Пустоцвіт

Пустоцвіт

Авантюрно-історичний роман «Пустоцвіт» став першим (й на щастя, далеко не останнім) досвідом спільної літературної роботи творчого подружнього дуету Олени і Тимура Литовченків. Працюючи над твором, ми буквально всіма фібрами власних душ відчували напружені історичні паралелі між «золотою осінню» Гетьманщини та сучасністю — зокрема, Помаранчевою революцією. Адже суть обох епох можна висловити коротко:

  • як мати все — і все профукати!

Це дуже добре відчули й читачі. Саме тому тема історичних паралелей спливла в нашому інтерв'ю Радіо ВВС (а «Пустоцвіт» номінувався також на премію Радіо ВВС в 2012 році):

Письменники Литовченки: В «Пустоцвіті» багато паралелей із сучасністю

(http://www.bbc.com/ukrainian/entertainment/2012/12...)

Що ж, приємного читання! Вчіться на уроках нашого минулого...


Авторський буктрейлер до роману:

Автор цього буктрейлера — Бортнічук В., 9 клас Валівської ЗОШ (Криворіжжя), зроблений, наскільки можна зрозуміти, з подачі тамтешньої бібліотекарки Тоцької С.В.:

Анотація до книги:

Влітку 1744 року імператриця Єлизавета Петрівна милостиво розглянула й затвердила петицію про поновлення гетьманства на українських теренах. Булава дісталася хлопцеві з незаможної родини, який зробив фантастичну кар'єру – Кирилу Розумовському, рідному братові морганатичного чоловіка імператриці. Життя закружляло у скаженому калейдоскопі… А що ж одержала Україна?! Невиправдані очікування, бездарне керівництво, бездіяльність у вирішальні години… Фінал був закономірним: остаточна втрата державності.

Нагороди:

  • спецвідзнака «Вибір видавців» Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова — 2012»

  • Всеукраїнська літпремія імені Олександри Кравченко (Девіль) — ІІ місце, 2013 рік

+2
21:42
480
RSS
22:08
+2
Сьогодні на Книжковому Арсеналі примірник нашого роману «Пустоцвіт» придбав Юрій Луценко. На все зневажливо махав рукою (мовляв, я це і без вас знаю). Але коли я сказав йому, що «Пустоцвіт» — це твір, фактично, про Помаранчеву революцію XVIII ст. і трохи розвинув цю тему — він таки не встояв!





P.S. А вже коли ми виповзли з Арсеналу, знесилені автограф-сесіями протяжністю 3,5 годин, то побачили на вулиці… самого Віктора Андрійовича!!! Ех, шкода, що він до нашого стенду не дістався! От би кому прочитати «Пустоцвіт» не завадило би…
17:08
+1
то побачили на вулиці… самого Віктора Андрійовича!!! Ех, шкода, що він до нашого стенду не дістався! От би кому прочитати «Пустоцвіт» не завадило би…

Вже пізно, він вже відіграв свою роль в історії Ну хіба що для загального розвитку
Для загального розвитку, еге ж… Бо в ті часи, коли ще не було запізно — у 2001 році Віктор Андрійович за моє до нього (як від журналіста — політику) запитання: «Якою Ви бачите об'єднавчу національну ідею для України?» обізвав мене в обличчя «провокатором» і «засланим козачком». Бо така ідея, мовляв, давно вже сформульована…
А 30 вересня 2009 року на президентській прес-конференції звернувся до мене (з-поміж інших журналістів) як до «еліти нації», з проханням… допомогти нарешті сформулювати об'єднавчу національну ідею для України.

Отакий він, Віктор Андрійович…
22:09
+2
Гарна, Тимуре, презентація вашого роману тут на СВІТОЧІ. Двічі я був у Батурині. Перший раз влітку 1968 р., коли ми- студенти, були в літніх військових таборах неподалік. Тоді на даху палацу Гетьмана Розумовського росли берези. І ми з товаришем Степаном опустилися на бережок і вмилися у Сеймі. А вдруге це було з екскурсією, здається в 2012 р. Відреставрований вже палац справді виглядав тоді, як гетьманський.
На жаль, презентація ця дуже коротка… Але ж будь-яка презентація — це ніщо у порівнянні від задоволення, що отримуєш від роботи над самим романом. Ти тільки заключні рядки прочитай:
Безумовно, то була вона! Та сама яблунька, що свого часу болісно нагадала колишньому чередникові про далеку батьківщину. Розкидисте дерево буяло розкішним цвітом, наповнюючи довкілля незабутнім фруктовим ароматом.
— Вітаю тебе, красуню… — тихо прошепотів граф, наблизився до яблуні, обхопив стовбур руками, міцно замружився і жадібно вдихнув чарівний аромат.
— Покійний батько розповідав, що так само й той російський граф робив, — донісся з-за спини голос господаря. Кирило Григорович ледь утримався, щоб не пробурчати роздратовано: «Знаю, знаю, йолопе!» — але вчасно стримався. Нова думка займала його. Точніше, не думка, а якесь дивне відчуття…
Слово честі, щось не так було з цією старою яблунею! Над деревом не дзижчали бджоли — але ж стояла погожа травнева днина!.. Як же так?!
І раптом Кирило Григорович чітко зрозумів: не була стара розкішна яблуня годувальницею, а від початку росла пустоцвітом! Гарним, розкішним — але пустоцвітом… Рік-у-рік дерево цвіло, відцвітало й чекало майбутньої весни, щоб знов розквітнути, перецвісти й знов… і знов… і знов!..
Чи не та сама химерність долі відзначила і його, Кирила Григоровича Розумовського?! Скільки було надій, скільки дивовижнх планів народилося під цією самою яблунькою!!! І що?! Тепер він навіть не знає, вертатися звідси в Батурин чи ні, чи облаштовувати знов і знов місто, що вже ніколи, ні за яких умов не стане столицею Гетьманщини?..
У тім лише різниця між старим графом і цим деревом, що ніякої майбутньої весни людина вже навіть не чекає! Яблуні пощастило більше: вона і досі сподівається розквітнути справжніми квітами, зав’язати плоди. Вірить, що колись-то її старі гілки пригнуться до землі під вагою наливних плодів…
Та за них обох працюють інші — от у чім подібність!
Спритні царедворці облаштовують замість Кирила Григоровича його колишню батьківщину, встановлюють там свої — імперські порядки…
Спритний молодий господар питного закладу купує десь на стороні яблука, пече з них смачні пироги, які подає на десерт довірливим гостям разом з ностальгічною історією…
Але все-таки: до чого ж вони схожі!!!
Господи Боже Всемогутній, до чого схожі старий граф і старе дерево!..
І яблуня — пустоцвіт, і він — також пустоцвіт.
Звичайнісінький пустоцвіт!..

Чи відчуваєш щемливу мелодику цих рядків?!

Випадкові Книги