До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Принц України (історичний детектив)

Принц України (історичний детектив)

Прощай навіки, принце України!

Ольга Бондар


Литовченки Т. і О. Принц України: історичний детектив / Тимур і Олена Литовченки; худож.-оформлювач М. С. Мендор. — Харків: Фоліо, 2017. — 316 с.

«Я – син гетьмана України, спадкоємець його слави, послідовник у справах. Я з гордістю ношу цей титул, іншого мені не треба». Він розумний, проте наївний. Він привабливий, проте самотній. На нього полюють спецслужби кількох країн. Навіть його особистий секретар.

Тимур і Олена Литовченки визначили свій роман «Принц України» історичним детективом, бо показали в художньому творі свою авторську версію загадкової смерті одного з лідерів українського руху в еміграції, палкого патріота України – гетьмана Данила Скоропадського.

Дискредитувати активну антибільшовицьку еміграцію – головне завдання вищого керівництва країни «людожерів». Адже без співчуття й підтримки діаспори, розпорошеної всіма континентами, пригноблена комуністами Україна остаточно втратить надію вибороти свободу. Тож робочий день їхній, агентів СРСР, ненормований: ану скільки цих негідників розвелося – гетьманці, націоналісти, багряністи, петлюрівці, бандерівці. І не мовчать же – пишуть, публікують, промовляють, із відомими політиками західними зустрічаються. Усе про незалежність України їм болить… І роблять радянські вбивці свої темні справи. Інколи чужими наївними руками.

У вигнанні Павло Скоропадський започатковує гетьманський рух, який пізніше очолює його син Данило. Дипломатичні здібності гетьманич проявляє під час заокеанської подорожі до громадських організацій США та Канади для отримання коштів. Американська громада захоплена його патріотичними промовами, просякнутими закликами до єднання всіх розсіяних цілим світом українців. Деякі часописи відрядили своїх кореспондентів для постійного супроводу української делегації і відстеження кожного виступу й кожної зустрічі знаменитого гостя, серед яких було й ділове побачення з відомим на весь світ Генрі Фордом.

Данилові тужить за простим щастям – кохати й бути коханим. Привабливий і інтелігентний, спортивний і одягнений зі смаком, він подобається жінкам. Ним захоплюються, у нього закохуються. На фуршетах і бенкетах, гостинах і вечорницях багато гарних дівчат, але жодна з них не торкається серця гетьманича. І хіба знав він сам, що справжнє кохання запалить у ньому, п’ятдесятилітньому, на двадцять років молодша балерина Олександра Тимченко? Із цього й починається трагедія.

Один із них, персонажів, знає більше за інших. І не лише тому, що обслуговує британську та американську розвідки. Порфирій Силенко – сумлінний секретар, найближча для гетьманича людина, майже друг – єдиний свідок щирого кохання свого шефа і своєї племінниці.

Військове минуле Силенка переслідує його все життя – кожен прожитий день очікує він неприємних сюрпризів і наслідків. Інтернований по завершенні Другої світової війни в Італію, виправданий Нюрнберзьким трибуналом щодо скоєння військових злочинів проти світу та людяності, проте не має Порфирій Силенко бажання проїхатися червоними сибірськими снігами й мусить погодитися на принизливу шпигунську роль і жити. Саме крізь спогади й роздуми цього колишнього вояка армії УНР і Добровольчої дивізії СС «Галичина» і розплутує читач політично-життєві інтриги.

Ще в підлітковому віці, коли він спостерігав за церемонією зміни варти біля кабінету батька, Данило зрозумів, якою небезпечною є їхня справа. Обережність – його щит. Та чи захистить вона гетьманича від інтриг іншої жінки, якій він, може, й обіцявся?

Перехоплені любовні листи. Палкі ревнощі покинутої коханки. Плітки, у які так легко вірять розумні чоловіки. Злочинна діяльність агентури радянської імперії. Запізніле каяття й загадкова смерть...

І самотня, не визнана Богом і світом дружина, наречена-вдовиця останнього українського гетьмана Олександра Тимченко усю силу свого кохання покладе на виховання сина «гідним його батька, гідним роду Скоропадських».

Цей роман про людей без права вибору, про красну мову зброї та отрути, про безвихідь співчутливого шпигунського серця, про підступність дружньої поради й силу жіночих ревнощів, про короткі й довгі зіпсовані життя.

Хронологічну канву фактів автори огортають художнім наративом. Тому за стилем написання роман нагадує адаптований для масового читача підручник з історії, якщо не зважати на діалоги. Навіть є довідкові дані – хронологічна таблиця в додатку і примітки з авторськими поясненнями на сторінках. Тож старшокласники можуть розпочати підготовку до ЗНО з прочитання «Принца України».

Автори перемішали глави, мов колоду гральних карт. То відсилають читача до Канади 1977 року, то до Європи 50–х років. То описують події Другої світової війни, а то й Жовтневої революції. А нанизати намистинки послідовно пропонується вже читачу самостійно.

І наостанок. Данило Скоропадський забороняв називати себе принцом (а його так і називали під час візиту до США й Канади). Воно і правильно. Бо монархічні традиції козацьких гетьманів ніколи не приживуться в Україні.

