До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Які етапи у вас були на шляху духовного розвитку?

Оскільки в останні дні ми підняли тему духовного розвитку і духовних криз, які виникають на його шляху, хотів би поцікавитися, через які етапи ви пройшли на шляху свого духовного становлення в цьому житті?

Цікаво з чого все починалося, і що спонукало вас змінювати свої погляди в різний час?

+2
00:46
106
1. Від початку самоусвідомлення — Радянський атеїст, бо виховувався тією системою: дитсадок-школа-ВУЗ, висміював свою бабцю, що хрестилася, та Біблію, доказував, що Бога немає… Думаю усім зрозумілий такий сітогляд.

2. В зрілому віці десь біля 24 років сам дійшов висновку, що «десь таки там (наверху) щось є!», запросив додому християнського батюшку, який усіх охрестив. Я заспокоївся на певний період, адже я тепер з Богом френди. Потім життя підштовхнуло глибше вивчити це питання, з’явився товариш, який ще більший френд з Богом, бо ходить раз на два тижні до православної церкви (МП, а не розкольницького КП) і навіть читає необхідні канони до причастя. З ним поїхали на Афон, приложилися до тих «святинь», я теж став ходити до церкви, можливо навіть кожного тижня, читав канони виконував ритуали десь рік чи два.

3. В ще більш зрілому віці, десь може в 44 роки один мій друг сказав, що все не зовсім так, що реальність зовсім інша, і я, послухавши його, пішов у школу «Шлях просвітлення». Це трохи виправило мій світогляд, багато чого для мене стало на свої місця. Видно я вже був до цього готовий. Поїздив по експедиціях – більше півсотні Україною, Мінськ, Санкт-Петербург, Ельбрус, Байкал, Алтай, Непал-Тибет. Очищали, відновлювали місця сили та створювали нові. Під час Тибетської експедиції переконався, що буддизм не дуже відрізняється від християнства. (А були сподівання.) Форма дещо відрізняється навіть признають реінкарнації і т. п., але суть однакова. Суть усіх нинішніх релігій, на мою думку, — з людей забрати енергію до егрегорів, а гроші для служителів культу. На цьому етапі я навчився бачити, відчувати енергії та працювати з ними. Під час мого перебування у згаданій Школі, долучився до Рідної Православної Віри.

4. Зараз у мене якийсь самостійний етап, читаю, розмірковую, пробую, спостерігаю. Останнім часом Інтернет став менше цікавити. Усе що було до цього, чим далі назад — тим менш мені цікаве. Рідна Віра також зараз вже не зовсім сприймається. Що буде далі – не знаю. Депресії не відчуваю. Сподіваюся на зміни до кращого, на зміни, які мене самого здивують!

Все, що зі мною відбулося, я вважаю корисним і своєчасним. Від усього я отримав досвід та знання. Тому не можу погодитися з фразою, що «рік позаймалась, а толку — повний нуль», із сусідньої гілки нашого сайту. Завдяки кожному з описаних мною етапів зараз «я є той — хто я є» і у великому і в маленькому сенсі цього ствердження!

