До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Діти - карма батьків

Діти - карма батьків
Джерело матеріалу:

Душа сама обирає через яку сім’ю їй прийти у цей світ. І цей вибір завжди усвідомлений, оскільки в його основі лежить певне завдання. Спершу, щось “пояснити” батькам. Усупереч поширеній думці не батьки вчать дітей, а навпаки. Дитина – це карма батьків. І якщо раптом немовля вибирає складну програму (наприклад, народжується з вродженою недугою або вадами), то це не стільки покарання, скільки один із способів напоумлення тих, через кого воно прийшло. У Житті не залишилось інших способів розворушити дорослих і змусити їх думати, як тільки із допомогою улюбленого чада, яке завжди перед очима, яке таке улюблене та цінне.

Приблизно до 16 років саме через хвороби, вчинки і пустощі наших дітей з нами розмовляє саме Життя. Хлопчики настановляють матерів, дівчата – татусів. І це не жарт. В якості одного показового прикладу, згадалась історія молодої пари, у якої народилась сліпа дитина. Усі дивувались. Які дивовижні батьки, справжні красені, і раптом таке нещастя! Мовляв, який несправедливий Господь, – спочатку перешіптувались бабусі та дідусі. Співчували знайомі, плакав інтернет. Адже селфі у них такі милі, а значить і самі вони хороші, добрі люди – думали усі. Але коли одна з бабусь запропонувала допомогти доглядати за малятком і переїхала в квартиру молодят, вона не повірила своїм очам. Куди поділась показна романтика і сяючий шик ідеальної пари? Будь-яка дрібниця вела до скандалів. Вони сварились, як кішка з собакою, мирячись тільки вночі, у ліжку. Було боляче це бачити. І, як виявилось, не тільки матері, але і новонародженому, оскільки дивитись на батьківські сварки йому не хотілось з самого початку. Ось він і вибрав карму сліпого, з надією, що батьки здогадаються через що це сталось саме з ними. Але ті були глухі.

Зв’язувати ментальну причину з фізичним проявом чого-небудь нас не вчили. Ми надміру матеріалісти, і занадто скептики, які не забувають при цьому дивитись “Битву екстрасенсів”. Ми живемо за шаблоном “робота-дім-робота”, не встигаючи виринати з цього вічного сну буття. Нам тільки здається, що він триває вічно. Озирнулись. Уже пенсія. Що виринає в пам’яті? Миті рідкісного щастя: відпочинок на морі, весілля, успіхи дітей. А де ж ваші власні успіхи? Квартира, дача і два автомобілі – не зараховуються, оскільки це успіхи в очах оточення, а з точки зору Вічності, що ти зробив особливого? Чим запам’ятався?

Народив дітей? Та ти пнувся зі всіх сил, займався ненависною справою, аби заробити, щоб їм було добре. Поки зростали вони не бачили тебе, тому що ти до ночі пропадав на ненависній роботі, отримав імпотенцію і тепер кращий секс для тебе – це уявний вульгарний статевий акт з фантазійним оргазмом.

Матері теж хороші! Затягають дитину по лікарях, що хочеш чи не хочеш, а будеш хворіти. Адже медицина – наше все. XXI століття, нові технології, а здорових дітей не з‘являється.

Дзвонить мені якось мати-одиначка. Важко їй. Бракує грошей, а десятирічна дитина постійно хворіє. І допомогти їй, бідній, нікому. Що робити? Повторюю як мантру “Діти – це карма батьків”. Думай! Та хіба їй до цього? Вона думає, як би провернутись, щоб заробити “копієчку” для нового медогляду. Я подзвонив їй сам.

– Товчешся?

– Товчусь! Як риба об лід.

– Що придумала?

– Ти мені все товкмачиш про якусь карму, а я живу тут і зараз. Мені працювати потрібно, а не думати.

– А тобі не здається, що своїми хворобами твоя дитина намагається тобі “сказати”, що їй бракує твоєї материнської любові? Батька у неї немає. Вона постійно одна. Адже ти на роботі пропадаєш, на хліб з олією заробляєш.

– Що ж мені робити?

– Змінити роботу або сидіти там тільки першу половину дня.

– А гроші ти будеш платити?

– Тоді так, – вирішив я, – ти перейдеш на половину ставки і будеш більше часу приділяти своїй дитині. Якщо за два тижні вона не одужає, я доплачу твій місячний оклад.

