Тимур і Олена Литовченки - "Забути неможливо зберегти"

Тимур і Олена Литовченки - "Забути неможливо зберегти"

Тимур і Олена Литовченки«Забути неможливо зберегти»
(фрагменти глав 1 і 2, фрагмент епілогу 3)

Фрагменти глав 1 («Захід для дебілів») та 2 («Чистильники»), а також епілог 3 «Фантомні файли» (скорочений варіант) соціального трилера Тимура і Олени Литовченків «Забути неможливо зберегти» читає актор театру і кіно, ведучий літературних програм Національної радіокомпанії України Василь Довжик.

Використано аудіозаписи «Літературних читань» — програми Радіо «Культура» (УР-1) від 10 та 11 березня 2015 року.

+1
04:01
453
RSS
04:08
+1
Цей трилер писався влітку та восени 2013 року, відколи я майже втратив здатність ходити і аж перед 2-ю операцією. Коди стався Євромайдан, я попервах побоювався, що цей твір надто швидко втратить актуальність. O sancta simplicitas! На превеликий жаль, наш трилер зберігає актуальність і донині…
07:31
+1
Дякую, друже. А де можна придбати цю книгу?
??????????????????????????????
Як, себто, де?!
В книгарні, ясна річ!
Книги продаються в книгарнях.
??????????????????????????????

Через Інтернет купити також можна.
Наприклад, тут.
Чи тут.
Чи тут
Де хочеш, де зручніше — там і купуй!
Або в «Книгарні #1» на Петрівці в Києві, як там будеш проїжджати… Там, мабуть, найдешевше — бо це фірмова книгарня видавництва «Фоліо», там книги видавництва продаються найдешевше, за виставковою ціною.
14:02
+2
Тимуре, я прослухав обидва посилання. Справжній трилер! Відчуваю, що автор знайомий добряче із журналістською кухнею. Головне, що все діється на українській землі. Зав'язка гарна: псевдоспалення. Актор читає виразно й інтонаційно. Буду на Петрівці, то куплю не лише цю вашу книгу. Ще раз дякую за приємні хвилини…
Відчуваю, що автор знайомий добряче із журналістською кухнею.

Всі так кажуть!

А між іншим, коли цю книгу висували на премію ВВС, одна з членкинь журі — Ольга Герасим'юк написала наступне:

Тандем Литовченків, щиро й із жалем кажучи, змучив читанням з першої сторінки, бо одразу стало ясно, що книжка пише про щось несправжнє. Може, мені заважає те, що я журналіст — он лікарі, наприклад, страшенно плюються, коли дивляться який-небудь навіть дуже розкручений серіал про лікарів. Бо вважають, що це пародія. Щось подібне здалося й мені.
<...>
Єдине, що, можливо, правда, — те, що закони журналістики написані кров'ю тих, хто їх порушував. Втім, це ще треба яскраво довести. А також — це ще не вся правда.


Хоча інші журналісти навпаки говорили, що журналістська «кухня» показана добре, цілком адекватно. Лишається припустити, що пані Герасим'юк нас таки не любить… І ми навіть підозрюємо, за що саме…


Актор читає виразно й інтонаційно.