Щасти…
12:37
Дякую, пане Анатолій за розгорнуту розповідь! Було цікаво. Десь пізніше, як буде час зосередитись, детально розповім про свій Шлях.
19:24
+2
До 5 років я був звичайною радянською дитинкою.
В 5 років мама розповіла мені про Куренівську трагедію, й відтоді я міцно «впаявся» в еґреґор Києва — принаймні так я це собі уявляю. У мене був віщий сон, про який я вперше у житті розповів публічно лише торік — на круглому столі в Планетарії, присвяченому ролі снів у творчості фантастів.
Від 5 до 11-12 років у мене почався етап «дводумства» (за Орвеллом). Я продовжував виховуватися, як зразковий радянський хлопчик. Але потихеньку, таємно від батьків занурювався в тему Куренівської трагедії, а отже й Бабиного Яру. Оскільки мама категорично заборонила мені робити це, й я знав про мого українського дідуся, розстріляного НКВС, мені знадобилося заборонити собі боятися будь-чого в житті. Я подумки взяв за шкірку весь свій страх, затягнув його в глибокий підвал, викопав там яму, закопав у ній свій страх, зацементував ту «могилу», надійно запер двері підвалу, замурував їх, а ключі викинув.
Втім, жити без страху в душі виявилося нелегко: швидко з'ясувалося, що страх охороняє від безглуздих вчинків, а без страху в душі легко наробити дурниць… Щоб не відшукувати «могилу страху», довелось навчитися постійно спостерігати за ситуацією, аналізувати її та прораховувати принаймні по 3 сценарії на кожну ситуацію, причому на 2-3 кроки наперед. В підсумку це давало від 9 до 27 сценаріїв — а від цього моя дитяча голова просто розпухала. Довелось навчитися оцінювати ймовірність того чи іншого сценарію, виробляти типові сценарії, малоймовірні сценарії простежувати на рівні планів та гіпотез і т.ін. А паралельно я почав відчувати, що мене по життю веде якась незрозуміла потужна сила...
Це все потроху підточувало мій атеїзм. Проте на всі мої каверзні запитання дорослим (батькам, родичам, вчителям) я отримував одну-єдину відповідь: «Виростеш — зрозумієш».
Приблизно в 11-12 років я написав своє «мінус перше» НФ-оповідання (в цупкому альбомі для малювання, з власними ілюстраціями), десь через півроку власноруч спалив цей альбом на смітнику. Але відтоді:
— я зрозумів, що колись неодмінно стану прозаїком-фантастом, бо немає на світі нічого кращого й цікавішого, ніж власноруч створювати фантастику;
— мене буквально заворожив обряд спалювання рукописів, який відтоді я запровадив у практику (по завершенні роботи я намагався спалювати чернетки, при неможливості спалити топив їх у Дніпрі).

Від 11-12 до 16 років моє крамольне дводумство посилювалося.