Ще тиждень пішов у неї на роздуми. Адже ми завжди хочемо отримати від Життя гарантію, що усе буде добре і чудово. Але Земля – місце можливостей, а не страхова компанія. Довіряти Провидінню – одне з наших завдань, якому варто вчитись з самого дитинства.

Мати-одиначка погодилась на мою пропозицію. З головних бухгалтерів вона з жахом для себе перейшла у розряд службовців і подумки готувалась до гіршого. Мало того, що на роботі ніхто не зрозумів її вчинок, так ще й оточуючі почали давити авторитетом. Мовляв, що за маячня? Чим ти будеш платити лікарям?

Платити не довелось. Ні лікарям, ні мені. Я пояснив своїй знайомій, що мати-одиначка не вирок, а “доля”, яку її син вибрав ще до того, як народився. Це більше потрібно йому, а не їй. Тобто необхідно прийняти ситуацію такою, якою вона є і припинити відчувати страх: що закінчаться гроші, не вистачить на лікарів, ліки. Забудь! Просто довіряй своїй Долі і зрозумій, що хоче сказати тобі твій син.

Хлопчик перестав хворіти. Вже через тиждень все, що так лякало матусю, перестало носити хронічний характер. А ще через два дитина попросилась в школу.

– Тобі допомогти грішми? – запитав я.

Мати-одиначка сприйняла мою фразу як образу.

– Ти дав мені більше – змусив прокинутись і поглянути на ситуацію по-іншому. Це я винна тобі.

– Нічого ти не винна. Живи і радій. Усвідомлення ситуації – ось що творить дива. Як тільки у людини змінюється сприйняття, змінюється і світ навколо неї.

На тому і вирішили. Ніхто нікому нічого не винен.

Зате оточуючі моєї знайомої замучили її запитаннями: як ти вилікувала дитину? До якого лікаря водила? Що він приписав? Але замість відповіді чують загадкову фразу: “діти – це карма батьків”. Потиснувши плечі, вони здивовано біжать далі у своїх справах, не думаючи і не роздумуючи. Просто, проживаючи свої життя.

+4
711
RSS
14:12
+1
Цікаве трактування карми. як ви гадаєте??
Чомусь не відкривається джерело — ота сама «ТУТКА» _шкодую
Отож я не можу сказати, коли написаний цей текст. Зате можу сказати, коли написав свій текст:

— З Сонею особлива історія, — порушивши обіцянку не відповідати на думки, мовив гість. — Вона піднялася у другий світ, та не змогла піти і утриматися далеко від тебе… і пішла слідом за тобою. Коротше, ти стала її каменем, що нестримно тягне на землю. Тепер Соня разом з тобою і як завжди допомагає тобі.
Світлана здивовано вирячилася на Мишка. Отже, Соня також на землі! Найвірніша, найближча душа продовжує піклуватися про неї…
— Гена, — здогадалася Світлана, зі змішаним почуттям радості, захоплення і страху за долю коханої людини думаючи, що от він як завжди рятує її, та ще й Альку, в далекому Чорнобилі.
— Ні, — гість заперечно мотнув головою. — З Генкою ти могла і не зустрітися, а Соня неодмінно хотіла бути поруч з тобою. У будь-якому разі. Розумієш? Поряд — і допомогти тобі виконати задумане Юрою, тому що ти очевидно провалилася, замовкнувши після першої ж розмови з Ольгою Василівною.
Світлана гарячково перебирала подумки імена всіх своїх подружок, періодично повертаючись до Генки.
— Ну, й повільно ти міркуєш, пусюнчику!
Хто ж? Хто? Не мама ж із татом, вони старші… Стоп-стоп, щось в цьому є… Її мама і вона, її дочка. Мама — і дочка…
Мама!!!
Підвівшись на прямих руках, Світлана з жахом дивилася на Альку.
— Нарешті додумався. Поздоровляю, пусюнчику.
Світлані здавалося, що волосся ворушиться на голові, а тіло повільно вкривається огидним липким потом і “гусячою” шкірою.
Це що ж таке?! Оця маленька беззахисна істота і є Соня?! Це така помічниця?!
— Саме так, помічниця. Я ж не сказав “захищати”, я сказав “допомогти виконати задумане”. Твоя дочка може народитися тільки від тебе. Про неї ти мимоволі станеш піклуватися (чому і повинна вчитися), і її оберігатимеш від наступної біди.
— В-від як-кої ще нас-с-ступної?
У Світлани тремтіла нижня щелепа. Мишко випрямився і немов би виріс. Голос його звучав глухо:
— Яка станеться ще за двадцять років. Думаєш, Чорнобиль — це остання катастрофа? Дзуськи! Твоє покоління отримало ляпаса, як і попереднє, але люди, здається, знов нічому не навчилися.
— Це вже зараз видно? — із завмиранням серця спитала Світлана.
— На жаль. Але в людей є поки ще двадцять років, щоб одуматися. Цього разу їм було подаровано п'ять додаткових років відстрочки; наступного разу зайві роки можуть бути забрані, а може, знов станеться відстрочка. Цього навіть я не знаю. Не знаю також, що саме станеться. Але можу сказати точно: на черзі покоління твоєї Аленьки.
Світлана підповзла до Алі на животі і нависла над нею, немов бажаючи тілом затулити доньку від будь-якої незнаної загрози. І вчувалося їй цокання чи то старовинних ходиків в кімнаті у баби Наді, чи то годинника долі.
— Що ж робити? — спитала вона, відчуваючи себе аж ніяк не краще від зацькованого зайчатка.
— Те, заради чого відправився сюди Юра. Заради чого тут ти, — Мишко говорив спокійно, але наполегливо. — Як і у всіх людей, у тебе є шанс на другу спробу. Доля милосердна, вона завжди дає шанс. Завжди, пусюнчику. Розповіси ж усе людям. Попередь.
— Як?..
— Не знаю. Думай. Вирішуй. Твій вибір здійснився на парадній екзекуції восени шістдесят третього. За тебе твою роботу ніхто не зробить, — гість підвівся зі стільця, підплив упритул до ліжка і благально промовив: — Але врахуй, схибити цього разу не можна. Досі ти відповідала лише за своє життя, тепер же — за своє і додатково ще за Алечкине. На тобі лежить віднині велика відповідальність і як на тій, що говорила відкрито зі мною, мешканцем другого світу. І вимагатимуть від тебе цього разу значно більше.

