До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Ризикнути всім і дістати свободу

Ризикнути всім і дістати свободу

Не дозволяйте емоціям визначати вашу реальність!


Припини скиглити і зроби те, що мусиш. Не дозволяй емоціям визначати свою реальність

Пам'ятаю в дитинстві, коли батьки купували щось нове з техніки, на кшталт відеомагнітофона або стереосистеми, я завжди прагнув розібратися, як ці штуки працюють.

Я одразу починав натискати всі кнопки, вставляти і витягувати всякі шнури і кабелі, і в кінцевому підсумку, звісно, з'ясовував, що до чого.

І часто, просто від того, що я знав, як це працює, я ставав єдиною людиною в домі, яка користувалася цими пристроями.

Як і багато дітей мого покоління, моїм батькам я здавався майже генієм. Той простий факт, що я міг управляти відиком, не заглядаючи в інструкцію, здавався їм другим пришестям Тесли. Вони кивали головами і запитували: «Як тобі це вдається?» Я лише знизував плечима, не надто розуміючи, в чому взагалі полягає питання...

Натискай собі кнопки та гляди, що виходить. Зрештою навчишся натискати ті, що потрібно.

Звісно, легко, дивлячись на покоління моїх батьків, сміятися над їхньою боязню техніки. Але чим старшим я ставав, тим частіше розумів, що у кожної людини є сфери життя, в яких вона так само неосвічена, як і мої батьки тоді.

Ми всі іноді розгублено запитуємо «Як це робиться?», тоді як достатньо просто спробувати.

Ризикнути всім і здобути свободу

І на це саме запитання я багато років не знав відповіді, хоча задавали мені його із завидною регулярністю.

Наприклад, одна дівчина з сім'ї іммігрантів. Батьки все життя збирали гроші, щоб оплатити їй медичну освіту.

Нарешті, поступивши в коледж, вона раптом зрозуміла, що ненавидить його дедалі більше з кожним днем, а думка про те, що решту життя вона буде лікарем, вводить її в жах.

Якою ж безнадійної мала здаватися їй ситуація, якщо вона не придумала нічого кращого, ніж просити у мене, абсолютно незнайомої людини в мережі, поради, як же їй кинути ненависний коледж!

Або ось хлопець, який «запав» на свою викладачку, студентку випускного курсу.

Він не міг переступити якісь примарні, вигадані ним самим межі дозволеного, які розділяли їх.

Йому завдавали неймовірних страждань її посмішка, жести, її сміх, нічого не значуща балаканина...

Тому він відправив мені на пошту «роман» на 28-ми сторінках, додавши в кінці просте й очевидне запитання «Як запросити її на побачення?»

Далі краще.

Підросли і давно закінчили школу діточки, які й досі сидять на шиї матері-одиначки.

Мало того, що вона годує і одягає їх, поки вони лежать на дивані й розважаються за її кошт, вони абсолютно не збираються дбати про її особистий простір або поважати її особисте життя.

А їй би хотілося нарешті пожити для себе.

Але вона до смерті боїться будь-яким чином образити або відштовхнути їх.

І вона задає мені запитання: «Як зробити, щоб вони нарешті з'їхали від мене?»

Людям, перед якими стоять ці запитання, вони здаються неймовірно складними і заплутаними.

Такі собі загадки життя, які попередньо загорнувши в таємничі письмена, засипали цілим відром кубиків Рубіка. Але це все ті ж запитання, що ставили мої батьки щодо відеомагнітофона...

А відповідь проста. Припини скиглити, і зроби те, що маєш, от і все.

Чому ж ці запитання здаються немислимо складними для тих, перед ким вони стоять, і абсолютно простими для всіх інших?

А ось чому.

Заковика тут в емоціях.

Щоб піти з коледжу, достатньо заповнити необхідні документи, і це не проблема. Зовсім інша річ — засмутити цим вчинком батьків.

Щоб запросити викладача на побачення, за фактом, потрібно просто вимовити певний набір слів. Зате куди складніше ризикнути і опинитися знехтуваним, або потрапити в незручне становище.

Попросити когось забратися з твого будинку — цілком нормальний намір. А от усвідомлення того, що ти практично кидаєш напризволяще своїх дітей, пережити не так вже й просто.