Близько 16 років я вже по повній програмі почав задаватися питанням: що мені робити з накопиченою інформацією по Куренівській трагедії?! Водночас, хоча всі (від батьків до В.І.Ульянова-Леніна) заперечували моє бажання стати письменником, саме в 16 років я написав перший свій роман — абсолютну реалістичну графоманію з життя радянського школяра. Роман займав 4 грубих зошита по 96 аркушів «в клітинку». Він був нахабно відправлений у всесоюзний журнал «Юність» — звідти я через кілька місяців отримав бандероль з усіма чотирма зошитами і коротким листом, де роман розцінювався як «проба пера». Насамкінець, в 16 років я написав чергове — «нульове» НФ-оповідання, яке нахабно прочитав на шкільному творчому вечорі, присвяченому Дню космонавтики (їх влаштовувала «фізичка», якій я за це пожиттєво вдячний). Прочитав в актовому залі школи, куди набилися всі старші класи і всі вчителі, включно із завучами й директоркою. Сказати, що всі були шоковані почутим — це не сказати нічого. Негайно ж був влаштований прилюдний розбір мого оповідання. Вразило те, що його аналізувала завуч-«хімічка», тоді як директриса-«русачка» промовчала — хоча літературна парафія була за нею. Завуч же висвітлила єдиний недолік оповідання (про який я і сам знав — передчасне розкриття інтриги), але стримано похвалила мене. Тому я зробив висновок, що варто писати фантастику, а не соцреалізм.
Насамкінець, вчителька біології з незрозумілих причин (які вона відмовилась пояснювати) дала мені на 1 ніч прочитати наддефіцитну книгу: «Забавну Біблію» Лео Таксіля. Це зміцнило мій атеїзм.
16-17 років. Оскільки в моє літературне майбутнє не вірив ніхто, було вирішено, що я поступатиму в КПІ. Почалися додаткові заняття з репетиторами по математиці й фізиці. Водночас, у мене раптом з'явилася перспектива вийти на золоту медаль, що дозволяло поступити в КПІ за 1 іспит — письмову математику. Це було дуже важливо: адже я шалено заїкався, тож з медаллю в кишені міг уникнути усних іспитів. Через все це навантаження на мене зросло настільки, що я був на межі зриву. Аби уникнути цього, довелось потихеньку займатися йогою, аутотренінгом та аутогіпнозом. І звісно ж, починати потроху розбиратися з філософією йоги...
Я нарешті вирішив, що робити із знанням про Куренівську трагедію та Бабин Яр: вибудував власну теорію «вектора київських катастроф ХХ ст.», черговий «вузол» якого припадав на 1981 рік. Отже, чекати лишалося недовго...
17-21 рік. Золоту медаль я успішно отримав, до КПІ успішно поступив. Але мене кинула дівчина — моє перше шкільне кохання. Я намагався забутися в навчанні. Мало того, що І курс в КПІ дуже складний — я ще добровільно впрягся у випуск студентської стіннівки! Це давало несподівану віддушину моїм літературним пошукам, там же я опановував додаткові навички в поезії, в малюванні та в публічних виступах (на студентських дискотеках, як би це зараз сказали, в жанрі стартап-камеді).
У «вузловому» 1981 році в Києві жодної катастрофи не сталося, тож я засунув свою теорію «вектора катастроф» подалі… Хоча основне питання філософії для мене постало руба.
Водночас в 1981 році на літні канікули мама прилаштувала мене в неврологічне відділення психлікарні ім.Павлова — лікувати заїкання. По-перше, мої аматорські навички в заняттях йогою та в аутотренінгу тут дуже згодилися. По-друге, я несподівано розгледів тут багатющий матеріал для своєї майбутньої творчості...
21 рік. Я нарешті знайшов своє справжнє кохання — мою майбутню дружину Олену. Водночас, вона на довгі роки стала моєю музою: оскільки понад усе вона полюбляла слухати, як їй читають вголос або ж розповідають фантастику, мені довелось зайнятися її написанням на регулярних засадах. Відтоді я веду відлік неофіційного літературного стажу.
23 роки. У нас народилася дочка, ми закінчили КПІ, розподілилися за направленнями… Жодних відповідей на основне питання філософії я не отримав навіть на курсі наукового комунізму. Треба було продовжувати духовні пощуки...
І тут раптом сталася аварія на ЧАЕС!!! Дружині й дчці довелось евакуюватися в Ташкент, потім в Пензу. Я залишився сам у Києві… й водночас зрозумів, що моя теорія «вектору київських катастроф ХХ ст.» таки працює, просто потребує уточнень. Отже, я почав прикидати подумки план майбутнього роману про цей «вектор». Але писати поки що не наважився: то був радянський час, роман мав вийти абсолютно антирадянським… а у мене вже була сім'я! Раніше я міг поставити під удар лише себе, проте тепер під удар потрапляли дружина з дочкою також. Мені потрібен був час, щоб подбати про них...
26 років. Я придбав Біблію й дістав можливість читати її в оригіналі. Вичитав там відповіді на основне питання філософії, дістав огромезне задоволення від діалектики, яка (як виявилось) пронизує Біблію наскрізь. Водночас переконався, що всі вади творів Лео Таксіля мені не ввижалися.
Нарешті вийшли друком (в міській газеті) мої перші оповідання! Я приєднався до одного з київських КЛФів і від фантастичних оповідань перейшов до більших форм.
Насамкінець, я написав на 3/4 в чернетках роман, який визначив мою долю — «До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять» (про Куренівську трагедію, Бабин Яр і мій клятий «вектор»). І… мати випадково викинула мої чернетки!!!
28 років. Під святкування 50-ліття початку розстрілів у Бабиному Яру вийшло перше видання «Книги пам'яті Бабиного Яру», де я несподівано знайшов… усіх вигаданих мною єврейських персонажів мого роману!!! Водночас я придбав роман-документ Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр» і знайшов… його опис Куренівської трагедії!!! Все це змусило мене на титанічну працю — відновлення по пам'яті втраченого роману «До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять». Далі розпочалося щось на кшталт боротьби за його публікацію...
30 років. Маючи в творчому «портфелі» вже кілька серйозних творів, я почав активно впорядковувати весь огром відомостей духовного й релігійного змісту, який на той час варився в моїй голові. Робив це у вигляді написання теоретичної праці «Роздуми після прочитання Біблії». Водночас визначив для себе православ'я в якості найбільш прийнятної релігії. На 30-річний вік припало написання «другого тому» «Роздумів...» — найкоротшого з усіх і водночас вузьконаправленого — присвяченого циклам світової історії.