(Тимур Литовченко, "До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять", безсонний епілог — написано восени 1991 року)

Отож принаймні я згоден: діти — це таки карма батьків! _соромлюсь
14:35
+3
Виправте, будь ласка, посилання на джерело матеріалу. Для цього перейдіть в режим редагування допису і біля поля «Джерело» буде описано як правильно вказати посилання на джерело матеріалу.

Тоді посилання буде правильно працювати, а на сторінці буде відображатись назва сайту, з якого взяли матеріал.
14:51
+3
Зараз має працювати. Дякую
Джерело знов не працює! Веб-адреса записується спочатку, потім символ "|", потім назва сайту «Відпочивай корино Все буде ТУТКА». _соромлюсь
14:59
+3
Все одно трохи неправильно. В статті має відображатися тільки назва сайту без самого посилання.
Я виправив. Можете зараз зайти в режим редагування публікації і подивитися як правильно прописано джерело.
Спочатку повне посилання, далі знак | і після цього сама назва сайту (без слогану).
О! Нарешті відкрилося. Стаття датована вчорашнім числом — 19.04.2018, дякую, побачиі _чудово
14:44
+3
Вони сварились, як кішка з собакою, мирячись тільки вночі, у ліжку.

На тему «життя кішки з собакою» згадав улюблений мультик:


Отак і ми з дружиною живемо вже 34-й рік — як кішка з собакою…
_сміюсь _сміюсь _сміюсь
14:49
+2
Квартира, дача і два автомобілі – не зараховуються, оскільки це успіхи в очах оточення, а з точки зору Вічності, що ти зробив особливого? Чим запам’ятався?

Блаженним є поет, який може сказати про себе отаке:


