До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Терапія полишеності

Терапія полишеності
Джерело матеріалу:

Полишеність — для нас це відчуття людини, з якою в односторонньому порядку припинили спілкуватися. При цьому той, хто кинув, не дав здійснитися процедурі розставання. Він просто зник.

Він не сказав: «Ти був для мене важливий», або «Мені було дуже важко поруч із тобою", — не подякував, не виявив ні почуття, ані якогось ставлення, а просто вийшов з контакту.

Тим самим, він своєю владою помістив людину (чи то дитину, чи партнера, чи друга, чи коханця) в об'єктну позицію, тобто, повівся з ним, немов з річчю.

Людина з суб'єкта стала об'єктом, і у неї немає ніякої, здається, влади повернути собі суб'єктність, повернути активність в цій важливій для неї взаємодії.

Він має просто підкоритися і примиритися, в якомусь сенсі погодитися стати «ніким».

У нашому терапевтичному досвіді полишеність залишає кинутому дуже невеликий репертуар дій.

  • Він може тужити.
  • Безсило гніватися.
  • Шкодувати.
  • Звинувачувати себе за помилки.
  • Або, якщо він набереться сміливості, то ця сміливість буде спрямована в бік того, хто кинув. Тобто, не на те, щоб піти познайомитися з новою людиною. А на те, щоб послати гнівну, вибачальну або благальну СМС-ку ось тій людині, яка кинула. Писати їй листи, телефонувати (і не телефонувати), нескінченно розмовляти з нею всередині себе.

Тобто, кинутий дуже сфокусований на тому, хто кинув. Йому присвячені досягнення. Він винен у невдачах. Зрештою, саме йому потрібно помститися і довести. Це виснажливий стан.

Людина ніби змушена присвячувати всі свої дії тому, хто кинув. У неї немає волі розвернутися в бік інших людей, якийсь (іноді тривалий!) час вона безсила побудувати нові стосунки, в яких їй комфортно. Травмована полишеністю, вона втрачає жвавість і життєвість. Як відбувається це травмування, і як ми можемо йому [(полишеному?..)] допомогти?

На наш погляд, пік травми людина переживає саме коли стається це «опредмечування».

Як це відбувається?

Один заявляє, що більше не збирається спілкуватися, він вимовляє заготовлений текст, не слухаючи відповіді, ефектно проходить кімнатою, виходить і грюкає дверима. При цьому, друга людина в цей момент стає предметом, або публікою, яка не має можливості втрутитися в те, що відбувається.

У цей момент і відбувається травмування. Одна людина «прив'язує» до себе іншу, при цьому діє механізм незавершеної дії.

Той, хто кидає, завершив те, що хотів. А кинутий не завершив, і змушений залишатися з цим. Його спроби завершити свої процеси на самоті не працюють, бо процеси ці були про двох людей.

Складність ще й у тому, що коли людина кидає, відбувається якесь її обожнювання, або демонізація, тобто, в очах кинутого вона наділяється рисами всемогутності, стає нумінозним персонажем.

Як мені бути з людиною, на яку я загалом ніяк не можу вплинути?

А він на мене може.

Тому що він рухається, він викликає у мене враження, почуття.

А раптом він захоче до мене звернутися?

І тоді він на мене вплине.

А я на нього не можу вплинути у відповідь.

Це нерозв'язуване завдання.

Мозок не може це вмістити.

У терапії нам важливо допомогти кинутому відновити свою свободу й активність, здатність подумки (а іноді й реально) повернутися у взаємодію з тим, хто кидає. Вимагати й отримати від нього визнання своєї значущості в стосунках, хоча б і вже завершуваних. Повернути собі контакт зі своїми потребами. Повернути собі силу визнавати свою правду в стосунках, свою правоту, і на цій основі завершити, а точніше — вчинити, нарешті, дію розставання.