Під час роботи над цією теоретичною працею:
— я почав стрімко сліпнути;
— моя дочка випала з вікна 3-го поверху старого будинку.
Щоб подолати обидві капості нечистого (а я розумів, кому припече моя робота, доведена до пуття), довелось посилено молитися Богові. Й Він послідовно відповідав на мої молитви!
Тоді ж я зрозумів, чому саме зараз з'явилася Марія Деві Христос зі своїм «Білим братством». Я окремо наваяв пару десятків аргументів проти ББ, з якими намагався прорватись на Українське радіо, але оскільки я був «ніким і нічим», мене навіть не вислухали. Найдієвішим аргументом проти ББ скористався головний український баптист Духонченко — йому я й показав свої «Роздуми...». Цей чоловік люб'язно переглянув їх, але зауважив, що робота має цінність виключно для мене самого й моєї еволюції.
Тоді я в рекордно короткий термін написав роман «Число звіра, або Лейтенант диявола», в який вклав найцінніше — теорію циклів світової історії. На жаль, роман вийшов невдалим, він досі не надрукований… і переробляти його немає сенсу.

Підсумком цього етапу став відхід від православ'я на користь християнських харизматів: такий захист від нечистого працював краще.
31 рік. Зазнавши невдачі з романом «Число звіра», я зрозумів, що не варто кожну ідею намагатися увіпхнути в художню форму. В результаті написав розвідку в стилі історичного структуралізму «Одкровення Івана Богослова: три цикли світової історії?» — вже без жодної краплини лірики, виключно на історичному фактажі… На мій подив, розвідку так само залізно відмовлялися публікувати! Але з дуже дивною аргументацією: мовляв, історичний структуралізм — це «буржуазна лженаука». На моє запитання, хіба в Україні зразка 1994 року не будується капіталізм і про яку «буржуазну (лже)науку» тоді може йтися, редактори «наукових» журналів лише махали руками. Без пояснень.
Насамкінець, я написав оповідання «Фантом» — зародок майбутнього роману «Приречений жити», де питання людської релігійності виводяться на межу фолу. Оповідання надрукували в «товстому» журналі — це обнадіювало )))
33 роки. Мій доленосний роман «До комунізму...» досі відмовлялися друкувати, тому я зробив, як-то кажуть, відчайдушний крок у безодню — видав його невеликим накладом на шалені позичені кошти ($200), які не було чим віддавати. Цей відчайдушний крок обернувся настільки масштабними змінами в моєму житті, які неможливо було пояснити нічим іншим, як справжнім дивом. Зовнішнім свідченням тих трансформацій, якщо коротко, стало визнання мене іншими Письменником з великої літери.
Насамкінець, від християнства я почав схилятися в бік біблійного юдаїзму, як більш чистої першооснови.
34 роки. Зміни в моєму житті тривають. На літературному фронті стається чергове диво: практично з однією нікчемною авторською книжкою мене приймають в один етап за якихось півроку до Спілки письменників — хоча зазвичай приймають в три етапи, що розтягуються на багато років, і мінімум з двома солідними книгами.
Я остаточно кидаю науку й переходжу в журналістику. Для цього мій перший головний редактор ставить неодмінну умову: довести рівень володіння українською мовою від золотого медаліста, який закінчив російську школу, до випускника філфаку Університету ім.Тараса Шевченка — і це за 1 місяць!!! Я впорався ))) Але вийшовши на абсолютно новий рівень володіння українською мовою, я почав відчувати на духовному рівні зв'язок не лише з еґреґором Києва, але з усією Україною.
Насамкінець, оскільки українські видавництва вперто відмовляються видавати книги молодих письменників і відправляють їх (зокрема мене) до Москви — у мене виходить перша «цеглина» саме в Москві.
35 років. Світова криза вдарила по Росії більше, ніж по Україні. До того ж, я посварився із співавтором, з яким разом писав «московські» книги. Після цього я поставив собі чергову неможливу мету: будь-що публікуватися в Україні!!!
В якості релігії я остаточно обираю юдаїзм, який не тільки захищає найнадійніше, а нарешті дозволяє мені стати самим собою.
37 років. У мене нарешті виходить перша більш-менш пристойна книга в Україні українською мовою: чергова барикада пробита лобом!!!