Ще б пак! Це ж Василь Довжик! До речі, на 80% він таки вгадав авторську інтонацію — що я вважаю просто-таки унікальним результатом.
18:53
+1
Я позитивно ставлюся до Ольги Герасим'юк. І мені дивно було дізнатися, що читання вашого бестселера викликало в неї негативні емоції. Може «правда життя» в неї інша?
Можливо.
А можливо, вона негативно ставиться до нас через «Пустоцвіт» — адже там проводиться паралель між гетьмануванням Григорія Розумовського і Помаранчевою революцією, як «втраченими шансами» України. Може, вона є фанаткою Ющенка, хтозна…
22:02
+1
Насправді в нашому романі (завдяки моєму досвіду, ясна річ) відтворена класична пастка, в яку нерідко потрапляють журналісти-«слідаки»: з тих чи інших причин (наприклад, прагнучи слави) замкнути «смажену» інформацію на себе. За такої умови для суб'єкта, чия репутація ставиться під сумнів, найпростіший вихід, що дозволяє уникнути скандалу і всіх його наслідків — це фізичне знищення журналіста. А тому «те, що закони журналістики написані кров'ю тих, хто їх порушував» — це таки правда! Бо найголовніший закон діяльності журналіста-«слідака»:
В ЖОДНОМУ РАЗІ НЕ ЗАМИКАЙ ІНФОРМАЦІЮ НА СЕБЕ!!!
І цей закон справді написаний кров'ю тих, хто його порушував.
Герой нашого роману Олег Нежданий — це режисер за освітою, у якого в «лихі 90-ті» та на початку «нульових» не склалася професійна кар'єра в кіно, через це були негаразди в особистому житті. В підсумку він і опинився в журналістиці. Зірок з неба не хапав, але свій кавалок хліба мав. І от доля раптом підкидає йому «зоряний» шанс — компанію «чистильників», сучасних «Робін Гудів», які взялися самотужки «очистити» наше суспільство від різної мерзоти.
Олег Нежданий спокусився через приховане марнославство: якщо він видасть серію сенсаційних викривальних публікацій, то прославиться! Тут все нібито добре… за єдиним винятком: він замкнув на себе всю інформацію!!! Навіть редактор відділу «Соціум» не був в курсі участі свого журналіста в товаристві «мушкетерів» або «чистильників»!..
А по ходу виявилось, що з «перевертнями в погонах» пов'язаний головний редактор газети «Кур'єрський експрес». Не секрет, що в більшості своїй українська преса належить різним кланам. Закон діяльності тут такий:
«своїх» не чіпаємо, конкурентів нищимо!!!
В «Кур'єрському експресі» був спеціальний відділ, який висвітлював роботу правоохоронців. Тамтешні люди знали, кого можна чіпати, а кого зась. Через марнославство Олег Нежданий ненавмисно втрутився в їхню парафію діяльності. Якби він від початку поставив до відома про «чистильників» свого головреда — принаймні особисто для Олега Нежданого ситуація не скінчилась би настільки фатально. В романі ж дійшло до того, що він фактично інтегрувався в групу «чистильників». «Перевертні в погонах» знищили всіх — в тому числі й журналіста…
Не та ситуація з редактором відділу «Соціум» — з тим, про якого йдеться в епілозі 3! Перебираючи варіанти подальших дій, він додумався до того, що можна взяти ґрант на журналістське розслідування у незалежної міжнародної організації (такі ґранти видає, наприклад, Transparency International) — саме таким і є єдиний можливий спосіб дії в подібних ситуаціях. Бо вся інформація, що є на руках у «слідака» має дублюватися «кураторам», які видали ґрант. І за таких умов прибирати журналіста стає не просто невигідним, але небезпечним для «перевертнів». Бо його смерть стає не засобом уникнення будь-якої відповідальності, а навпаки — додатковим обтяженням.
Тим самим читачам подається сигнал: редактор відділу, ймовірно, звільниться з «Кур'єрського експреса», візьме ґрант і під прикриттям такої організації, як Transparency International, виведе всіх «перевертнів» на чисту воду.

08:20
+2
Дякую за таке розгорнуте пояснення. Отже журналістика прямо небезпечна для життя. З-за близькості до сфери влади. Мабуть це більш небезпечно ніж в шахті.
Журналістика дуже буває різною. Небезпечною є лише та, що так чи інакше перетинається з криміналом. Ясна річ, найчастіше це зустрічається в політиці. Як ти і сказав, через близькість до влади. Та оскільки інтереси влади непередбачувані й різноманітні, небезпека може чатувати… будь-де!
Навіть ті журналісти, які займаються «не зовсім журналістикою» — сферою мистецтва, теж можуть мати неприємності. Наприклад, особисто я якось поконфліктував з Верховним Судом через прагнення зайняти Кловський палац — а там на той час розміщувався Музей історії Києва. Це мені минулося без наслідків лише тому, що директорка Музею зрадила колектив і, злякавшись ВСУ, поступилася майже одразу. Бо я згоден був воювати за Музей і далі… Або є журналісти, які займаються зникненням музейних картин, статуеток та інших цінностей — теж глючна тема. Хоча, здавалось би — мистецтво…
Чи візьми моє останнє місце роботи — журнал «РоботодавецЬ». Сфера соціально-трудових відносин нецікава для журналістики настільки, що по ній загалом ніхто в Україні (!!!) не спеціалізується, окрім цього журналу. Тим не менш, навіть я двічі примудрився жорстко поконфліктувати з певними людьми… Вперше — особисто з головою Держслужби зайнятості паном Галицьким, написавши про неефективність ДСЗ. Вдруге — з Тендерною палатою через державні тендерні закупівлі (це взагалі надзвичайно «хвора» тема).
Отже, це все доволі-таки непередбачувано…
Мабуть це більш небезпечно ніж в шахті.