Я сам, наприклад, більшу частину юності й молодості відчував неймовірну незручність в спілкуванні.

Щоб відволіктися від цього хоч якось, я просиджував цілими днями за відеоіграми, а ввечері намагався хоч трохи побороти свою скутість за допомогою сигарет і алкоголю.

Довгий час я вважав абсолютно неможливим заговорити з незнайомою людиною, особливо якщо він або вона були привабливими, популярними, розумними чи викликали загальний інтерес.

У мене була маса забобонів з цього приводу, починаючи з того, що для найменшої розмови потрібна якась конкретна причина, закінчуючи тим, що фразу «Привіт, як справи?» будь-яка дівчина незмінно сприйме як домагання.

І, звісно, мене постійно мучило запитання: «Як же просто взяти і заговорити з кимось? Як іншим це вдається?»

Проблема в тому, що я дозволяв емоціям визначати свою реальність.

Я був упевнений в тому, що люди не хочуть спілкуватися зі мною, хоча це всього лише те, як мені вбачалася ця ситуація.

Не вміючи відокремити свої емоції від реального стану речей, я не міг поглянути на ситуацію збоку. І побачити, що насправді світ — це місце, де двоє людей можуть безперешкодно спілкуватися одне з одним.

У своїх статтях я вже згадував, до чого ненадійний часом наш мозок.

З огляду на непостійний рівень його продуктивності й упередженість сприйняття, те, що ми в змозі управляти складними механізмами, вже дивно. І беручи до уваги ці неточності сприйняття, особливо важливо бути обережним в наших судженнях щодо інших, і ставитися до чужих думок з часткою здорового скептицизму.

Наші емоції так само ненадійні, як і наш мозок. А інтуїція нічим не краща від логіки. Не все, що здається поганим або ж жахливим, виявляється таким на ділі. І, до речі, не всі чоловіки, які здаються на перший погляд самозакоханими ідіотами, дійсно такі.

Часто ми дозволяємо емоціям диктувати нам свою волю. Стаємо невіддільними від них.

Вони — це ми.

Вони вкоренилися в нас настільки, що проникли і закріпилися в нашій мові.

«Мені лячно», — говоримо ми замість того щоб сказати: «Ця ситуація видається мені небезпечною».

Або ж заявляємо людині: «Та ти негідник!», — хоча мали б сказати: «А ти здаєшся дуже підлою людиною!»

Себе, як і решту, ми оцінюємо, керуючись емоціями, які здаються невіддільними від нас. І вони, часом, замінюють нам і особистість, і переконання.

Пріоритетним завданням людини, не обтяженої проблемами глобального характеру, на кшталт війни, як правило є поліпшення свого життя або зведення нанівець його неприємних сторін.

Однак єдине, що ми породжуємо в собі, занурившись цілком в свої емоції, не оцінюючи їх з належною часткою скептицизму і не ставлячи під сумнів їхню істинність, це неймовірний сплеск нарцисизму.

Людина, одержима своїми почуттями і пошуком задоволення, як правило, настільки занурена в себе, що не здатна розділити ні погляди, ані емоції інших людей, так само як і цінувати інші блага, окрім власної вигоди і заслуг.

Ця вельми хистка форма егоїзму, яка полягає в постійному визначенні себе за допомогою почуттів, і, отже, бажанні почуватися дедалі краще, постійно стверджується в сучасній культурі.

Однак те, що ми почуваємося добре, ще не означає, що у нас дійсно все гаразд.

Цим прийомом користується більшість рекламних роликів, політичних промов, фільмів, література.

Це частина філософії самодопомоги з її гаслами на кшталт: «Якщо тобі зле, то все погано, а якщо тобі добре, то все гаразд», «Йди за інтуїцією!», «Слухай своє єство. Серце — кращий порадник», «Живи сьогоднішнім днем!»

Ці кліше засмічують наше мислення, обмежуючи наше буття простими і недалекими проектами.

Вони зводять нас лише до того, що ми відчуваємо, залишаючи осторонь те, ким ми насправді є.

Ми і наші емоції — не одне й те саме. Ми щось більше, ніж вони. Ми повинні навчитися розділяти себе й емоції. Повинні навчитися бути незалежними від того, що відчуваємо.

