УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх в групі підтримки в Телеграмі тут.

Відділитися від батьків

Відділитися від батьків
Джерело матеріалу:

Тема складних, заплутаних, незавершених відносин з батьками, як я зрозуміла, для багатьох актуальна, тому сьогоднішній текст — про сепарацію, тобто відділенні від батьків.

Відділення не так фізичне і фінансове, з цим майже всі якось справляються, скільки психологічне. Адже можна давно не жити разом з мамою і татом (їх самих може вже не бути в живих), але довгі роки перебувати під впливом їхніх установок, оцінок, суджень, діяти з оглядкою на них, вести з ними внутрішній діалог, знов і знов намагаючись щось довести.

Свого часу для мене великим відкриттям стала періодизація відносин з батьками, озвучена моєю викладачкою М.Є. Ланцбурґ.

1 етап: «Симбіоз зі знаком плюс».

Це період від народження до 10-12 років — коли дитина у всіх сенсах залежить від батьків і перебуває в злитті з ними. Мама і тато — найзначніші для неї фігури, їхній авторитет (поки що) незаперечний.

2 етап: «Симбіоз зі знаком мінус».

Ідеали руйнуються. Дитина, вже підліток починає чинити опір колишній залежності й дедалі більше орієнтується на думку однолітків. Починаються претензії, зростає невдоволення і розчарування батьками, які вже не можуть або відмовляються задовольнити зростаючі бажання сина (купити новий айфон, наприклад).

Значення цього періоду — в розставанні з ілюзіями, в прийнятті світу з усіма його обмеженнями, стражданнями, несправедливістю. В розумінні, що батько — не бог, а всього лише звичайна людина зі своїми слабкостями і недоліками.

В ідеалі, підліток має зробити висновок, що дитинство — закінчується, треба ставати більш самостійним і дорослим, навчатися обстоювати свою думку, захищати те, що для тебе дорого і важливо, діяти на власний розсуд, нести за це відповідальність і перестати щось чекати від мами і тата.

3 етап: Автономія.

Це і є та сама здійснена сепарація, коли людина психологічно відділяється від батьківської сім'ї, починає спиратися на себе, кермує своїм життям сам.

Коли він знайшов своє унікальне, неповторне «Я», вибудував межі та — найголовніше — вже не залежить від суджень і емоційних реакцій батьків. Не «ведеться» на провокації, не плекає свою образу і не намагається виправдатися.

Відділена, сепарована, тепер доросла і зріла «дитина» вже не чекає, що батько проявлятиме турботу і любов, якщо він на них не здатен.

Це дуже важливо — усвідомити, що вас можуть не любити. Відігравати на вас свої власні травми, реалізовувати за ваш рахунок свої потреби. І не любити. У кожної людини — свої ресурси. Хтось не вміє співати, а хтось не вміє бути мамою (татом).

Щоб відокремитися, треба спочатку гарненько об'єднатися, а потім і гарненько повоювати — тобто якісно пройти перші два етапи.

Однак до автономії рідко хто доходить. Зазвичай люди застрягають на якомусь етапі — або на «симбіозі+» (мама залишається головною людиною усього життя й основною емоційною прив'язаністю), або на «симбіозі-» (вічній конфронтації з батьками, спробах їм щось довести).

Автономія ж має на увазі не відносини дитини і батьків — причому зовсім неважливо, хто насправді дитина, а хто батько: часто-густо відбувається інверсія — коли діти з малих років виконують роль батька щодо мами або тата. Вона має на увазі відносини двох дорослих людей без емоційної залежності.

Емоційна залежність — це надмірна важливість для тебе іншої людини, сфокусованість на відносинах з нею, причому необов'язково ці відносини приємні й несуть задоволення. Це постійна потреба в її присутності (знову ж необов'язково наяву, а, наприклад, у внутрішньопсихічному просторі).

