймала себе на відчутті горя в день власного весілля. Це безумовно було щось не те. Уявіть собі триста гостей, дорогу сукню від Віри Вонг — і горе?

Сором, яким вона прикривала це почуття горя, зіпсував їй наступні роки шлюбу. Зрозуміло, краще не відчувати нічого, ніж відчувати щось не те!

Інша подруга, письменниця Енн Патчетт, нещодавно опублікувала сміливий есей про інше невідповідне почуття. Коли після болісної хвороби помер її батько, Енн переповнювало щастя. Але люди, які прочитали її есей в інтернеті, спопелили її коментарями. Адже так не можна почуватися. Однак Енн почувалася саме так — попри те (або через те), що вона обожнювала батька і доглядала за ним. Вона була щаслива за нього і за себе, тому що мука дійшла кінця. Але замість того, щоб промовчати про це неправильне почуття, вона розповіла про нього відкрито. Я пишаюся її сміливістю.

Інший друг після довгих років зізнався: «Я ненавиджу Різдво. Я завжди його ненавидів. Не буду більше його святкувати!». Так не можна!

Подруга не відчуває смутку чи жалю з приводу аборту, який вона зробила тридцять років тому. Так як вона посміла!

Друг перестав читати новини і обговорювати політику, тому що набрався сміливості і сказав: «Якщо чесно, мені більше немає до цього діла». Так не можна!

Один друг сказав мені: «Знаєш, кажуть — ніхто ще не скаржився при смерті, що провів дуже мало часу на роботі? Тому що сім'я і друзі набагато важливіші? Так от, я, мабуть, стану першим. Я обожнюю мою роботу, вона мені приносить більше радості, ніж сім'я і друзі. та й працювати куди легше, ніж справлятися з сімейними проблемами. Я на роботі відпочиваю». Що? Так не можна!

Подруга думала, що божеволіє, коли відчула величезне полегшення — її чоловік пішов після двадцяти років «хорошого шлюбу». Вона віддавала всю себе сім'ї, вона вірила йому і була вірною — але він кинув її. Вона повинна страждати! Вона повинна відчувати, що її зрадили, образили, принизили! Є сценарій, за яким слід поводитися добрій жінці, коли чоловік вирішує розлучитися — але вона ухилилася від життя за цим сценарієм. Все, що вона відчувала — радість від несподіваної свободи. Її сім'я непокоїлася. Адже моя подруга відчувала щось не те. Вони хотіли купити їй пігулок і зводити до лікаря.

Моя мама зізналася якось, що найщасливіший час в її житті почався, коли ми з сестрою поїхали з дому. В якому сенсі? У неї мав статися синдром порожнього гнізда і маса страждань! Матері повинні сумувати, коли діти полишають дім. Але моя мама хотіла станцювати джигу, коли її будинок спорожнів. Всі матері страждали, а вона хотіла співати, як пташка. Зрозуміло, вона нікому в цьому не зізналася. Її б відразу викрили як погану матір. Хороша матір не радіє свободі від дітей. Так не можна! Що скажуть сусіди?

І ще одне на десерт: якось мій друг дізнався про свій смертельний діагноз. Він любив життя більше, ніж будь-хто. І його перша думка була: «Слава богу». Це відчуття не йшло. Він був щасливий. Він відчував, що зробив все правильно і скоро все скінчиться. Він вмирав! Він мав відчувати страх, лють, біль, смуток. Але все, про що він міг думати, було — більше не потрібно ні про що хвилюватися. Ні про заощадження, ні про пенсії, ні про складні стосунки. Ні про тероризм, ні про глобальне потепління, ні про лагодження даху гаража. Йому навіть не потрібно було хвилюватися про смерть! Він знав, як скінчиться його історія. Він був щасливий. І він залишався щасливим до самого кінця.

Він сказав мені: «Життя — складна штука. Навіть гарне життя. У мене було гарне, але я втомився. Час йти додому з вечірки. Я готовий йти». Та як він може? Лікарі твердили, що він в стані шоку, і зачитували йому пасажі з брошури про горе. Але він не був в стані шоку. Шок — це коли почуттів немає. У нього було: почуття щастя. Лікарям просто воно не подобалося, тому що це неправильне почуття. Однак у мого друга було право відчувати те, що він відчував — хіба шістдесяти років усвідомленого і чесного життя недостатньо для того, щоб завоювати таке право?

Друзі, я хочу, щоб ви дозволили собі відчувати те, що ви насправді відчуваєте — а не те, що вам хтось нав'язує як правильне відчуття.

Я хочу, щоб ви спиралися на своє власне відчуття. Я хочу, щоб слова «вона відчуває щось не те» викликали у вас сміх, а не сором.

Мій друг Роб Белл розповідав про те, як питав свого терапевта: «Чи нормально те, що я почуваюся отак», а той терпляче відповідав: «Ех, Робе… нормального вже давно нічого немає».

У мене теж нормального вже давно нічого немає. Я не збираюся страждати і соромитися через те, що мені спадало відчути.

Якщо я щаслива, моє щастя правдиве й реальне для мене. Якщо я сумую, моя скорбота правдива і реальна для мене. Якщо я люблю, моя любов правдива і реальна для мене.

Нікому не краще, коли я змушую себе думати, що відчуваю щось інше.

Живіть цілісно. Відчувайте те, що ви вже відчуваєте.

Все інше — щось не те. Для вас.