Анотація до книги:

23 лютого 1957 року в Кремлі святкували не тільки День Радянської армії та Військово-морського флоту — політична еліта СРСР мала значно більш ґрунтовний привід для святкування: адже цього дня в Лондоні за загадкових обставин помер гетьман у вигнанні Данило Скоропадський, син гетьмана Павла Скоропадського. Особливо з цього радів радянський генсек Микита Хрущов. По-перше, тому, що ніяких гетьманів в Україні більш ніколи не буде, а по-друге — шлях до укладання повномасштабної торговельно-економічної угоди з Великою Британією відтепер був відкритий.

То хто ж такий був Данило Скоропадський?

Ще будучи зовсім малим, він опинився з родиною на чужині. Проте мрії про незалежну Україну, яку хлопець, хоча й не довго, встиг відчути й побачити зблизька, ніколи його не полишали. Слідуючи заповіту батька, Данило Скоропадський усе своє подальше життя присвятив служінню в ім'я України, був палким патріотом і свято вірив у свій народ. Авторитет гетьманича серед української діаспори був надзвичайно високим, і його, безперечно, можна назвати одним із лідерів українського руху в еміграції. Отже значення цієї людини для українців, що жили за кордоном, важко переоцінити.

Що ж все-таки сталося 60 років тому?..

+1
23:08
56
RSS
23:10
+2
Свіжа (від 15.11.2017) рецензія на нашу останню за ліком книжку на Буквоїді. Що для мене найдивніше: нас не те що помиями не облили — навіть не висварили як слід! Дивина та й годі…
_божевільний _вибачаюсь _божевільний
23:17
+2
Нагадую:

нам вручають диплом «Коронації слова» за «Принца України»


буктрейлер на «Принца України»

06:40
+2
Перечитав рецензію. Хороший відгук на книгу. А хто автор рецензії?
Ольга Бондар
Хронологічну канву фактів автори огортають художнім наративом. Тому за стилем написання роман нагадує адаптований для масового читача підручник з історії, якщо не зважати на діалоги. Навіть є довідкові дані – хронологічна таблиця в додатку і примітки з авторськими поясненнями на сторінках. Тож старшокласники можуть розпочати підготовку до ЗНО з прочитання «Принца України».

Цілком згідна з авторкою рецензії.
Я ще не дочитала до кінця цю книжку, може саме тому, що вона більше документальна ніж художня. Її треба читати повільно, щоб мати час на засвоєння інформації.
більше документальна ніж художня

_здивований
Та ну?! Отакої!!! Там же обидва радянські агенти (що Марко Полех/Попіл, він же Маркус Поппель, що Рита-Маргарита) — абсолютно вигадані персонажі, вплетені в канву реальних подій… Звісно, якісь агенти довкола Данила Скоропадського увивалися, протидіяли гетьманському руху, розколювали його… судячи за результатами — не без успіху… Але ж всі відомості про них — це таємниця за сімома печатками, що й досі зберігається в архівах на Луб'янці! Й не скоро про них щось конкретне дізнаємося — якщо дізнаємося загалом…
_здивований

До того ж, документально не доведено, що Борис Тугай-Бей є сином Данила Скоропадського — і в романі ми чітко показали: сімейство Скоропадських не визнало ні Олександру Тимченко, ані її сина… Можливо, тільки завдяки цьому невизнанню їх і не прибрала радянська розвідка — але ж як би там не було, а «балеринку» навіть не розглядали в якості нареченої!.. Ми цю лінію розробили, бо вона дуже щемна в емоційному плані: кохання всупереч долі, «спадкоємець, позбавлений спадку» і т.ін. Енергія цієї лінії живить інтригу роману. Але ж на документальність ми не претендуємо — і в цьому перевага художнього твору! Бо якби ми писали документалістику, то мусили б наперед довести, що Борис Тугай-Бей не аферист, а справжній син Данила Скоропадського. Тому ставитись до нашого роману як до документалістики не можна. Це художній твір, хоча й насичений фактажем…
_соромлюсь
Хронологічну канву фактів автори огортають художнім наративом.

За таким принципом написані всі (!!!) наші авантюрно-історичні романи. Ми спочатку вибудовуємо хронологічну таблицю, яка наведена наприкінці кожного роману, а вже потім «огортаємо» її художнім сюжетом. В такому разі виходить, що весь наш «козацький» цикл можна рекомендувати школярам в якості підготовчого матеріалу для ЗНО…
_вибачаюсь _вибачаюсь _вибачаюсь
Я в школі історію Європи вчила за романами Олександра Дюма, і нічого, на 5 екзамен здала. А от історію України не було по чому вчити.
і нічого, на 5 екзамен здала.

_здивований _здивований _здивований
Нічого собі… І це при тому, що де Тревіль за часів короля Луї ХІІІ не був «людиною №4» у Франції?! А історію з діамантовими підвісками (власне, з кольє насправді) Дюма переніс з епохи Луї XVI в епоху Луї ХІІІ?! Кліннн блінннтоннн!!! Та у Дюма в романах «косяк» на «косяку» в історичному плані, якщо чесно!.. Для белетристики це нормально — але щоб історію вчити за романами?! Це вже якось занадто… Романи дають хіба що загальну канву: типу такого, що Луї ХІІІ був одружений з Анною Австрійською, кардинал де Рішельє був його першим міністром, католики воювали з гугенотами… облога Ля-Рошелі… і все таке інше в суто загальному плані. Але ж без деталей!..
_здивований _здивований _здивований

Випадкові Книги