Це коли на тебе потужо впливають її настрої, слова, бажання. Коли ти відчуваєш відповідальність за її емоційний або фізичний стан. Коли «збираєш» її очікування і намагаєшся їм відповідати, догодити. Або навпаки, обстоюєш право бути собою. Весь час обстоюєш. Борешся. Протестуєш. Сперечаєшся.

Чим же в такому випадку є емоційна незалежність?

Я вже наводила цей приклад:

Припустимо, мама незадоволена своєю дорослою дочкою і критикує її. Емоційно залежна «дитина» відчуватиме сором, провину або огризатиметься у відповідь, навіть якщо прекрасно знає, що має рацію.

Емоційно незалежна дочка не відчуватиме ні провину, ані обурення. Вона лише шкодуватиме про те, що мама відчуває неприємні для неї самої емоції. І все. При цьому її (дочки) власний емоційний світ не зачіпатиметься. Мамине невдоволення не стане трагедією, що не підштовхне до якихось дій і не знизить самооцінку.

Відокремитися від батьків, обмежити їхній вплив і втручання в своє життя — не означає руйнувати зв'язок. Це означає «перезавантажити» свої відносини, налагодити контакт «дорослий-дорослий» на основі взаємоповаги.

Визнати, нарешті, за собою право не відповідати батьківським очікуванням, не відповідати за ситуацію в батьківській родині, не віддавати їм «борги», не почуватися винним. Але й дозволити і батькові бути таким, яким він є (був) — вимогливим, критикуючим, «неправильним», неідеальним.

Я («дитина») — це я. Ти (батько) — це ти. Ми найближчі одне одному люди. Але ми вже окремі (відчувати свою окремішність від інших людей — взагалі дуже корисна навичка).

Тобі може щось в мені або моєму житті не подобатися. Я можу на це «не подобається» не реагувати і жити своєю головою. У кожного з нас — свій шлях, свої цінності, свої рішення і своє право на помилки.

Ми не влаштовуємо бойових дій, не переходимо межі, не вважаємо, що хтось комусь щось винен. Ми не використовуємо одне одного, щоб заповнити внутрішню порожнечу і надати своєму життю сенс.

Ми радіємо з того, що ми один в одного є, такі, недосконалі, небезгрішні, але дуже рідні. Що ми живемо, дихаємо і у нас є ще час сказати, як ми вдячні одне одному, а якщо щось не так — попросити вибачення.

Безумовно, це процес двосторонній. Дитина відокремлюється і стає дорослою, батько — відпускає і цю дорослість визнає. Але навіть якщо батько не готовий відпустити, досягти автономії можливо. Так, це велика, серйозна і важка психологічна робота, але вона може бути успішною.

Її підсумок: визнати, погодитися з тим, що батьки — ті, які є (були), інших не буде. Прийняти в батьках батьків, побачити сенс в тій мамі й у тому татові, яких дала природа. Подякувати їм за життя і пробачити за помилки.

Ірина Чеснова

+3
528
RSS
16:04
+1
Днями я вже публікував статтю цієї авторки: "Адекватна самооцінка". Тепер вона розглядає іншу тему — психологічного відокремлення дорослих дітей від батьків.
20:08
+2
Виходить це ціла наука психологічно стати дорослими.
Та можна і без науки обійтися… От тільки це далеко не у всіх виходить, тому психологи і спробували поставити це все на наукове підґрунтя. _не_знаю
Відділення не так фізичне і фінансове, з цим майже всі якось справляються

Може десь в інших країнах це й легко зробити, але не в нас. А тому про психологічне відділення годі й думати.
16:43
+2
Ну дуже актуальна для мене стаття… справді важко коли функцію батьків на себе беруть діти, а коли ті діти одружуються і приходить «чужа» людина коли взагалі не розуміє чому це так і ти не можеш поястити бо до кінця сам не усвідомив коли і чому це сталося.… А от мамі це все підходить і вона створює все щоб та так звана «чужа» людина пішла звідки прийшла… Це нереально складно _засмучений
Буду радий, якщо ця стаття Вам бодай якось допоможе!

Випадкові Дописи