Елізабет Гілберт

+3
167
RSS
13:19
+1
Інша подруга, письменниця Енн Патчетт, нещодавно опублікувала сміливий есей про інше невідповідне почуття. Коли після болісної хвороби помер її батько, Енн переповнювало щастя. Але люди, які прочитали її есей в інтернеті, спопелили її коментарями. Адже так не можна почуватися. Однак Енн почувалася саме так — попри те (або через те), що вона обожнювала батька і доглядала за ним. Вона була щаслива за нього і за себе, тому що мука дійшла кінця.

Дуже застаріла суспільна проблема! Пригадую, ще Лео Таксіль доволі їдко зазначав, що якби християни по-справжньому вірили в Бога, то раділи би смерті своїх близьких — адже вони, по ідеї, йдуть у кращий світ до Бога!..
_ангел _ангел _ангел
І знаєте… я саме радів за тата, бо точно знав, що він відійшов до Бога, Який пригорнув його в Своїх обіймах. І нарешті зможе відпочити там, у Його небесному царстві.
_ангел _ангел _ангел
І що б ви думали?! За кілька днів, як тато помер (вже точно після кремації, але, здається, ще до «дев'яти днів») мама якось сказала: «Сьогодні вночі мені наснився сон. Ніби мій Ваня перебуває в такій красивій кімнаті, там посеред кімнати — широке біле ліжко, м'яке і пухнасте. Він лягає на це ліжко й каже із задоволенням: НУ, НАРЕШТІ Я ТУТ ВІДПОЧИНУ». Мама потім забула про цей сон і збилася на звичайний «вдовин сценарій». Але я про той її сон добре пам'ятаю!
_ангел _ангел _ангел
А те, що живі плачуть за померлим — то це чистісінький егоїзм: бо живі насправді плачуть за тим, як їм (!!!) буде важко без того, хто відійшов в інші світи… Варто побачити цей егоїзм і назвати речі своїми іменами, як все стає на свої місця.
13:39
+2
І ще одне на десерт: якось мій друг дізнався про свій смертельний діагноз. Він любив життя більше, ніж будь-хто. І його перша думка була: «Слава богу».

Я вже писав, що відчув аналогічне полегшення, дізнавшись про свою кісту. Бо це нарешті пояснило, чому мене завжди переповнювали ці дивні фантазії. Отож я одразу заспокоївся — бо перестав бути загадкою для самого себе!
17:52
+3
Дуже хороша стаття! Суспільні стандарти пора вже викидати на смітник. Були колись часи коли вони були потрібні. Але не сьогодні. Ще кілька десятиліть і це зрозуміють всі. Сьогоднішні діти уже мислять зовсім по-іншому і стандарти старшого покоління їм вже будуть не цікаві.

У кожної душі своє призначення і свій план на життя, який складався ще до приходу людини в цей світ.
Тому, наприклад, «стандарт» що кожній людині треба мати хоча би 2 дитини щоб бути повноцінною і «правильною» є повною маячнею.

Правильний погляд — треба усіляко сприяти тим хто хоче мати багато дітей, але розуміти що це не може бути призначенням кожної людини. Тоді не буде ні демографічної кризи, ні депресії у людей, які не хочуть себе обтяжувати сім'єю.

А зараз ті, хто не мають дітей, вважаються відхиленням, а ті, в кого багато дітей — взагалі божевільними і не розсудливими.

Щодо смерті то це взагалі окрема історія. Я майже ніколи не буваю на похоронах людей, тому що мені бридко дивитися на натовп людей в страшному чорному одязі які роблять вигляд засмученості замість того щоб радіти, що людина пройшла свій життєвий шлях і «повернулась додому».

Ну, про те, як кумедно виглядає, коли мені, вегетаріанцю, який за багато років не взяв в рот жодного шматка м'яса, хтось намагається нагадати про «суспільний стандарт» згідно з яким жити без поїдання трупів тварин взагалі неможливо, мабуть не варто розказувати _цікаво
20:22
+2
Друже Доброславе, я з тобою в основному згоден. Плюс ти ще дещо розповів за себе: вегетаріанство. Молодець!
20:37
+2
Чесна стаття Колись в дитинстві і юності я, дивлячись фільми про війну, чогось уболівав за німців, а не за «наших». І думав: це ж неправильно! Але певно вже тоді відчував, що не такі вже вони й наші.
Я теж ніколи не розуміла жалю і плачів на похоронах.
Егоїзм, чистісінький егоїзм! Рафінований!!!
Найрозповсюдженіше голосіння під час похорону:
«На кого ж ти нас полишив(-ла)?!»


Ти полишив(-ла) нас невідомо на кого — як ми без тебе тут будемо?! Тут нічого… просто анічогісінько немає про того, хто покинув. Тут все про "нас" — все про Ego, якому тепер треба впоратися з життєвими завданнями самотужки. Що важче живим, а не померлому(-ій). Отже, плач та голосіння під час похорону — це жалість над собою. А отже — егоїзм!..
_не_знаю
Водночас, позиція Бога є протилежною — альтруїстичною. А отже, це один з рідкісних випадків правоти Лео Таксіля: ті, хто побивається під час похорону за померлим — це дуже погані віряни! Бо вона мали б навпаки радіти за померлого(-у), який (яка) нарешті йде до Бога й має можливість перенестися в кращий світ.

Випадкові Дописи