До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Коли виникла потреба дізнатися більше про дідусів та бабусь, то не було вже кого розпитати.

RSS
04:06
+2
Так і є. Така властивість часу: тягуча повільність, блискавична нестримність і безповоротність. Кожна людина своїм життям кричить: ну подивіться ж на мене!
Багато людей зациклені на собі (російською: на ЧСВ — чувство собственной важности), хоча в реальності нічого цікавого із себе не представляють.
А як оцінити, хто собою щось являє, а хто не являє?! _стежу Проблема, одначе…
07:01
+1
Та потреба була завжди… Просто зі мною, наприклад, про це не говорили — бо не вважали за потрібне. _не_знаю
10:12 (відредаговано)
+1
Просто зі мною, наприклад, про це не говорили — бо не вважали за потрібне.


А самому поцікавитися?
Те, що я сам витягав (мало не обценьками) з дорослих — те витягав. Але при спробі заговорити на цікаві мені теми мене зазвичай сприймали, як завербованого КДБ хлопчика — навіть родичі. Тому вони з'їжджали з теми або м'яко, або жорстко — хто як.
_не_знаю
Наприклад, про мого розстріляного діда — Івана Федоровича Литовченка мені все розповіла мама, але не тато. Він навіть натяків на подібні розмови уникав до кінця життя — а помер він в січні 2000 року.
Бабуся Ганна Андріївна померла майже водночас із товаришем Брежнєвим — 9 листопада 1982 року. Вона доглядала не мене, а інших онуків (які від молодших за мого тата дочок), тож була вічно зайнята. А після того, як я спробував розпитати одну з тіток про Куренівську трагедію (бо знав від мами, що у неї подруга-спортсменка згоріла живцем в автобусі, в якому вибухнув бензобак) — вона й вирішила, що я завербований. Тому зі мною ні про які «такі» речі не говорила й додатково пильнувала, щоб я до бабусі не чіплявся з розпитуваннями.
Мій єврейський дід помер ще в 1967 році, єврейська бабуся — навіть до мого народження, в 1982 році.
Мій дядя мене зневажав: у нього народилися дві дочки, отож він замість того, щоб віддати батькові нагороди (бойові нагороди мого діда) мені — втопив їх разом з батьковим пістолетом під греблею Дніпрогесу. Бо вважав, що для мене дідові нагороди нічого не варті.
Отож з усієї рідні мені розповідала щось лише мама — але ж вона знала далеко не все. І до того ж знала «зі своєї кочки зору»…
_не_знаю
Зі мною почали спілкуватися тільки після виходу друком роману "До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять" — себто, аж після 1996 року! Тоді тітка вмить пошкодувала, що не розповіла про свою подругу — але, виявляється, я ще тоді (школярем!!!) мусив їй сказати, що колись напишу роман про Куренівську трагедію. Хоча спочатку збирають відомості, а потім щось пишуть… Та й у школі мені всі «промивали мізки», що письменника з мене не вийде… Коротше, я мусив розказати їй те, чого ще сам не знав.
Ну, і дядя вже з Ізраїлю в 2002 році надіслав мені 4 листи зі стислими розповідями про мою єврейську рідню — це коли книжечка моя домандрувала нарешті до нього…
_не_знаю
Отож вибачайте, але я не винен, що всі старші що з українського, що з єврейського боку були настільки налякані режимом, що міцно тримали язики за зубами. Добре, що хоч від мами дещо дізнався… Але одне джерело без альтернатив — це не дуже добре.
Жахливе життя у Вас, друже Тимуре! _сумний
І це при тому, що Ви молодші за мене!
Перепрошую, але не настільки важливі стартові умови (які справді можуть неабияк різнитися), як важливий результат. Бо навіть той, хто «засидівся» на старті, має змогу перегнати багатьох із тих, хто стартував з кращих позицій.
_танцюю
Особливо це стосується Козерогів, які зазвичай просто… переживають багатьох конкурентів!
_заспокоюю
21:21
+1
Завдання батьків — зберегти історію своєї сім'ї і познайомити з нею дітей!

Наприклад, моя дружина зберегла свої дитячі і шкільні фотографії…

Це — перший клас (1958 р.)…

Це в четвертому класі (1962 р.)…

Це — у піонерському таборі (1965 р.)…
У мене є не тільки групові шкільні фотографії, але до двох я підмонтував дорослі фотки — звісно, не всіх, а кого зміг розшукати.
Ось дитсадок:

Ось 3 клас:

Ось 6 клас:

Ось 9 клас:

На ФБ ці фотки є в більшому масштабі з купою коментарів від однокласників. _посмішка
КРЕАТИВНО, ЦІКАВО, ІСТОРИЧНО!
Основним зберігачем фотографій у нас є мама. Але фотки у неї напхані в пару старих кульків, вона їх перебирає й ридма ридає… Або інша крайність: ліпить фотки на стіни й розставляє на шафи. Ні я, ані Олена такого терпіти не можемо!
_не_знаю
Отож коли після операцій на ногах я натренувався довго сидіти + з'явився час — я якось витребував у мама хоча б один кульок її фотографій, розсортував його, відібрав найцінніше, а потім в декілька прийомів оцифрував. А наостанок посидів з мамою й розмортував усе оцифроване… Це коштувало мені пару сеансів «сльозовиливання» + істерики з приводу тих фоток, які дядя з Ізраїля надіслав у 2002 році разом з листами: хоча дядя на 10 років старший від мами — вона вважає, що він нічого не знає, а знає все лише вона… Тим не менш, оцифрований архів я таки маю.
_чудово
Щоправда, деякі історичні фотки мама використовувала в утилітарних цілях: оскільки живучи з нами, вона взялася виховували нашу Люсю, то щоб дитина відкривала ротика, куди запихувалася каша, мама відволікала онуку фотками. Жертвою пала мамина групова шкільна фотографія, а також унікальна фотка моєї прабабусі — сестри милосердя часів Російсько-української війни 1918-1921 років. Остання була завірена сургучною печаткою, підписана на споді й використовувалася як документ — отож наша Люся розковиряла печатку й замазала усе кашею… Але у мами свої поняття, на які я не в силах вплинути.
_шкодую

І коли ще існували «Одноклассники» — Оленина тітка (вона вже померла) якось поскидала фотки її предків, які оцифрувала дочка тітки — двоюрідна сестра Олени. Плюс я оцифрував її паперові фотки, які моя мама конфіскувала в свої «фотокульки». Отож сякий-такий архів з її боку є також.
_посмішка
21:50
+2
А я на 35-річчя закінчення дружиною інституту зробив їй і подругам презентацію з відібраних фотографій на DVD!
Деякі свої фотки я використав для буктрейлера циклу оповідань "Наш подільський дворик", виданого «Фоліо» в збірці «Усмішка»:


Це правомірно, оскільки за прототипи героїв тих оповідань взяті люди, які справді жили в нашому дворі по вул.Хорива, №2. Хоча дещо Олена приклеїла і зі свого ташкентського дворика…
_радий _радий _радий

Випадкові Цитати