Почуття тривоги в момент прийняття життєво важливого рішення не означає, що занепокоєння визначає все наше життя.

Швидкоплинне відчуття злості щодо рідних і близьких не визначає нашого глобального ставлення до них. Обстоюючи наші права, ми, ймовірно, відчуватимемо провину, але це не має впливати на нашу самооцінку або перспективи особистісного зростання.

Одного разу я сказав собі: «Нехай мені здається, що ніхто не хоче зі мною говорити, але це відчуття ще як може бути вельми оманливим. Мабуть, я маю це перевірити». Саме в той день, мені вперше вдалося заговорити з людиною, з якою мені просто хотілося заговорити.

Я відділив свої емоції від реальності, й це допомогло мені діяти.

Не зрозумійте мене неправильно.

Я ні в якому разі не применшую важливість емоцій.

Вони справді є невід'ємною частиною нашого життя.

В іншому разі всі люди, про яких я розповідав — дівчина з медичного коледжу, мама дорослих дітей, закоханий студент, не страждали б так від перспективи приведення своїх рішень у дію.

Емоції необхідні.

Але ми повинні бачити в них лише натяк, підказку, а не прямий припис до дії.

Роблячи серйозний вибір на життєвому шляху, не можна керуватися тільки емоціями. Проживіть їх, але не дозволяйте їм жити замість вас.

Визнайте той факт, що від них нікуди не дітися, але спирайтеся в своїх рішеннях на щось більш стійке.

У старшій школі у мене була вчителька місіс Вікс.

Вона запам'яталася мені однією доволі дратівливою звичкою.

На запитання, чи можемо ми йти додому, вона незмінно відповідала, що це нам видніше, натякаючи, що коли ми запитуємо таке, у нас чи то раптово відвалилися ноги, чи то ми розучилися ними користуватися. Її урок був простий.

Між тим, що ми можемо і тим, що собі дозволяємо — прірва. Тільки ми часто цієї різниці не усвідомлюємо.

Мої батьки ніколи-ніколи не возилися з відиком, тому що занадто боялися або поламати його, або ж виставити себе на посміховисько власною дурістю.

Але ж вони могли відмінно користуватися безглуздим девайсом весь час. Я, в свою чергу, не дозволяв собі вільно розмовляти з людьми, вважаючи себе гіршим від інших. І це почуття визначало мою реальність.

Можливо, завтра в цьому світі хтось піде з мед[ичного] коледжу, засмутивши батьків. Хтось пояснить своїм дітям, що час встати з дивану і нарешті подорослішати. Хтось ризикне і нарешті запросить симпатичну викладачку на побачення.

Всі ці люди усвідомлюватимуть можливі наслідки своїх дій, розчарування або навіть осуд, які вони можуть за собою спричинити.

Найшвидше, їхній мозок, як і тіло, протестуватимуть проти цього. Їм здаватиметься, що в цей день життя їхнє буде скінчено. Але вони будуть твердо стояти і спостерігати, як все летить в тартарари.

Десь в глибині душі, усвідомлюючи, ба навіть не усвідомлюючи цього, вони знатимуть, що, те, що вони відчувають зараз — це не зовсім те, що відбувається в дійсності. Наші емоції й навіть наші муки, як і все інше в цьому житті, пройдуть і забудуться. І ризикуючи всім, ми нічим насправді не ризикуємо.

Ці люди знають це, ось чому вони йдуть на це. Можливо, їм доведеться засмутити близьких, боротися з власним тілом і мозком, дивитися, як все навколо валиться… щоб все це раптом одного разу потонуло в дзвінкій тиші та спокої місячної ночі.

Вони йдуть на це, щоб стати іншими, кращими людьми.

Автор — Jane Deysner

Джерело матеріалу:
+2
56
RSS
03:47
+2
Емоції важливі, однак спиратися лише на них не можна _зупиняю
11:51
+2
Спочатку неправильна оцінка ситуації, а потім переживання (емоції) і в кінці гальмування в діях. Більшість людей себе недооцінюють.
Спочатку неправильна оцінка ситуації

НМД, краще сказати "неадекватна" оцінка ситуації. Бо в нашому світі у кожного різні «норми» і «правила». А от відповідати чи не відповідати цим нормам і правилам — це саме питання "адекватності"!
_соромлюсь

Випадкові Дописи