Далі, я нарешті зрозумів причини письменницької кризи: духи української землі не бажають розмовляти зі мною чужою — російською мовою! Звідти тверде рішення: перейти не просто на авторські переклади з російської на українську, але на написання творів українською мовою! Це одразу заганяє мене в ізоляцію, бо для колишніх колег по письменницькому цеху я або ідіот, або боягуз, який втік з широкого літературного ринку.
38 років. І все ж таки знайшлися письменники, які теж потроху почали схилятися до того, що видаватись потрібно в Україні. Мене вони підбили на те, щоб стати їхнім очільником. Це спричинило скандал з дружиною: вона вважала, що я спілкуюся «не з тими» людьми, що ці люди затягують мене «на дно». Вперше мене полишила моя муза, а як писати без неї (не читаючи їй нових творів) — я не знав...
39 років. Натомість настав прорив в журналістиці: мене взяли штатним редактором «Політики і культури (ПіК)», що засвідчило високу майстерність в цій професії.
Криза в в літературній творчості тривала, проте раптом я знайшов однодумців: таких само письменників-фантастів, які вирішили писати виключно українською мовою...
41 рік. Криза в літературній творчості проминула: я знов на коні! Моя муза побачила, що я навчився писати вже не тільки для неї, але й без неї. Я навіть написав один вдалий сценарій, за яким зняли одну з серій флеш-серіалу...
В журналістиці я досягаю, очевидно, своєї «стелі» — посади головного редактора всеукраїнського журналу.
Насамкінець, незрозуміле мені самому передчуття змушує відсунути фантастику й зайнятися історичними романами… Причина стає зрозумілою за кілька місяців: стається Помаранчева революція, яка змусила маси українців спитати себе: «Хто ми і звідки взялися на цій землі?»
42 роки Мені колись передрікали життєвий удар в цьому віці. Відбувся ногою в гіпсі… Зате я дуже швидко розгорнув давнє оповідання «Фантом» в НФ-роман «Приречений жити» — мій останній (як на сьогоднішній день) великий твір у фантастиці, який досі спантеличує читачів і критиків. До того ж, у мене виходять одразу 3 (!!!) книги прози в Україні українською мовою — своєрідний неймовірний рекорд. Водночас, я завершую свій перший історико-авантюрний роман «Помститися імператору».
43 роки. Роман «Помститися імператору» сприймається журі найавторитетнішого недержавного літконкурсу в Україні — «Коронації слова» доволі неоднозначно, проте входить в фінальну десятку. Я дістаю полярні оцінки:
— одні члени журі лають мене на всі друзки, навіщо я, досягнувши рівня Майстра у фантастиці, включився в абсолютно безперспективний історичний жанр?!
— інший розповідає, що в порушення правил конкурсу, він віддав мій роман (через незвичайність і парадоксальність філософії тексту) на експертизу якомусь ієрею УГКЦ обласного рівня, який зробив несподіваний висновок: хоча роман написаний, з релігійно-філософічної точки зору, на межі фолу, він жодним чином не суперечить Біблії, а отже, автор не зміг би це зробити, не закінчивши богословської семінарії, а можливо, й академії.
Важко уявити ступінь здивування цього члена журі, коли він побачив перед собою всього лише «технаря» за освітою й самоука-журналіста...
44 роки. Однодумці довірили мені зібрати команду й налагодити випуск першого в Україні україномовного, заснованого письменниками літжурналу — «Український Фантастичний Оглядач (УФО)». Цей журнал став проривним для всієї сучасної україномовної фантастики...
45 років. Віншований роман «Помститися імператору» ніхто не хоче видавати. Причина: видавці переконані в безперспективності історичного жанру в сучасній українській літературі… Тим не менш, я пишу свій другий історичний роман — «Орлі, син Орлика».
46 років. На ґрунті захисту молодих письменників, яких я ж і запросив до редакції «УФО», я змушений був пожертвувати посадою головного редактора журналу, аби не поступитися принципами. При цьому мені висунули абсурдне звинувачення: бажання кинути журнал «під ноги москалям», на що тільки і здатна «жидівська мармиза».
47 років. Роман «Орлі, син Орлика» отримує срібну статуетку ювілейної — 10-ї «Коронації слова» і спецнагороду «За кращий історико-патріотичний твір». Видати його береться найавторитетніше видавництво України — харківське «Фоліо». Водночас, вся лідетська трійця романів-лауреатів цієї «Коронації слова» має історичне забарвлення. Під час церемонії нагородження я обіцяю, що напишу мінімум 5 романів з історії України. А критики констатують, що історичний жанр в сучасній українській літературі зазнав відродження. І що я безпосередньо доклався до цього...