І для цього найбільше підходить техніка в психодраматичному ключі — це рольова робота, коли ми ставимо роль людини, яка кинула, і дозволяємо клієнту повернутися в діалог з тим, хто кинув.

Шляхом активної зміни ролей і активного дублювання ми даємо місце пропущеним почуттям і подіям.

Людина може висловити невимовлені слова, почути відгук. Важливо, що вона може зрозуміти неоголошений мотив поведінки того, хто кидає.

Це повертає здатність відчувати і мислити, оживляє кинутого.

Але так само оживляє й образ того, хто кинув, тобто, розблокує цю демонічність в бік людського, робить того, хто кинув, замість всемогутньої нумінозної сили — звичайною людиною. Ця фігура перестає гіпнотизувати кинутого.

З точки зору гештальт-терапевта, центром будь-якої роботи є відновлення контакту. Важливо відновити усвідомленість клієнта, розблокувати його тілесну, емоційну та інтелектуальну активність.

Ми робимо це, дозволяючи йому спертися на норми справедливості, чесності, норми людських відносин. До цього хочеться додати таку норму, як просто право на життя. Важливо, щоб терапевт самим фактом своєї присутності й тим, що він бачить людину в її інтенції та потребах, допоміг їй подолати зупинку, блок, що виник в її активності в момент, коли її кидали.

Якщо в процесі терапії нам вдасться підтримати людину в її правах, то вона знаходить форму, щоб дозволити собі жити в контакті зі світом.

Цікавий інший бік пари в цій взаємодії.

У того, хто кидає, теж може бути своя травма.

Найшвидше, не такої інтенсивності, бо той, хто кидає, зберіг активність, але все одно це травматичний стан.

  • Це може бути незручність від того, що його власні етичні принципи були порушені.
  • Може бути почуття провини.
  • Страх, що ти завдав шкоди.
  • Сором.

І спогади ці зберігаються іноді роками, десятиліттями.

У того, хто кидає, часто спостерігається якась зона безсилля навколо фігури кинутого. Якщо він достатньо сильний в тому, щоб не вступати з ним в контакт, то він безсилий, якщо все-таки випадково вступає в цей контакт.

При зустрічі він може відчувати незручність, сором, провину, замішання, безсилу лють і навіть те ж таки почуття полишеності.

Бо той, хто кидає, також повною мірою не має можливості повністю завершити свої відносини з Іншим, адже для розставання, як ми вже говорили, потрібна інша людина.

Важливе спостереження: достатньо частим мотивом до кидання є страх самому бути кинутим. Той, хто кидає, нерідко був травмований раніше. І він кидає першим, щоб знов не опинитися в такій ситуації.

Він може піти на цей крок не з мотиву «знищення» іншого, а з бажання зберегти хоч якусь енергію, вийти з контакту бодай в якійсь мірі не зруйнованим.

Так що на практиці робота з «травмою того, хто кидає» часто обертається попередньою роботою з травмою кинутого.

Цю статтю ми написали і для колег, і для клієнтів, тому що ми всі люди, і ми не застраховані від того, щоб отримати цей сумний досвід бути кинутим.

Ми замислилися про те, що ми можемо порекомендувати в якості засобу самодопомоги для таких моментів, коли ви кинуті, й вам нема з ким розділити свої переживання. Нам здається, найкраще, що можна зробити для себе в такі моменти — це подумати про свої цінності.

Що є такого в вашому житті, що ви ніколи не кинете? Ваших улюблених людей, ваші улюблені заняття, ваші інтереси. Чому ви залишитеся віддані, попри все. І це буде означати, що ви не кинете самого себе.

+1
263
RSS
15:34
+1
Від такого справді ніхто не хастрахований — отож можливо, комусь цей матеріал стане в нагоді. _не_знаю
16:59
+1
Покинутість — це почуття переживає за життя майже кожен. Адже кидає не тільки хлопець дівчину, а й батько сина чи донька свою матір+. Отже потрібна допомога сторонніх.

Випадкові Дописи