Був у мене в житті кумедний випадок…

Відправили мене в Миргород на початку 2000-х до санаторію з печінкою й підшлунковою залозою: в «лихі 90-ті» ми жили голодно, плюс далася взнаки аварія на ЧАЕС… Був це санаторій залізничників. Мені дружина путівку придбала, а там були свої працівники — від профспілки залізничників. Мене вселили в номер до одного такого крутелика. У них там ціла аварійна бригада: коли якась залізнична аварія станеться — вони виїжджають на місце і якнайшвидше всі наслідки ліквідують.
Я жахливо хроплю — це з'ясувалося в першу ж ніч. Звісно, я мусив «виставитися» в якості компенсації за нічне хропіння… Типу, під «наркозом» спиться краще…
«Виставився». Тут же ми «мирову» 0,7 літри й випили. Вони від себе ще додали… І почався «базар», бо ці «аварійники» носи переді мною задирають:
— Та що ти про нашу роботу знаєш, журналюга?! Ти от уяви: перекинувся потяг, де купа цистерн із спиртом! Ми все мусимо порозтягувати, на рейки поставити, що можна, що не можна — так відкотити. Вистачить маленької іскорки, щоб ми всі спалахнули — вся аварійна бригада!!! А у тебе що за робота?! Подумаєш — статейки писати…
Балакали вони так, балакали… Я їх слухав, слухав… А коли вони відбалакалися, я їм теж розповів дещо. Навіть не про Георгія Ґонґадзе, який вчив мене працювати й якому відрізали голову… Про себе, білого й пухнастого. Як мене мало не пристрелили охоронці Посла США в Україні. Як я знімав з роботи міністра АПК. Як голова ДСЗ обіцяв особисто мені «відірвати руки-ноги-голову і запхати в дупу» — а він міг… Як готувався взяти «за яблучко» пана Філіна — господарника з Верховного Суду. Й нарешті, як я поставив на місце спочатку газету «День», а потім і «Вечерние вести» — а це ж була газета Юлії Тимшенко, з якою боялися зв'язуватися всі, окрім мене…
Послухали мене ці «аварійники», а потім розлили горілку по келихах і сказали наступний тост:
— Так, наша робота собача, але опинитися на твоєму місці ніхто з нас не хотів би. Бо домогтися спростування від «ВВ», яку курує сама Юлічка… Це навіть гірше, ніж розтягувати перекинуті цистерни із спиртом. В сенсі нервів. Тож твоє здоров'я, хлопче!


P.S. Наслідком моїх розбірок з «ВВ» була не тільки публікації спростування їхньої неправдивої інформації. Це лише «видима частина айсбергу». А «невидима» — це термінове звільнення з посади головного редактора «ВВ» + інфаркт у директора газети. Бо вони почувалися безкарними під «покровом» Юлічки — а я їх упіймав на «смаженому» й нагнув. Сам-один. Коли всі інші злякалися Юлічки…

А вимога моя проста: треба бути чесним — і все тут!!! Воюй, критикуй — маєш право. Але не бреши!.. Бо за брехню треба ставити на місце.
13:23
+1
Тимуре, а за що ти ПОСТАВИВ НА МІСЦЕ газету ДЕНЬ? Це ж вроді нормальна газета…
Я вже не пам'ятаю, як цього урода звали… Але працював там один редактором відділу економіки. За його завданням молода дівчина-журналістка написала «висмоктану з пальця» статтю про вугільну промисловість. При цьому припустилася багатьох ляпів. Найбільш виразним ляпом була патетична фраза про те, що керування вугільною галуззю втрачено. Вся фішка в тому, що кожне друковане слово має бути обґрунтованим — а які докази у журналістки, що керування галуззю втрачено?! Ніяких…
В результаті мені (як прес-секретареві Мінвуглепрому) було надано можливість «тихої» сатисфакції: я написав статтю на 3000 знаків (таким же обсягом, як і обвинувальна стаття) про стан справ у галузі з моєї точки зору. Редактора відділу, який пропустив необґрунтовані обвинувачення, звільнили. Молоду журналістку пожаліли — вирахували з неї суму гонорару за цю статтю й перевели на інший напрям.
Але історія на тому не завершилась За деякий час ім'я звільненого через конфлікт зі мною редактора відділу знов спливло, але вже зовсім з іншого приводу: виявляється, він здавав джерела інформації! Тоді як охорона джерела інформації — це найперша заповідь неписаного етичного кодексу журналіста. Коротше, діло святе: що хочеш роби, а джерело інформації збережи в таємниці!!! А цей гад свої джерела здавав — причому неодноразово (а за це з тими людьми розправлялися «по-дорослому»). Тож насамкінець і потрапив в «чорні списки» журналістики.
Ах, так… Я згадав, як цього кадра звали: Гліб Плескач! Про його «подвиги» можеш почитати тут.
04:43
+1
Шкода, але про діяння негідників теж треба знати.
05:19
+1
Мене вражає твоя сміливість. І яка доля цього чоловіка?
Мене не обходить його подальша доля.
Коли я поставив на місце газету «День», це був, здається, вже 1999 рік. Здається, перша половина… Точно не пам'ятаю.
З цього матеріалу випливає наступне:


Та я ж дав тобі посилання — візьми та й почитай! А де він подівся після 2006 року, мені не дуже й хочеться знати. Головне я дізнався: цей негідник вляпався з тим, що здавав зацікавленим особам джерела інформації! Через що люди потрапляли за ґрати… Для журналіста хоча б один подібний вчинок — це безпрецедентна підлість, що дає підстави раз і назавжди внести людину в «чорний список». Журналістика в сучасному вигляді почала формуватися від П'єтро Аретіно, відтоді ж існує найперша заповідь: оберігай джерело інформації за будь-яку ціну!!! Це не примха — це вимога життя. Бо якщо не оберігати джерело інформації — хто тобі повірить?!

Мене вражає твоя сміливість.

Це не сміливість.
Це просто нормальна поведінка.
Якщо нормальна поведінка вважається сміливістю…

Ох, наскільки ж глибоко занепало наше суспільство!..
Чесне слово — мені шкода!..

Випадкові Відеозаписи