Мне есть что спеть, представ перед Всевышним,
Мне есть чем оправдаться перед ним...
03:38
+2
+++
А я, здається, своє завдання так і не виконала. Тато помер, так нічого й не зрозумівши. Та й мама вже нічого усвідомити не встигне. Сумно. _сумний
03:19
+2
Дякую, Любо, за цю прекрасну статтю. Її можна розбирати на цитати. Ось хочби така:
Як тільки у людини змінюється сприйняття, змінюється і життя навколо неї..
На жаль мої батько й мати дивилися на світ, ВИЖИВАЮЧИ. Жили й мучилися, але вкінці своїх життів, побачивши сякі-такі успіхи дітей та онуків, здається, трохи зраділи, криво усміхнувшись.
03:26
+3
Насправді життя влаштовано інакше: svitoch.in.ua/982-anatoliy-vysota-dodomu-dodomu-pro-zhyttya-pislya-zhyttya-2-4-18.html
Вплив дітей на батьків і навпаки — це другорядні і супровідні речі. У плині життя навчається і отримує досвід послана в цю родину ДУША = ЛЮДИНА БАЗОВА = душа × дух = Людина-Б.
18:46
+3
Дуже цікава стаття! Тільки проблема в тому, що часто немає поруч тих, хто може вказати на справжню причину проблеми і власна інтуїція теж в таких ситуаціях може мовчати. Але з іншої сторони — хто шукає, той знайде.
08:35
+3
погоджуюсь з твердженням «хто шукає, той знайде» інколи люди взагалі не хочут шукати, змінюватися і як на мене це одна з найбільших проблем _засмучений
А-а-а… в чім, власне, проблема?! Ню-у-у-у, не хоче людина змінюватись — це її особиста справа. Ню-у-у-у, перестає вона відповідати умовам життя, що змінюються об'єктивно, незалежно від волі людини… А може, людині так комфортніше — у власній мушлі сидіти чи на соціальне дно опускатися?..
_не_знаю
Якщо людина не прохає про допомогу, то втручатися не варто.
А сусідам як коло такої людини жити, я вже мовчу про дітей і близьких родичів?
Сусідам?
Паркан чи стіну між оселями зміцнювати. Наприклад, паркан замінити на мур, обплутаний «колючкою» під напругою, і рівчак з водою і крокодилами.
_не_знаю
А дітям і близьким родичам?..
Ну, певна річ, теж якісь компроміси треба знаходити! Наприклад, у мене всі три мої жінки хворіють на різну ступінь «ватяності», з них дочка — найбільше, моя мама — найменше, а дружина примостилася посередині. Та попри всю порівняну прогресивність моєї мами, саме зараз актуалізувалися ті елементи, що шокують її й несуть безпосередню «загрозу» нашій родині — з її точки зору, звісно. Мені з цим треба якось впоратися, ясна річ…
15:36
+2
А що це за хвороба «ватяність» у твоїй, друже, родині?
Так, у моїй… Дочка просто ненавиділа Майдан через те, що її найкраща подруга і кума була в той час при надії, й чоловік повіз її народжувати через весь революційний Київ. Природно, вона вся спливла емоціями з приводу як подруги, так і свого майбутнього — другого вже хрещеника. А потім ще й діставала мене, щоб я не пішов в АТО. На резонне запитання, як може піти в АТО неходячий інвалід І групи, у якого ноги щойно протезовані й не зажили ще, була відповідь: «Ти дурний, ти можеш! Наприклад, покладуть тебе на возика, дадуть в руки кулемет і возитимуть, як камікадзе».
З точки зору дружини, Майдан перекроїв весь бізнес. Та й загалом, треба працювати, а не революції вчиняти. За Януковича було ще сяк-так, а тепер — повний швах!.. Обидві трохи оговталися, лише коли рашисти захопили частину Донбасу, звідти поперли біженці, в т.ч. їхні донецькі контрагенти, які тепер в обличчя обзивали їх «бЕндерівками». Отут і дружина, і дочка жахливо образилися й трішечки змістили акценти… Окрім того, працюючи над нашими історичними романами, Олені стало в буквальному сенсі «за державу обидно» — причому за Україну! І ще вона пригадала свого прапрадіда князя Уханьського, позбавленого всіх привілеїв і всього майна та засланого царським урядом до Сибіру… Люся не закопується в минуле як авторка текстів, тому переживає все те не настільки глибоко. Олена ж як письменниця мусить все це пережити — інакше щирого тексту не вийде. Тому при всьому несприйнятті Євромайдану, вона тепер щиро вболіває за Україну в конфлікті з РФ.
Ну, а щодо мами — то у неї в крові боязнь погромів. Ти не знаєш, але наша родина постраждала під час Проскурівського погрому — я цей епізод вставив в нашу 1-шу книгу епопеї… З іншого боку, хоча Сталін для мами є ненависним тираном, але от генерал Ватутін ні в чому не винен, він був всього лише виконавцем — а так Київ звільнив від німців… А його застрелили «бандити» з УПА. Тут вона дитя сталінської епохи, і через ці свої переконання вже не переступить.
Отож у кожної з них є свій поріг «ватяності». Мені ж лишається тільки зважати на це й вибудовувати з ними комунікації таким чином, щоб не чіпляти больові точки.
18:35
+2
О, то в тебе, Тимуре, внутрішня ідеологічна конфронтація!
А що поробиш?! Таке життя… _не_знаю

Випадкові Дописи