Анонс мого виступу на Радіо "Золоті ворота" у зв'язку із 55-ми роковинами Куренівської трагедії

Анонс мого виступу на Радіо "Золоті ворота" у зв'язку із 55-ми роковинами Куренівської трагедії

Наступні передачі Радіо «Золоті ворота» (Перший канал Українського радіо).
Ведуча — Олена Ткаченко.
Куренівська трагедія. Учасники програми — історик Віталій Нахманович та письменник Тимур Литовченко.
12.03.2016, 15:25:03
13.03.2016, 03:05:00
14.03.2016, 14:10:05 (повна версія — 20 хвилин)
Прослухати передачу можна:
— по 1 каналу дротового радіо;
— на веб-сайті http://www.nrcu.gov.ua/prog.html?id=351

+3
468
RSS
Дякую, друже. Що означають цифри 15:05:03?
15 годин, 5 хвилин, 3 секунди. Це ж радіо
Тільки не 15:05:03, а 15:25:03
До речі, телефонувала журналістка й повідомила, що на суботній випуск на рекламу продали рекордну кількість часу — 8 хилин! Тому сьогодні транслюватиметься лише 12 хвилин нашої бесіди, а післязавтра, в понеділок — пові 20 хвилин (без реклами), як змонтувала сама журналістка.
10:44
+1
Мабуть, точний час початку передачі
11:00
+1
Так, це точний час початку трансляції — з секундами. Це ж радіо
01:09
+1
Тепер не тільки бачив Ваше фото, а й чув Ваш голос Може колись «дійдуть руки» і до якоїсь з Ваших книг.
І що можете сказати про мене за моїм голосом?

Хоча мій голос в понеділок скаже ще більше, бо сьогодні був короткий варіант передачі…

А про книгу, через яку мене запросили оце на радіо, найближчим часом «щось скаже» ще й Анатолій Висота… Дуже сподіваюсь…
О!!! Ось і вона — ця рецензія: bukvoid.com.ua/events/culture/2016/03/13/085652.html
19:38
+1
Друже, Тимуре, будьмо! Сьогодні, 14.3.16 р. О 14:10 на радіо ЗОЛОТІ ВОРОТА ми з дружиною прослухали передачу про ту давню біду. 20хвилин злетіли ластівкою. Запам'ятав, як чоловік рятував своє життя і радіолу. Перекажи-но цей епізод докладніше. Хай і інші дізнаються.
02:32
+3
Коли йшлося про, загалом-то, третє перевидання мого роману «До комунізму залишалось років п'ятнанцять-двадцять» (перше малотиражне було здійснено на позичені автором кошти, друге — журнальне, третє — в збірці «Антологія українського жаху»), директорка видавництва «Кий» три роки роздумувала, чи варто це робити. Насамкінець, вона дала рукопис почитати «п'яти поколінням киян» — від своїх онуків до старшої подруги своєї мами. Як не дивно, сподобалося всім, тому ми продовжили роботу.
Одного разу, коли я у справах зателефонував пані директорці у вихідний додому, вона раптом сказала: «З Вами хоче поговорити моя мама». Станом на 2000 рік то була вже напівсліпа жінка віку «десь за 70». Й вона розповіла мені, зокрема, таку жахливу історію.
Якщо вам казатимуть, що під час Куренівської трагедії постраждали лише одноповерхові мазанки, що ліпилися в самому Бабиному Яру — не вірте! Ось фото з Google-Maps вулиці Кирилівської (тодішньої Фрунзе) з трьома багатоповерхівками, які в першій лінії в своєрідному природному «приямку», сель вдарив по них також. Якщо спочатку висота стіни пульпи сягала 6-ти поверхів, але повзла зі швидкістю пішохода 5 км/год, то на момент виходу на Кирилівську потік «знизився» до 2-х поверхів, проте розігнався до 60-70 км/год. Отже, цей потік і вдарив у 1-2-гі поверхи зазначених будинків…