«УФО» нехай зі збоями, але продовжує виходити вже без моєї участі. Більш того, виникають нові фантастичні журнали, які копіюють структуру «УФО» — отже, він задав певний стандарт того, яким має бути фантастичний журнал...
Абсурдність ще торік висунутих мені звинувачень стає очевидною всім. Переді мною несміливо пробують вибачитись...
48 років. Всі в захваті від «Орлі, сина Орлика». Мало того: «паровозиком» за ним виходить нарешті друком роман «Помститися імператору», від якого читачі у ще більшому захваті, хоча філософія твору змушує неабияк напружувати мізки. Мало того: один з серйозних вчених-філологів робить доповідь на тему роману «Помститися імператору» на щодворічній науковій конференції в Запоріжжі.
Паралельно стан мого здоров'я стрімко погіршується: через неврологічні ускладнення я стаю інвалідом ІІІ групи.
Хлопці просять мене повернутися до редакції «УФО», але я не можу через брак здоров'я.
Насамкінець, моя дружина й колишня муза нарешті дозріває до того, щоб спробувати сили в українській літературі, красу та потужність якої вона поступово визнала. Народжується наш творчий дует — а це, фактично, новий письменник, «колективна особа»...
49 років. У нас із дружиною виходить одразу два історичні романи — «Пустоцвіт» і «Кинджал проти шаблі». Перший отримує спецнагороду «Коронації слова», другу премію імені Кравченко-Девіль і номінується на престижну премію Радіо ВВС. Окрилені успіхом, ми приймаємося за третій спільний історичний роман — «Шалені шахи».
50 років. Моє здоров'я продовжує погіршуватись: маю перспективи втратити ноги… Їх рятують, але я стаю лежачим інвалідом. Мою посаду голрвреда журналу ліквідують, щоб викинути мене на вулицю під час перебування в лікарні між операціями. Роботу над «Шаленими шахами» призупинено, натомість (щоб не втратити спільні навички роботи) ми пишемо соціальний трилер «Забути неможливо зберегти», присвячений ситуації в Україні періоду подій у Врадіївці. Цей роман також номінується на премію Радіо ВВС й дістає багато позитивних читацьких відгуків.
51 рік. Мої читачі телефонують мені з барикад Євромайдану й із подивом повідомляють, що в реаліях вуличних боїв пізнають деталі мого роману «Повість про чотири квітки», написаного ще на початку 90-х. Запитують: як я міг отак вгадати?!
Я залізно застряг в стані інвалідності. Це дає мені можливість повністю присвятити себе літературі — благо сім'я підтримує… Водночас я підключаюся до волонтерського руху.
Виходить друком роман «Шалені шахи»: таким чином, дана зі сцени «Коронації слова» обіцянка виконана — кількість моїх історичних романів сягнула 5-ти (2 мої + 3 наші з дружиною).
52-53 роки. Обіцянка, дана зі сцени «Коронації слова», перевиконана: виходить друком наш 4-й спільний (6-й в циклі) історичний роман «Фатальна помилка», пишеться сьомий… Життя й духовний розвиток тривають )))
00:40
+1
Нічого собі коментар! Було цікаво прочитати цю вашу розповідь, яка охоплює майже ціле Ваше життя.

PS. Порада на майбутнє. Такі великі коментарі виносіть в окремі публікації починаючи їх словами «Ця публікація є продовженням обговорення такої-то теми». Тоді ваші думки прочитає більше людей.

Можете навіть цей коментар перенести в окрему публікацію, посилання на яку поставите на вашій сторінці в Вікіпедії
ОК, я подумаю, як це зробити.
А зробити саме так, мабуть, варто.
Й не тільки тому, що тоді на матеріал можна послатися з Вікіпедії…
Просто я не знав, що так можна робити.
Дякую, що підказали!
P.S. Мої жінки ретельно стежать, щоб я не висвітлював а людях питання свого віросповідання — і стидаються, і бояться. Тому треба якось відділити мухи від котлет. Наприклад, питання віри залишити в коментарі, а весь інший розвиток винести у статтю, на яку можна послатися хоч з Вікіпедії…
00:57
+1
Тому треба якось відділити мухи від котлет. Наприклад, питання віри залишити в коментарі, а весь інший розвиток винести у статтю, на яку можна послатися хоч з Вікіпедії…


Ну це вже як Ви вважаєте за правильне!
Дуже цікаво, Тимуре, і пізнавально. Знову переконуюсь, що простих життів не буває. Дякую!
Випадкові Обговорення