В одній із цих квартир, на 2-му поверсі мешкала пересічна радянська сім'я формату «тато, мама і маленька донька». В момент катастрофи (десь 9:25 годин 13.03.1961) вони всі якраз збиралися виходити з помешкання. Раптом за вікном потемніло. Батько сімейства озирнувся й побачив за вікном якусь чорну стіну, що зі швидкістю розігнаної автівки або поїзда неслася на їхній дім. Тоді він схопив найцінніше, що було в їхньому домі. Ні — не дружину. І ні — не їхню дочку. А новеьку, щойно придбану радіолу!!! І з криком: «За мною!!!» — кинувся з квартири й немов на крилах злетів по сходах на пару поверхів вище. Тут сель вдарив у будинок. Чоловік озирнувся і побачив, що він у цілковитій безпеці стоїть з дорогоцінною радіолою в руках на сходах їхнього будинку, нижні поверхи якого залиті чорною рідкою багнюкою.
Але він чомусь не побачив поруч із собою ні коханої дружини, ані їхньої любої донечки. В останні секунди життя вони навіть не встигли збагнути, що відбувається, чому їхній чоловік і татусь хапає радіолу й кудись біжить… Отже, цей «совок», цей (перепрошую) йолоп замість того, щоб рятувати своїх жінок (а він міг схопити дружину за одну руку, доньку за другу або просто схопити маленьку доньку на руки) — врятував радіолу. А його кохана дружина і їхня маленька донечка залишилися там, де і стояли — посередині квартири, яку затопив сель.
І от стоячи з врятованою радіолою на сходовій клітині їхнього будинку, цей «совок» усвідомив, на кого він фактично проміняв якусь там радіолу. Й будучи не в змозі витримати вбивчий сором від того, що сталося, він збожеволів. Просто стоячи на сходах того будинку з новенькою, щойно придбаною такою дорогою радіолою в руках…
Вибачайте, я знов розплакався. Завжди плачу, згадуючи цю жахливу історію, хоча почув її півтора десятиліття тому. Просто моя психіка назавжди травмувалася після того, що з 1968 по 1989 роки я носив 4-5 переказів про Куренівську трагедію у власній пам'яті в усіх можливих подробицях, не насмілюючись не тільки розповісти щось комусь, а й навіть на папір перенести весь цей жах. Тільки коли в 1989 році почав записувати перший варіант роману, мені трохи полегшало. Та психіка все одно деформувалася: така моя ціна донесення до людей цього роману! Тому я не можу не плакати, почувши чергову «куренівську» історію.
Коротше, підсумок… Як сказано в жартівливій українській пісні: «Ніколи не міняйте любов на пироги!» — насправді в цьому жарті міститься лише часточка жарту… Не міняйте!!! Не будьте «совками»!!!
Тимуре! Я прослухав всі 20 хв запису вашої радіопередачі Вона мені дуже сподобалася, треба висвітлювати темні сторінки нашої історії. Це просто необхідно для того, щоб відкрився подальший шлях. Ви дуже просунута і чуттєва людина, правильно відчули існування пекла під Києвом, як і ваш колега. Я колись бачив це пекло, коли езотерично досліджував з однодумцями територію психлікарні і її околиць, і можу підтвердити, що там (особливо на кількасот метрів від психлікарні в сторону телевежі) дійсно було дуже багато душ, що застрягли у астральній площині. Більш негативного місця я не зустрічав у своєму житті. А я вже трохи поїздив по світу. Аналогічних місць на Землі дуже багато…
Але одного висвітлення проблеми замало. Потрібно усвідомити проблему, прийняти її і відпустити. Схожий метод описується в статті «Аспект тіні» і називається там «3-2-1». Дуже емоційне переживання трагічних подій, неспроможність відсторонитися, усвідомити, прийняти та відпустити їх, як те, що вже відбулося, робить людину немов би їх учасником, який відіграє в них майже фізичну роль, отримуючи при цьому відповідні наслідки у вигляді невезіння, поганого самопочуття а то і хворіб. Така людина «застрягає» у цій проблемі і перестає рухатися своїм духовним шляхом, знову і знову переживаючи її. Це те ж саме Колесо Самсари.
Без такого процесу, як уже згаданий «3-2-1», не вдасться досягнути рівноваги, увійти у баланс та перейти до Єдності! Розхитування гойдалки дуальності аж ніяк до цього нас не наближає! Я вже не кажу про фізичні наслідки від розхитування. І неважливо на яку сторону тієї гойдалки натискати – на «світлу», чи на «темну», результат буде однаковим – збільшення амплітуди коливань… Вирішення усіх таких проблем повинно відбутися у свідомості якомога більшого числа людей, і тоді Земля і наша навколишня реальність миттєво зміниться!
Щасти!
Красно дякую за коментар! Статтю «Аспект тіні» Ви мені вже якось рекомендували. На мою думку, щоб остаточно подолати наслідки всіх цих трагедій, потрібно:
1. чесно й неупереджено розповісти, що ж тоді сталося + хто винен в тому, що сталося + які наслідки це мало для суспільства;
2. створити в суспільстві таку атмосферу, щоб викривлене висвітлення майбутніх трагедій, відбілювання винуватців та замовчування наслідків стало неможливим;
3. ліквідувати потенційні загрози майбутніх трагедій.
Окрема подяка — за Ваше підтвердження існування пекла під Києвом, за оцінку того, наскільки вірно ми з Анатолієм Ігнащенком його побачили й виразили: я — в літературному творі, він — в архітектурному проекті.
До речі, я тут спробував на рівні ескізу відобразити ідею Анатолія Федоровича… Звісно, у нього все було намальовано значно масштабніше, тушшю на трьох великих щитах, та ще і з фотками… але що міг — те зробив )))

Отже, вхід в меморіал він планував зробити біля Кирилівської церкви. Відвідувачі спускалися вниз ліфтом. Далі вони сідали би в невеличкі туристичні вагончики й їхали би в напрямі сучасної станції метро «Дорогожичі». Приблизно посередині підземний туннель переходив би в гігантську напівсферу, на якій би за допомогою прихованого відеопроектора демонструвались би кадри документального кіно про ІІ Світову війну і Холокост. Підйом на поверхню планувався би в районі нинішньої станції метро «Дорогожичі». Підлога, стіни і стеля мали би бути земляними, стеля — з корінцями трав, дерев і кущів. Освітлення: по ходу слідування вагончиків у туннелі — окремими світильниками у вигляді свічок, в напівсфері посередині мала би стояти ведичезна менора — єврейський ритуальний семисвічник.

P.S. Анатолію, друже мій! Ти тут єдиний, хто прочитав роман. Прошу, якщо можна, оцінити, маючи цей малюнок перед очима, наскільки схожі бачення пекла під Києвом двох митців: Анатолія ігнащенка і Тимура Литовченка!
17:05
+1
До речі, на веб-сайтф Українського радіо повісили повний архів радіопередачі до 55 роковин Куренівської трагедії за участю моєю й Віталія Нахмановича: www.nrcu.gov.ua/schedule/play-archive.html?periodItemID=1186144
20:27
+2
Друже Тимуре, що й казати. Ти написав художній твір, де пекло зображено рельєфно. Ти володієш ОБЄМНИМ МИСЛЕННЯМ + талантом передати словом свою уяву. А Ігнащенко передав це пекло через малюнок, через креслення. Тобто максимально спростив. Але він вловив основне: величезні об'єми, структуру поверхонь, сутінки і миготливе освітлення. Це приклад СИНХРОНІЇ і я запрошую Ан. Коноваленка до своєї рецензії на Тимурову «химерну» книгу.
Це ще й робилося синхронно )))
Я писав роман в два етапи: перший варіант — в 1989 році, другий, відновлений по пам'яті — з вересня 1991 по лютий 1992 року.
Ігнащенко ж представив свій проект вузькому колу київських архітекторів у вересні 1991 року…
Таки синхронно )))
Що ж до рецензії пана Коноваленка… Думаю, навряд він її напише: адже не має у себе книги! Бо після банкрутства видавництва «Кий» її можна отримати тільки у мене вдома. Або у тебе — але ти не в Києві живеш (((
Звісно, можна і в Інтернеті роман почитати. Але він там висить російською мовою, наприклад:
Тимур Литовченко. До коммунизма оставалось лет пятнадцать-двадцать
За такими посиланнями роман читають мої колишні однокласники або однокурсники, яких життя порозкидало в США, Канаду, Австралію, Ізраїль, Німеччину та ін. і які позабували українську мову, яку в школі та інституті навіть не намагалися вивчати. Натомість пану Коноваленку, як і тобі, буде приємно прочитати українську паперову книжку, а не російську інтернет-публікацію…
10:48
+2
Друже Тимуре, ти мене не зрозумів. Ось що я написав вище: Це приклад СИНХРОНІЇ і я запрошую Ан. Коноваленка до своєї рецензії на Тимурову «химерну» книгу. Я мав на увазі, звичайно, щоб шановний А. Коноваленко ще прочитав і МОЮ РЕЦЕНЗІЮ на твою книгу. І висловив у коментарі свою думку, наприклад, ще й про розділ «А що мали б згадати українці?».
12:30
+2
Забув перегнати аудіоархів у відеоформат _ображений Ось нарешті зробив це — можете переглянути, якщо захочете.
16:47
+1
Дякую, Тимуре.

Випадкові Дописи